El Clásico (іспанською, також малими літерами; іспанська вимова: [el ˈklasiko]) або El Clàssic (каталонською вимовляється [əl ˈklasik], обидва означають «Класика»), це назва будь-якого футбольного матч між клубами-суперниками Барселона та Реал Мадрид. Спершу цей термін стосувався до змагань у рамках чемпіонату Іспанії, але згодом став включати всі матчі між двома клубами. Наприклад, у Лізі чемпіонів УЄФА, Суперкубку Іспанії та Кубку Іспанії. Вважається однією з найбільших клубних футбольних подій у світі та однією із найбільш популярних щорічних спортивних подій.

Цей захід має масштабний політичний підтекст, оскільки Мадрид є столицею та найбільшим містом Іспанії, а Барселона є столицею та найбільшим містом автономної спільноти Каталонія, де діє рух за незалежність. Обидва клуби часто ототожнюють з протилежними політичними позиціями, причому Реал Мадрид розглядається як представник іспанського націоналізму, а Барселона — як представник каталонського. Ці клуби є одними з найбагатших і найуспішніших клубів планети, 2014 року Forbes назвав їх двома найдорожчими спортивними командами світу. Обидва клуби мають величезну фанатську базу і найбільшу популярність в соцмережах.

Реал Мадрид лідирує в очних результатах в офіційних змаганнях зі 104 перемогами проти 100 Барселони при 52 нічиїх станом на матч, зіграний 14 січня 2024 року. Разом з Атлетік Більбао, це єдині клуби в Ла Лізі, які ніколи не вилітали з турніру.

Суперництво

Конфлікт між «Реалом» і «Барселоною» давно вийшов за межі спортивного виміру настільки, що вибори до президентів клубів були сильно політизовані. Філ Болл, автор Morbo: The Story of Spanish Football, каже про матч; «вони ненавидять один одного з інтенсивністю, яка може справді шокувати стороннього».

Ще в 1930-х роках Барселона «завоювала репутацію символу каталонської ідентичності, протиставляючи централізаційним тенденціям Мадрида». У 1936 році, коли Франциско Франко розпочав державний переворот проти демократичної Другої Іспанської республіки, президента Барселони Хосепа Суньйола, члена лівих республіканців Каталонії та депутата Кортесів, було заарештовано та страчено. без суду військами Франко (Суньол здійснював свою політичну діяльність, відвідуючи республіканські війська на північ від Мадрида). Під час диктатури Мігеля Прімо де Рівери та особливо Франсіско Франко всі регіональні мови та ідентичності в Іспанії були неприйнятними та стриманими. Таким чином, більшість громадян Барселони були в рішучій опозиції до фашистського режиму. У цей період «Барселона» отримала свій девіз "Més que un club " (англ. "Більше, ніж клуб ") через передбачуваний зв'язок з каталонськими націоналістами, а також з прогресивними переконаннями.

Тривають суперечки щодо того, наскільки правління Франко (1939—1975) вплинуло на діяльність і результати на полі як «Барселони», так і «Реала». Більшість істориків сходяться на думці, що Франко не мав улюбленої футбольної команди, але його іспанські націоналістичні переконання спонукали його асоціювати себе з командами істеблішменту, такими як Atlético Aviación і Madrid FC (який повернув свою королівську назву після падіння Республіки). З іншого боку, він також хотів, щоб перейменована "Барселона " стала «іспанською командою», а не каталонською. У перші роки правління Франко «Реал Мадрид» не досяг особливого успіху, вигравши два титули Кубка Генералізимо та Кубок Еви Дуарте ; Барселона завоювала три чемпіонські титули, один Кубок Генералізимо і один Кубок Еви Дуарте. У той період Атлетіко Авіасьйон вважався кращою командою перед Реалом. Найбільш суперечливі історії того періоду включають домашню перемогу «Реала» проти «Барселони» з рахунком 11:1 у Кубку Генералізимо, де каталонська команда нібито залякувала, і суперечливий перехід Альфредо Ді Стефано в «Реал», незважаючи на його угоду з «Барселоною». Останній трансфер був частиною «революції» голови «Реала» Сантьяго Бернабеу, яка започаткувала еру безпрецедентного домінування. Бернабеу, сам ветеран Громадянської війни, який воював на боці сил Франко, бачив «Реал Мадрид» на вершині не лише іспанського, а й європейського футболу, допомагаючи створити Кубок Європи, перше справжнє змагання для найкращих клубів Європи. Його бачення здійснилося, коли «Реал Мадрид» не тільки почав поспіль вигравати чемпіонські титули, але й переміг у перших п'яти розіграх Кубка європейських чемпіонів у 1950-х роках. Ці події мали глибокий вплив на іспанський футбол і вплинули на ставлення Франко. За словами істориків, у цей час він усвідомив важливість «Реала» для міжнародного іміджу свого режиму, і клуб став його улюбленою командою до самої смерті. Фернандо Марія Кастіелла, який обіймав посаду міністра закордонних справ при Франко з 1957 по 1969 рік, зазначив, що «[Реал Мадрид] є найкращим посольством, яке ми коли-небудь мали». Франко помер у 1975 році, і незабаром відбувся перехід Іспанії до демократії. Під його правлінням «Реал» виграв 14 титулів чемпіонату, 6 титулів Кубка Генералізимо, 1 Кубок Еви Дуарте, 6 Кубків Європи, 2 Кубки Латинської Америки та 1 Міжконтинентальний кубок. У цей же період Барселона виграла 8 титулів чемпіонату, 9 титулів Копа дель Генералізимо, 3 титули Копа Ева Дуарте, 3 Кубки міжміських ярмарків і 2 Латинських кубка.

На імідж обох клубів ще більше вплинуло створення груп ультрас, деякі з яких стали хуліганами. У 1980 році Ultras Sur була заснована як ультраправа група ультрас Реал Мадрид, а в 1981 році була заснована спочатку ліва, а пізніше ультраправа група ультрас Барселони Boixos Nois. Обидві групи стали відомі своїми насильницькими діями, а одна з найбільш конфліктних фракцій прихильників Барселони, Casuals, перетворилася на повноцінну злочинну організацію.

Для багатьох людей Барселона досі вважається « бунтівним клубом», або альтернативним полюсом " консерватизму Реала ". Відповідно до опитувань, опублікованих CIS (Centro de Investigaciones Sociológicas), Реал Мадрид є улюбленою командою більшості жителів Іспанії, а Барселона займає друге місце. У Каталонії сили всього політичного спектра в переважній більшості виступають за Барселону. Тим не менш, підтримка клубу «блауграна» виходить далеко за межі цього регіону, досягаючи найкращих результатів серед молоді, прихильників федеративної структури Іспанії та громадян з лівою ідеологією, на відміну від уболівальників «Реал Мадрид», які політично схильні прийняти правих — вид на крило.

Півфінал Кубка Генералізимо 1943

13 червня 1943 року «Реал» переміг «Барселону» з рахунком 11:1 на « Чамартіні» у матчі-відповіді півфіналу Кубка Хенеральісимо (Кубок Президента Республіки був перейменований на честь генерала Франко). Перший матч, зіграний на «Лес Кортс» у Каталонії, завершився перемогою «Барселони» з рахунком 3:0. Мадрид скаржився на всі три голи, які арбітр Фомбона Фернандес забив у ворота «Барселони», причому домашні вболівальники також освистували Мадрид, якого вони звинуватили у застосуванні грубої тактики, а Фомбона — у тому, що він дозволив це зробити. Хосеп Ескола з «Барси» був розтягнутий у першому таймі через сліди шипів Хосе Марії Керехети в животі. Почалася кампанія в Мадриді. Газета Я повідомила про свист як про «явний намір атакувати представників Іспанії». Гравець «Барселони» Хосеп Валле згадував: «Прес-секретар газети DND і ABC писав усіляку огидну брехню, справді жахливі речі, згортаючи вболівальників Мадрида, як ніколи раніше». Колишній голкіпер «Реала» Едуардо Теус, який визнав, що «Мадрид» «понад усе грав важко», написав у газеті: «саме поле змусило Мадрид пропустити два з трьох голів, голи, які були абсолютно несправедливими».

Фанатам «Барселони» заборонили їхати до Мадрида. «Реал Мадрид» оприлюднив заяву після матчу, у якій колишній президент клубу Рамон Мендоса пояснив: «Отримало повідомлення, що ті вболівальники, які бажають, можуть піти до бару El Club на Калле де ла Вікторія, де був соціальний центр Мадрида. Там їм дали Іншим вручали свистки разом із квитками». У день матчу-відповіді команду Барселони ображали і кидали каміння в їхній автобус, щойно вони виходили з готелю. Нападник «Барселони» Маріано Гонзальво сказав про інцидент: «За п'ять хвилин до початку гри наша штрафна вже була повна монет». Воротар «Барселони» Луїс Міро рідко наближався до його лінії — коли він це робив, то був озброєний камінням. Як розповів Франсіско Кальвет, «Вони кричали: червоні! Сепаратисти! … пляшка просто проминула Соспедру, яка вбила б його, якби потрапила в нього. Це все було підлаштовано».

За півгодини «Реал» виграв з рахунком 2:0. Третій гол приніс із собою вилучення Беніто Гарсіа з Барселони після того, як він виконав, як стверджував Кальве, «абсолютно нормальний підкат». Хосе Льопіс Корона з Мадрида згадав: «У цей момент вони трохи деморалізувалися», тоді як Анхель Мур відповів: "У цей момент ми подумали: «Тоді давай, забивай стільки, скільки хочеш». Мадридці забили на 31-й, 33-й, 35-й, 39-й, 43-й і 44-й хвилинах, а також два голи, зараховані через офсайд, зробили рахунок 8-0. Хуан Самаранч написав: «У такій атмосфері та з арбітром, який хотів уникнути будь-яких ускладнень, по-людськи неможливо грати… Якби азульгранас зіграли погано, справді погано, табло все одно не досягло б цієї астрономічної цифри. справа в тому, що вони взагалі не грали». Королівська федерація футболу Іспанії оштрафувала обидва клуби на 2500 песет, і хоча «Барселона» подала апеляцію, це не мало значення. Піньейро подав у відставку на знак протесту, скаржачись на «кампанію, яку преса проводила проти Барселони протягом тижня і яка завершилася ганебним днем ​​у Чамартіні».

У звіті про матч у газеті La Prensa єдиний гол Барселони описується як «нагадування про те, що там була команда, яка знала, як грати у футбол, і що якщо вони не зробили цього вдень, це була не їхня вина». Інша газета назвала рахунок «так само абсурдним, як і ненормальним». За словами футбольного письменника Сіда Лоу, «[відтоді] було відносно мало згадок про гру, і це не результат, який особливо відзначався в Мадриді. Дійсно, 11–1 займає набагато більш помітне місце в Історія Барселони. Це була гра, яка вперше сформувала ідентифікацію Мадрида як команди диктатури та Барселони як її жертв». Фернандо Аргіла, резервний воротар «Барселони» після гри, сказав: «Суперництва не було. Принаймні до тієї гри».

Трансфер Ді Стефано

Суперництво посилилося в 1950-х роках, коли клуби оскаржували підписання аргентинського форварда Альфредо Ді Стефано. Ді Стефано вразив як «Барселону», так і «Реал», виступаючи за «Лос-Мільйонаріос» у Боготі, Колумбія, під час страйку гравців у його рідній Аргентині. Незабаром після повернення Мільонаріоса до Колумбії директори «Барселони» відвідали Буенос-Айрес і домовилися з «Рівер Плейт», останньою командою, афілійованою з ФІФА, яка володіла правами Ді Стефано, про його трансфер у 1954 році за еквівалент 150 мільйонів італійських лір (200 000 доларів за іншими даними). джерела [ вказати ]). Це почало боротьбу між двома іспанськими суперниками за його права. ФІФА призначила посередником Армандо Муньоса Калеро, колишнього президента Федерації футболу Іспанії. Калеро вирішив дозволити Ді Стефано грати в сезонах 1953—1954 та 1955–56 років у Мадриді та сезонах 1954–55 та 1956–57 років у Барселоні. Угода була схвалена Футбольною асоціацією та відповідними клубами. Незважаючи на те, що каталонці погодилися, це рішення викликало різне невдоволення серед членів «блауграни», і президент був змушений піти у відставку у вересні 1953 року. «Барселона» продала «Мадриду» свою половину частки, і Ді Стефано переїхав до « Лос Бланкос», підписавши чотирирічний контракт. «Реал» заплатив 5,5 мільйона іспанських песет за перехід, а також 1,3 мільйона бонусу за покупку, [ невдала перевірка ] річний внесок, який потрібно виплачувати Мільонаріос, і 16 000 зарплати для Ді Стефано з бонусом, удвічі більшим, ніж у його товаришів по команді, загалом 40 % річного доходу мадридського клубу.