У Туреччині присутні ксенофобія, расизм та дискримінація як у сучасному суспільстві, так і впродовж її історії, зокрема у формах , релігійної дискримінації та щодо немусульманських і не сунітських меншин. Це проявляється переважно у вигляді негативного ставлення та дій з боку частини населення до осіб, яких не вважають етнічними турками, зокрема до курдів, вірмен, арабів, ассирійців, греків, євреїв, а також до кочових груп, таких як роми, , та ломи.

Останніми роками в Туреччині спостерігається зростання расизму щодо вихідців з Близького Сходу, зокрема , афганців, пакистанських та африканських мігрантів.

Також повідомляється про наростальне невдоволення серед турків через наплив росіян, українців, а можливо, й білорусів і болгар, які прибули до країни внаслідок війни в Україні, оскільки це, за твердженнями місцевих жителів, спричинило житлову кризу.

Огляд +Мусульманське та немусульманське населення Туреччини, 1914—2005 (у тисячах)Icduygu, A., Toktas, S., & Soner, B. A. (2008). «The politics of population in a nation-building process: Emigration of non-Muslims from turkey.» Ethnic and Racial Studies, 31(2), 358—389.Рік1914 рік1927 рік1945 рік1965 рік1990 рік2005 рікМусульмани12 94113 29018 51131 13956 86071 997Греки15491101047683Вірмени3 6047760646750Євреї1288277382927Інші1767138745045Всього15 99713 63018 79031 39157 00572 120% немусульман19.12.51.50,80,30,2 Расизм і дискримінацію в Туреччині можна простежити ще з часів Османської імперії. У 1860-х роках деякі османсько-турецькі інтелектуали, зокрема Алі Суаві, стверджували, що:

Турки переважають інші раси в політичному, військовому та культурному аспектах; Турецька мова перевершує європейські мови своїм багатством і досконалістю; Турки створили ісламську цивілізацію.

У 1920–1930-х роках расизм став впливовим чинником у турецькій політиці, отримавши підтримку з боку турецького уряду. За допомогою та намагалися науково довести расову перевагу турків. «Турецька історична теза» стверджувала, що сучасні європейські народи мають тюркське походження, а «Теорія сонячної мови» проголошувала, що турки були першими людьми, які говорили мовою, і що всі інші мови походять від турецької. У Туреччині організовувалися конгреси, метою яких було поширення цих ідей у західному науковому середовищіErgin, Murat (2008), p. 833. Закон про державних службовців, ухвалений 1926 року, мав на меті отурчення трудового життя в Туреччині. Цей закон визначав «турецькість» як обов'язкову умову для тих, хто прагнув стати державним службовцем. Коли у 1932 році Керіман Халіс Едже була обрана «Міс Всесвіт», президент Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк висловив задоволення тим, що міжнародне журі визнало представницю турецької раси найкрасивішою жінкою у світі.

Ранніми ідеологами расизму в Туреччині були Ніхал Атсиз і Реґа Огуз Тюрккан, які змагалися у визначенні справжнього змісту турецькостіThe Racist Critics of Atatürk and Kemalism, from the 1930s to the 1960s, Ilker Aytürk (Bilkent University, Ankara), Journal of Contemporary History, Sage Pub., 2011 p.326. Обоє стали фігурантами процесу у 1944 року разом із 21 іншим обвинуваченим, серед яких були Закі Валіді Тоган і Алпарслан Тюркеш. Декількох підсудних засудили до тюремного ув'язнення, але після повторного розгляду справи у жовтні 1945 року всі вони були виправдані. Ідеалістичний рух у Туреччині перебуває під впливом расистських поглядів Адольфа Гітлера. Його книга Моя боротьба () має популярність серед правих політиків, і коли Бюлент Еджевіт намагався заборонити її продаж у Туреччині, йому це не вдалося.

У 2002 році Міністерство освіти Туреччини запровадило навчальну програму щодо вірмен, яка була широко засуджена як расистська та шовіністична. Програма включала підручники з фразами на кшталт «ми розчавили греків» і «зрадник нації». Після цього громадські організації, включно з Турецькою академією наук, опублікували дослідження, в якому засудили расизм і сексизм у навчальних матеріалах. Проте у звіті, опублікованому міжнародною правозахисною організацією (MRG) у 2015 році, зазначається, що шкільна програма й надалі зображує «вірмен і греків як ворогів країни». Нурджан Кая, одна з авторок звіту, дійшла висновку: «Уся освітня система базується на концепції турецькості. Нетурецькі групи або взагалі не згадуються, або згадуються в негативному контексті».

Станом на 2008 рік у Туреччині також спостерігається зростання кількості злочинів на ґрунті ненависті, що мотивуються расизмом, націоналізмом та нетерпимістюHandbook of the Human Rights Agenda Association on Hate Crimes in Turkey ; accessed on 14 October 2009. За словами Айхана Сефера Юстюна, голови парламентської Комісії з розслідування питань прав людини: «Мова ворожнечі зростає в Туреччині, тому слід запровадити нові заходи стримування, щоб зупинити збільшення кількості таких злочинів». Попри наявність відповідних положень у Конституції та законах, у Туреччині досі не було винесено жодного вироку за злочини на ґрунті ненависті, расизму чи дискримінації. Від початку 2006 року в країні було скоєно низку вбивств осіб, які належали до етнічних і релігійних меншин, мали іншу сексуальну орієнтацію або відрізнялися соціальною/сексуальною ідентичністю. Стаття 216 Кримінального кодексу Туреччини передбачає загальну заборону на публічне підбурювання до ненависті та ворожнечіHandbook of the Human Rights Agenda Association on Hate Crimes in Turkey ; accessed on 14 October 2009.

Згідно зі статтею, написаною у 2009 році Явузом Байдаром, провідним оглядачем щоденної газети Zaman, у Туреччині зростає расизм і мова ворожнечі, особливо щодо вірмен і євреїв. 12 січня 2009 року він зазначив: «Якщо переглянути турецьку пресу, можна легко знайти приклади расизму та мови ворожнечі, особливо у відповідь на жахливу різанину та страждання в Газі. У цих випадках вже не існує розмежування між критикою дій Ізраїлю та нападками на євреїв»Hate speech and racism: Turkey's ‘untouchables’ on the rise, August 30, 2010, Todayszaman . У 2011 році Асли Чиракман зазначила, що в Туреччині спостерігається очевидне зростання вираження ксенофобських настроїв проти курдів, вірмен і євреїв. Вона також звернула увагу на те, що етнонаціоналістичний дискурс 2000-х років визначає «внутрішніх ворогів» — етнічні та релігійні групи, що проживають у Туреччині, зокрема курдів, вірмен і євреїв.

У 2011 році дослідження Pew Global Attitudes and Trends серед 1000 турків показало, що лише 6 % з них мали позитивне ставлення до християн, а 4 % — до євреїв. Для порівняння, у 2006 році ці показники становили відповідно 16 % і 15 %. У тому ж опитуванні виявилося, що 72 % турків вважали американців ворожими, а 70 % — європейців. На запитання про те, яка релігія є найжорстокішою у світі, 45 % турків назвали християнство, 41 % — юдаїзм, а лише 2 % — іслам. Крім того, 65 % турків вважали західні народи «аморальними».

Одним із головних викликів, з якими, за даними Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ECRI), стикається Туреччина, є необхідність поєднання сильного національного самоусвідомлення та прагнення зберегти єдність і цілісність держави з правом різних меншин виражати свою етнічну ідентичність. Це включає, наприклад, право меншин розвивати власну етнічну ідентичність шляхом збереження мови та культури своєї спільнотиFirst report of ECRI on Turkey (1999).

Нещодавнє розслідування вірменської газети Agos виявило, що в Туреччині використовувалися таємні расові коди для класифікації представників меншин. Згідно з цією системою, яка, ймовірно, була впроваджена ще під час заснування Республіки у 1923 році, греки позначалися кодом 1, вірмени — кодом 2, а євреї — кодом 3. Алтан Тан, депутат від (BDP), вважав, що існування таких кодів завжди заперечувалося турецькою владою, однак заявив: «Якщо таке дійсно відбувається, то це катастрофа. Держава, яка незаконно класифікує власних громадян за етнічною приналежністю та релігією — та ще й у таємному порядку — чинить великий злочин».

За результатами дослідження, проведеного за підтримки Ради з наукових і технологічних досліджень Туреччини (TÜBITAK) у 2015—2017 роках, 90 % молоді заявили, що не хотіли б, аби їхні доньки одружувалися з представниками «іншої» групи. 80 % не хотіли б мати сусіда з «іншої» групи, 84 % не хотіли б, щоб їхні діти товаришували з дітьми з «іншої» групи. Також 84 % заявили, що не вели б бізнес із представниками «інших», і 80 % сказали, що не взяли б на роботу таку людину. Дослідники проводили особисті інтерв'ю з молодими людьми віком від 18 до 29 років. На запитання, кого саме вони вважають «іншими», 89 % опитаних назвали представників ЛГБТК+, 86 % — атеїстів і безвірних, 82 % — людей інших віросповідань, 75 % — національні меншини, а 74 % — надмірно релігійних осіб.

Ставлення до курдів

, колишній міністр юстиції, у 1930 році заявив про перевагу турецької раси над курдською, зазначивши, що нетурки мають право лише бути слугами й рабами.

1930 рокуChristopher Houston, Islam, Kurds and the Turkish nation state, Berg Publishers, 2001, , p. 102.Freedom of the Press, Freedom of the Press 2010 Draft Report, p. 2. Ahmet Alış, «The Process of the Politicization of the Kurdish Identity in Turkey: The Kurds and the Turkish Labor Party (1961—1971)», Atatürk Institute for Modern Turkish History, Boğaziçi University, p. 73. була масовим знищенням курдського населення Туреччини під час Араратського повстання, у якому взяли участь 800—1500 озброєних осібAltan Tan, Kürt sorunu, Timaş Yayınları, 2009, , p. 275. Pınar Selek, Barışamadık, İthaki Yayınları, 2004, , p. 109. . За даними газети Джумхурієт від 16 липня 1930 року, було вбито близько 15 000 осіб, а річка Зілян була заповнена тілами настільки, що вони доходили аж до гирлаYusuf Mazhar, Cumhuriyet, 16 Temmuz 1930, … Zilan harekatında imha edilenlerin sayısı 15.000 kadardır. Zilan Deresi ağzına kadar ceset dolmuştur… Ahmet Kahraman, ibid, p. 211, Karaköse, 14 (Özel muhabirimiz bildiriyor) … Ayşe Hür, «Osmanlı'dan bugüne Kürtler ve Devlet-4» , Taraf, October 23, 2008, Retrieved August 16, 2010. Ayşe Hür, «Bu kaçıncı isyan, bu kaçıncı harekât?» , Taraf, December 23, 2007, Retrieved August 16, 2010. . 31 серпня 1930 року газета Міллієт опублікувала заяву прем'єр-міністра Туреччини Ісмета Іненю: «Лише турецька нація має право вимагати етнічних прав у цій країні. Жоден інший елемент не має такого права»Paul J. White, ibid, p. 79. The Turkish crime of our century, Asia Minor Refugees Coordination Committee, p. 14. . Також він додав: «Це східні турки, яких обдурила безпідставна пропаганда, і які зрештою збилися з правильного шляху»Turkish text: Bu ülkede sadece Türk ulusu etnik ve ırksal haklar talep etme hakkına sahiptir. Başka hiç kimsenin böyle bir hakkı yoktur. Aslı astarı olmayan propagandalara kanmış, aldanmış, neticede yollarını şaşırmış Doğu Türkleridir., Vahap Coşkun, «Anayasal Vatandaşlık », Köprü dergisi, Kış 2009, 105. Sayı. .

Курди мають тривалу історію дискримінації та масових вбивств, скоєних проти них турецькою владою. Однією з найзначніших подій є Дерсімська різанина, під час якої, згідно з офіційною доповіддю , турецька армія вбила 13 160 цивільних осіб і вислала 11 818 осіб, що призвело до депопуляції провінції у 1937—1938 роках«Resmi raporlarda Dersim katliamı: 13 bin kişi öldürüldü», Radikal, November 19, 2009. . За словами дерсимців, багато членів племен були розстріляні після здачі, а жінок і дітей зачиняли у сінниках, які потім підпалювали. За даними Девіда Макдавелла, було вбито 40 000 осібDavid McDowall, A modern history of the Kurds, I.B. Tauris, 2002, , p. 209., тоді як джерела курдської діаспори називають понад 70 000 загиблих.