Будівлю Націона́льного академі́чного украї́нського драмати́чного теа́тру і́мені Марі́ї Занькове́цької було відкрито, як «Скарбківський театр» (від імені його засновника, Станіслава Скарбека) у Львові 28 березня 1842 року. На момент відкриття був третім за розміром театром Європи. Будинок театру займає цілий квартал, обмежений вулицею Лесі Українки, проспектом Свободи, площею Князя Ярослава Осмомисла та вулицею Театральною. Зведений у класичному стилі за проєктом архітекторів Л. Піхля та Й. Зальцмана. Трупа самого театру приїхала до Львова у 1944 році.

Історія трупи театру

Народження театру. 1917—1921

Історія мистецьких подій, як і будь-яке художнє явище, невіддільне від тих суспільно-політичних реалій, в яких вони відбуваються. В першу чергу це стосується такого широкопластового духовного вияву як театр.

У перші дні становлення молодої незалежної держави в 1917 році Україну та її столицю Київ залив справжній вибух національної художньої активності, в якому домінуючою була нова театральна заява.

У рамках цих подій при Троїцькому народному домі в Києві зорганізовується Комітет українського національного театру, який згодом був трансформований у державну структуру, яку очолив драматург і політичний діяч Володимир Винниченко.

Стараннями Комітету УТН у серпні того ж року був створений перший державний театр України — Український національний театр, що об'єднав акторів мандрівних труп Івана Мар'яненка, Трохима Колесниченка, Івана Сагатовського. Новоутворений осередок складали митці найвищого рівня. З-поміж них актори Л. Ліщинська, Г. Борисоглібська, К. Лучицька, І. Мар'яненко, І. Сагатовський, режисери Микола Вороний, Григорій Гаєвський, музиканти Олександр Кошиць, Василь Верховинець, художники Михайло Бойчук, Василь Кричевський, Сергій Худяков та Л. Космина.

16 вересня 1917 року в приміщенні Троїцького народного дому новий театр розпочав життя п'єсою Володимира Винниченка «Пригвождені». Однак, поступальний розвиток театрального руху неодноразово переривався військово-політичними протистояннями в Україні 1917—1919 років. Це призвело до періодичних зупинок, а в 1918 році — до реорганізації в Державний народний театр. Через постійні зміни урядів у столиці Державний народний театр в 1919 році перейменовується на Український народний театр, а згодом просто в Народний театр.

Державний народний театр продовжував традиційну лінію Українського Національного театру. В склад трупи входять провідні українські митці — Марія Заньковецька, Варвара Любарт, О. Полянська, Григорій Маринич, Борис Романицький, а також талановита молодь. У такому вигляді ДНТ під фаховим керівництвом Панас Саксаганського працював до 1922 року.

Театр у мандрах. 1922—1930

Початок 1920-х років відкрив нову сторінку театру, пов'язану з приходом радянської влади. У 1922 році його було перейменовано на Державний драматичний народний театр Губполітпросвіти, а через декілька місяців на театр імені Марії Заньковецької. Керівництво колективу, режисери Олександр Корольчук та Борис Романицький в непростих умовах розпочали творчий рух нового об'єднання.

Досить скрутне економічне становище змусило театральний колектив поїхати на довготривалі гастролі по містах України. Місяцями митці працювали в Чернігові, Кременчуці, Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Полтаві, Луганську, Кривому Розі та інших населених пунктах. За вісім років цього «мандрівного» періоду актори театру відвідали близько ста міст і зіграли велику кількість вистав, також проводили виступи та лекції.

У репертуарній афіші були «Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Лихоліття» Гната Хоткевича, «Чорна рада» Спиридона Черкасенка, «Розбійники» Фрідріха Шиллера, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Тартюф» Жана Батиста Мольєра, «97» Миколи Куліша, «Отелло» Вільяма Шекспіра, «Господиня заїзду» Карла Гольдоні, «Примари» Генріка Ібсена, «Мазепа» Юліуша Словацького, «Р. У. Р.» Карела Чапека тощо.

У творчому колективі яскраво проявили свій талант режисери Борис Романицький, Олександр Корольчук, Панас Саксаганський, І. Богаченко, О. Загаров, Лесь Курбас, Доміан Козачковський, Т. Лучко, Михайло Донець, Іван Крига, художники І. Бурячок, П. Погрібний, І. Таран, А. Резников, М. Санников, І. Желаєв, Л.Фесінг, Г. Орлов, К. Панадіані, І. Богданович, Р. Чичорський, О. Жулинський.

Не беручи до уваги складний та драматичний період 1920-1930-х років, коли театральне мистецтво перебувало під пресом жорстокого ідеологічного контролю, митцям вдавалось творити речі справжнього мистецтва, що викликало як прихильні відгуки критиків, так і наступну зміну статусу театру.

Запорізький період. Військові лихоліття. 1931—1944

З 1931 року театр ім. Марії Заньковецької здобуває статус Державного та отримує стаціонарну прописку в Запоріжжі. На той час тут сконцентрувалась прогресивна науково-технічна думка, позначена будівництвом Дніпрогесу та загальною індустріалізацією. Відповідний відбиток був накладений і на театральний репертуар. Одними із перших вистав були поставлені п'єса «Гута» Григорія Кобця та «Комуни в степах» Миколи Куліша, де підіймались властиво соціалістичні проблеми.

Поступово цей ейфорійно-комуністичний напрям вдалося дещо вгамувати. Глядачі із задоволенням почали відвідувати «Доходне місце» Олександра Островського, «Весілля Кречинського» Олександра Сухово-Кобиліна, «Марусю Чурай» Івана Микитенка, а також відновлені постановки «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці» Михайла Старицького, «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського.

Прикметно, що запорізький період відзначився рядом визначних здобутків у постановці творів світової та української класики. Завдяки натхненній і самовідданій праці у золоту спадщину української культури ввійшли драматичні твори Івана Кочерги, Івана Микитенка, Олександра Левади тощо. Здобули визнання актори Борис Романицький, Варвара Любарт, Василь Яременко, Володимир Данченко, Віра Полінська, Антоніна Фразенко, Гафія Кушніренко, Наталія Половко, режисери Іван Богаченко, Василь Харченко, композитор Олександр Радченко, художники Федір Нірод, Юрій Стефанчук.

Були і трагічні сторінки в історії театру. «На сьогодні встановлено 37 імен репресованих „заньківчан“. Серед них перший директор театру Максим Лебідь, актори Євген Захарчук, Лесь Олесь (справжні ім'я та прізвище Федір Погребний), Микола Богданович, Петро Колесник, Євген Золотаренко, Степан Зубко, Клавдія Даценко, Вікторія Янчук, режисери Андрій Ирій та Іван Крига, а також музиканти оркестру, хористи, реквізитори».Про тих, кого у нас забрали

Поступальний рух театру був пригальмований в 1941 році подіями другої світової війни. В умовах військової загрози колектив був евакуйований спочатку на Кубань, а потім в Сибір. Тут, в стародавньому місті Тобольську, було поновлено професійну діяльність. Не дивлячись на відповідну військово-ідеологічну спрямованість вистав того часу, група однодумців з успіхом поновила окремі вистави українського національного репертуару, які демонструвалися в містах і містечках регіону, збираючи численну і вдячну аудиторію.

В середині 1943 року колектив у повному складі переїздить до міста Новокузнецька на Кузбасі, де продовжує свою роботу. Крім того, на базі театру створюються театрально-концертні бригади, що обслуговують армійські підрозділи та лікарні.

В цих воєнних умовах вдалося зберегти практично весь основний кістяк театру, перед яким вже з 1944 року розпочиналась нова історія.

Львівський період. 1944—1990

1944 рік приніс несподіваний поворот долі театру ім. М.Заньковецької. Урядом було прийнято рішення перевести колектив на постійну роботу у давній Львів.

До галицької столиці переїхали фактично всі провідні митці — Борис Романицький, Василь Яременко, Варвара Любарт, Надія Доценко, Фаїна Гаєнко, Кость Губенко, Петро Голота, Іван Овдієнко, Наталія Половко, Іван Слива, Микола Пенькович, Олекса Писаревський, Володимир Данченко, Володимир Максименко, Віра Полінська, режисери — Віктор Івченко, Василь Харченко, художник — Юрій Стефанчук, композитор — Олександр Радченко. Згодом до трупи були запрошені місцеві актори Іван Рубчак, Леся Кривицька. До трупи приєдналася талановита молодь — Володимир Аркушенко, Ганна Босенко, Олексій Гай, Борис Мірус, Катерина Хом'як, Любов Каганова, Стефанія Стадниківна та Ярослав Геляс.

50-ті роки позначилися творчим зростанням колективу. Завдяки головному режисеру Б.Тягну та режисеру В. Івченку у репертуарі з'явились вистави: «Вій, вітерець!» Яніса Райніса, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» Марка Кропивницького, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Гамлет» Вільяма Шекспіра та «Фауст і смерть» Олександра Левади. Поряд працювали молоді режисери Анатолій Ротенштейн та Анатолій Горчинський. Успіх разом з акторами розділили режисери Олексій Ріпко, Сергій Сміян, Михайло Гіляровський, Сергій Данченко, Володимир Опанасенко, сценограф Мирон Кипріян, який ось уже 40 років є головним художником театру, а також завідувач трупи Ю. Турчин, який працює з 1950 року.

1960-ті роки театр поповнили талановиті актори В'ячеслав Сумський, Ганна Опанасенко, Богдан Кох, Богдан Антків, Олександр Гринько, Володимир Глухий, Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Святослав Максимчук, Віталій Розстальний, Ганна Плохотнюк, Алла Корнієнко, Богдан Козак, В. Коваленко, Юрій Брилинський, було запрошено до театру подружжя — Федір Стригун та Таїсія Литвиненко.

1970-ті роки були позначені талановитим керівництвом Сергія Данченка, а нові актори (Петро Бенюк, Євген Федорченко, Г. Шумейко, Анатолій Хостікоєв), що влилися до складу групи, склали молоду парость заньківчан.

В 1972 році театру було присвоєно звання «академічного».

Наприкінці 1970-х років трупу поповнили молоді актори: Олександра Бонковська, Олександра Гуменецька, Д. Зелізна, Галина Давидова, Л. Лев, Вадим Сікорський, Януш Юхницький, Вадим Яковенко, Любов Боровська, Іван Бернацький, Л. Нікончук, Т. Бобеляк.

1980-ті роки для заньківчан були важкі, але вистави режисерів Алли Бабенко та Анатолія Кравчука тримали високий рівень майстерності.

У 1987 році колектив заньківчан очолив Федір Стригун. Хвиля піднесення національної свідомості вимагала не лише нового репертуару, але й нових відкритих форм розмови з глядачем. Заньківчани стають трибуною громадської думки, резонатором суспільних проблем, повертаючи в репертуар твори і теми, які були заборонені тоталітарною системою.

Театр у Незалежній Україні. 1991—2018 Відновлення Незалежності Української держави 1991 року принесло ейфорію та водночас розгубленість. Хвиля піднесення національної культури вимагала не лише нових нетрадиційних виразів, але і адекватної реакції публіки.

В цей непростий, перехідний період керівництво театру ім. Марії Заньковецької вибрало,можливо, одне з найкращих рішень. Воно відкрило свої серця і двері для різних груп та об'єднань, розгорнуло широкоформатну панораму формовиражень (вечори, лекції, акції), дозволило найрадикальніші експерименти, в яких реальним критиком мав стати народ, а не функціонери від мистецтва. Попри професійно-фахову роботу театр став трибуною громадської думки, рупором нових ідей і заяв.

Вистави останнього десятиліття підняли творчий і мистецький рівень заньківчан: «Гайдамаки» Тараса Шевченка, «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Павло Полуботок» Костя Буревія, «Ой, радуйся, земле…» (вертеп), «Народний Малахій» Миколи Куліша, «Ісус, Син Бога Живого» Василя Босовича, «Ромео і Джульєтта» та «Гамлет» Вільяма Шекспіра, «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича, «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, «Дядя Ваня» Антона Чехова, «Ідіот» Федора Достоєвського, трилогія «Мазепа» Богдана Лепкого (інсценізація Б. Антківа), «Андрей» В. Герасимчука, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Д. Васермана, «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Коханий нелюб» Ярослава Стельмаха, «Неаполь — місто попелюшок» Надія Ковалик, «Мадам Боварі» Гюстава Флобера, «Криваве весілля» Федеріко Гарсія Лорки, «УБН» Галини Тельнюк.

Неоднозначна реакція критики і публіки на ці речі є яскравим виявом демократії і свободи, що панує в творчих майстернях львівської Мельпомени.