Іван Григорович Гоїв (1860, с. Куровичі, Перемишлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія — 1950, Снятин, УРСР) — український громадсько-культурний і церковний діяч Покуття, хоровий диригент, педагог співу, багаторічний дяк церкви Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині, один із організаторів і провідних діячів місцевого українського культурно-просвітницького руху.

Стояв біля витоків низки провідних українських інституцій Снятинщини: співзасновник і очільник міщанського хору при Руській (українській) міщанській читальні, співзасновник місцевих філій товариств «Боян» (1903) та «Просвіта» (1909), а також співзасновник і заступник голови парафіяльної читальні Католицького товариства «Скала» (1930-ті рр.). Учень і послідовник отця Теофіла Кобринського, вихователь когорти галицьких дяків і хорових співініціаторів, популяризатор української духовної та класичної хорової спадщини, в тому числі творчості Миколи Лисенка.

Упродовж кількох десятиліть брав активну участь у розбудові покутської фінансово-економічної та кредитної кооперації: був багаторічним представником львівського Товариства взаємних обезпечень «Дністер» на Снятинщині та касиром Повітового товариства ощадності і позичок «Прут», забезпечуючи фінансове функціонування Української бурси в Снятині. Батько старшин Легіону УСС Юліана та Євгена Гоївих, хорунжого УГА Омеляна Гоїва, а також підстаршини 14-ї добровольчої дивізії зброї СС «Галичина» Зенона Гоїва. Зазнав родинної трагедії в роки радянського тоталітарного режиму через сталінські репресії проти синів.

Життєпис

Ранні роки Іван Гоїв народився 1860 року в містечку Куровичі Перемишлянського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (нині село Куровичі Львівського району Львівської області) у родині Григорія та Євдокії Гоївих. Родина належала до греко-католицької церкви та вирізнялася глибокою релігійністю. Іван мав сестру, яка згодом вийшла заміж за поляка, через що він залишився єдиним спадкоємцем родини.

Наприкінці 1870-х років, після смерті батька, Гоїв був змушений залишити навчання у Львівській духовній семінарії, де готувався до священничого служіння. Замість духовної кар'єри він обрав світський шлях. 1880 року на запрошення місцевого пароха о. Теофіла Кобринського переїхав до Снятина, де розпочав подальшу діяльність.

Церковна і фінансистська діяльність У 1880 році був піддячим нової дяківської школи, добре вивчив нотний спів та грав на скрипці. Кобринський готував Гоїва до диригування хором та передавав власні лекції для майбутнього міщанського хору. Вже важкохворий на сухоти о. Кобринський навчав його диригувати хором та готував власні лекції для наступного хору на основі творів свого вчителя. У 1881 році, у Вербну неділю, разом зі своїм хором на Службі Божій виконав пісню «Буде ім'я Господнє», а на Великдень того ж року співав з хором вже протягом усієї служби Божої. Отець Кобринський наказав винести себе на двір, щоб послухати спів хору, організатором якого він був.

Для підготовки нотного матеріалу до виконання хором різноманітних композицій Гоїв залучав гімназиста, а згодом студента філософського факультету цісарсько-королівського університету у Львові імені Франца I Сеня Горука (1873—1920). Між Гоївим і Горуком, який був на 13 років молодшим, склалися дружні стосунки, що тривали до 1916 року. У 1915 році, після потрапляння Юліана Гоїва до російського полону під час боїв на Маківці, Іван Гоїв двічі звертався до Горука з проханням з'ясувати долю сина. На той час Горук командував підрозділом в Легіоні Українських Січових стрільців, у якому служив Гоїв-молодших, і після розпитування його побратимів повідомив батькові, що Юліан, найімовірніше, потрапив у полон. Окрім Сеня Горука, у домі Івана Гоїва в Снятині часто бували відомі громадські, культурні та мистецькі діячі, зокрема Петро Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, маляр Черняк із Полтавщини,парох Снятина о. Огоновський та його наступник о. А. Сімович.

В 1887-му році Іван Гоїв одружився Анною Захаркевич, яка була 16-тирічною донькою снятинського мірника Семена Захаркевича. Станом на 1880-ті роки виконував також і функції старости снятинського передмістя Балки. Тесть Івана Гоїва також був добре відомим мировим суддею, який вмів вирішувати будь-які конфлікти між жителями Снятина та Балок. Ставши батько восьми дітей, з яких шестеро дожило до дорослого вікуЄвгенія та Клаудія померли на початку 1894 року — незадовго до народження їх брата Юліана-Володимира., він приділяв багато уваги їх вихованню. Він виховував сина Юліана в дусі українського національного визвольного руху. Він вважав, що поляки, росіяни та австрійці є окупантами українських земель, а здобуття зброї та військового досвіду має стати засобом підготовки українців до боротьби за власну державність. За спогадами Юліана Гоїва, батько наголошував: «Треба взяти в австріяка зброю, а вже коли станемо міцнішими, то можна й австріяка бити».

Після смерті Кобринського 14 березня 1882 року, Гоїв самостійно провадив «Дяківський курс» для співаків із навколишніх сіл Снятинщини. Курс також відвідував Ілля Калитчук, що пізніше, як і Гоїв, став дяком у церкві Чуда Святого Архистратига Михаїла у Снятині. Іван Гоїв був головою Української міщанської читальні у Снятині. Навчав церковному та світському хоровому співу. Був представником Товариства взаємних обезпечень «Дністер» у Львові, де працював протягом сорока років. Його діяльність сприяла популяризації страхування майна серед місцевих міщан та селян — зокрема, станом на 1912 рік у місті було заасекуровано (застраховано від вогню) 29 будинків. Окрім страхових послуг, представництво установи під орудою Гоїва відігравало помітну роль у фінансовій підтримці місцевих культурно-просвітницьких осередків: місцеві міщани та громадські інституції, зокрема Українська міщанська читальня у Снятині, розміщували свої заощадження у залічковій (кредитній) касі «Дністра», отримуючи регулярні відсотки для фінансування власної статутної діяльності.

2 вересня 1890 року Іван Гоїв очолив міщанський хор при Руській (українській) міщанській читальні в Снятині. 25 листопада того ж року на соборному зібранні дяків Станиславівської єпархії, що відбулося у деканатній Михайлівській церкві Снятина, було засновано касу взаємодопомоги дякам, керівником якої став Іван Гоїв.

Громадсько-культурна діяльність Іван Гоїв був одним із членів-засновників українського мистецького товариства «Боян», створеного в Снятині 1900 року. Осередок заснувала група українських співаків, які раніше входили до складу польського Музичного товариства та хору товариства «Сокіл». 14 квітня 1900 року статут нового товариства було підготовлено та направлено на затвердження до Галицького намісництва у Львові. Серед членів-засновників, поряд з Іваном Гоївим, були Іван Дутчак, Дмитро Ляшкевич, Тома Томчук, Володимир Новоженюк, Григорій Костинюк, Іван Проскурницький, Ілля Калитчук, Дмитро Томашук, Олекса Якимець, Пилип Захаркевич і Григорій Грибовський.

Під його керівництвом хор товариства «Боян» 17 грудня 1903 року виступив у Чернівцях на концерті з нагоди 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка. Виконання хором творів українського композитора справило на Лисенка позитивне враження. Відзначивши вокальні здібності Гоїва, він подарував йому нотний рукопис пісні «Ой зійди, зійди, ясен місяцю» зі своїм автографом. У 1960-х роках донька Івана Гоїва Ольга передала ці ноти до Івано-Франківського краєзнавчого музею, де вони зберігаються й нині. 1909 року Гоїв став одним зі співзасновників читальні товариства «Просвіта» у Снятині.

Напередодні Першої світової війни Іван Гоїв брав активну участь у розбудові українського кооперативного та фінансово-кредитного руху на Покутті, входячи до складу Дирекції Повітового Товариства ощадності і позичок «Прут» у Снятині як касир установи. Спільно з директором Іллею Федорчуком він здійснював керівництво фінансовою діяльністю спілки, відповідав за касові операції, облік вкладів та кредитування місцевого українського населення. Іван Гоїв відповідав за фінансовий обіг організації, яка не лише кредитувала місцевих міщан і ремісників, а й безпосередньо забезпечувала матеріальне функціонування та господарську діяльність Снятинської Української бурси на вулиці Вірменській, приймаючи внески батьків та ведучи розрахунки на утримання учнівської молоді.

Згідно з офіційним звітом балансу за 1912 рік, підписаним Іваном Гоївим 24 березня 1913 року та оприлюдненим у щоденнику «Діло», фінансовий баланс товариства «Прут» становив 130 123 австро-угорські корони. Товариство демонструвало стабільну прибутковість: обсяг залучених вкладів до обороту склав понад 68 тисяч корон, а сума виданих позичок під вексельні зобов'язання перевищувала 126 тисяч корон.

Останні роки життя У середині 1920-х років Іван Гоїв був диригентом хору при гуртку товариства «Рідна школа» в приміських Микулинцях. У хорі співала Олена — сестра українського художника Василя Касіяна. Спогади про цей період життя своєї родини, зокрема про дідуся Ілаша, матір Олену та дядька Василя Касіяна, згодом виклав у есеї «Присвята» племінник Василя Касіяна — письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Ярема Гоян.

У середині 1930-х років Іван Гоїв був серед співзасновників парафіяльної читальні товариства «Скала», яка діяла в Снятині паралельно з «Просвітою». Докладні відомості про діяльність Івана Гоїва в «Скалі» містяться в газеті «Правда» від 4 червня 1939 року. У виданні повідомлялося, що 18 травня в церкві Чуда Святого Архистратига Михаїла відбулися щорічні загальні збори парафіяльної читальні товариства «Скала». Збори відкрив настоятель храму о. М. Фелицький, а головою зборів обрали Івана Гоїва. Учасники заслухали звіт про діяльність керівництва товариства за період від 15 серпня 1938 до 18 травня 1939 року та обговорили передплату церковно-релігійних видань, зокрема видань Станиславівської єпархії ГКЦ, сплату членських внесків і створення смичкового оркестру під керівництвом Гоїва. Через несвоєчасну сплату членських внесків коштів вистачило лише на придбання книжок та виготовлення печатки організації. Під час зборів о. М. Фелицький записав до товариства 87 нових членів. Новообране керівництво доручило Іванові Гоїву виконувати обов'язки заступника голови та організаційного керівника читальні «Скала» у Снятині. Збори завершилися виконанням пісні «Под Твою Милость». Остання відома згадка про Івана Гоїва в пресі датується 10 лютого 1942 року. У № 28 газети «Львівські вісті» було опубліковано оголошення з проханням повідомити Іванові Гоїву, який проживав у Снятині на вул. Базарній, 88, будь-яку інформацію про його синів Юліана та Омеляна, які після Першої світової війни опинилися на території Харківщини. Обидва сини Гоїва згодом зазнали репресій НКВС: старший Юліан загинув у Харкові 10 грудня 1937 року, а молодший Омелян після арешту відбував табірне ув'язнення та заслання в Казахстані й Сибіру до листопада 1955 року. Про долю синів Іван Гоїв зміг дізнатися лише після 1945 року. Помер 1950 року в Снятині. Похований на міському кладовищі, де згодом була похована і його дружина.

Оцінки діяльності