Теорії соціальних циклів є одними з найдавніших соціальних теорій у соціології. На відміну від теорій соціального еволюціонізму, які розглядають еволюцію суспільства та людської історії як прогрес у якомусь новому, унікальному напрямку (напрямках), теорії соціального циклу стверджують, що події та етапи розвитку суспільства та історії зазвичай повторюються циклічно.
Такий підхід не обов'язково означає, що не може бути жодного соціального прогресу. У ранній теорії Сима Цяня та новіших теоріях довгострокових («світських») політико-демографічних циклів робиться чітке врахування соціального прогресу.
Історичні попередники Інтерпретація історії як повторюваних циклів Темних і Золотих Віків була поширеною вірою серед стародавніх культур. Кікл ( давньогрецька : κύκλος , «цикл») – це термін, який використовували деякі класичні грецькі автори для опису того, що вони вважали циклом урядів у суспільстві. Він приблизно базувався на історії грецьких міст-держав того ж періоду. Концепцію кіклосу вперше розробили Платон, Арістотель і найбільш детально Полібій. Усі вони запропонували власне тлумачення циклу та можливі рішення для його розриву, оскільки вважали його шкідливим.
Пізніші письменники, такі як Цицерон і Макіавеллі, коментували кіклос. Більш обмежений циклічний погляд на історію, визначений як повторювані цикли подій, був висунутий в академічному світі в 19 столітті в історіософії (розділі історіографії) і є концепцією, що належить до категорії соціології. Однак Полібій, Ібн Хальдун (див. Асабійя) та Джамбаттіста Віко можна вважати попередниками цього аналізу. Saeculum був визначений ще в римські часи. Нещодавно П. Р. Саркар у своїй теорії соціального циклу використав цю ідею для розробки своєї інтерпретації історії.
Платон
Платон описує свій цикл правління у своїй праці «Держава», книга VIII та IX. Він розрізняє п'ять форм правління: аристократію, тимократію, олігархію, демократію та тиранію, і пише, що уряди деградують відповідно в цьому порядку від аристократії до тиранії. Цикл правління Платона пов'язаний з його антропологією правителів, які приходять з кожною формою правління. Ця філософія тісно пов'язана з тим, як розгортається цикл правління.
Аристократією правлять аристократи, правління яких керується їхньою раціональністю. Занепад аристократії до тимократії відбувається, коли до влади приходять люди, менш кваліфіковані для правління. Їхнє правління та прийняття рішень керуються честю. Тимократія перетворюється на олігархію, як тільки ці правителі діють у гонитві за багатством. Олігархія перетворюється на демократію, коли правителі діють від імені свободи. Нарешті, демократія перетворюється на тиранію, коли правителі переважно прагнуть влади. Платон вважає, що мати царя-філософа, а отже, і аристократичну форму правління, є найбільш бажаним.
Полібій Згідно з Полібієм, який має найповнішу версію кіклосу, він чергується через три основні форми правління: демократію, аристократію та монархію, а також три дегенеративні форми кожного з цих правлінь: охлократію, олігархію та тиранію. Спочатку суспільство перебуває в охлократії, але з'являється найсильніша фігура та встановлює монархію. Нащадки монарха, яким бракує чесноти через владу своєї родини, стають деспотами, а монархія вироджується в тиранію.
Через надмірності правителя тиранія скидається провідними громадянами держави, які встановлюють аристократію. Вони також швидко забувають про чесноту, і держава перетворюється на олігархію. Цих олігархів скидає народ, який встановлює демократію. Демократія незабаром стає корумпованою та вироджується в охлократію, починаючи цикл заново. Концепція Полібія про цикл урядів називається анациклозом.
Полібій, на відміну від Арістотеля, зосереджується на ідеї змішаного правління: ідеї про те, що ідеальне правління — це таке, що поєднує елементи монархії, аристократії та демократії. Арістотель згадує це поняття, але приділяє йому мало уваги. Полібій розглядав Римську республіку як втілення цієї змішаної конституції, і це пояснює, чому Римська республіка була такою могутньою та чому вона залишалася стабільною протягом тривалого часу. Повний опис Полібія можна знайти в VI книзі його «Загальної історії».
Цицерон Цицерон описує анациклоз у своїй філософській праці «De re publica». Його версія анациклозу значною мірою натхненна працями Полібія. Цицерон стверджує, всупереч Полібію, що Римська держава може перемогти і не піддасться шкідливому циклу, незважаючи на свій змішаний уряд, доки Римська республіка повернеться до своїх давніх чеснот (mos maiorum).
Макіавеллі Макіавеллі, працюючи в епоху Відродження, схоже, запозичив версію циклу Полібія. Запровадження Макіавеллі анациклози можна побачити в книзі I, розділі II його «Міркування про першу декаду Тіта Лівія». Хоча Макіавеллі приймає ідею циклічної структури, в якій чергуються типи урядів, він не приймає ідею Полібія про те, що цикл природним чином переходить через ту саму схему урядів.
Теорії 19-го та 20-го століть Томас Карлайл уявляв історію як фенікса, який росте та вмирає поетапно, подібно до змін пір року. Він бачив у Французькій революції попіл або зиму європейської цивілізації, і що вона неминуче відбудується з руїн.
Російський філософ Микола Данилевський у своїй праці «Росія і Європа» (1869) розрізняв різні менші цивілізації (єгипетську, китайську, перську, грецьку, римську, німецьку та слов'янську, серед інших). Він писав, що кожна цивілізація має життєвий цикл, і до кінця 19 століття римсько-німецька цивілізація занепадала, тоді як слов'янська наближалася до свого Золотого віку. Подібну теорію висунув Освальд Шпенглер, який у своїй праці «Захід заходу» (1918) також стверджував, що західна цивілізація вступила у свою завершальну фазу розвитку, і її занепад неминучий.
Першу теорію соціальних циклів у соціології створив італійський соціолог та економіст Вільфредо Парето у своїй праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Він зосередив свою теорію на концепції елітного соціального класу, який він поділив на хитрих «лисиць» та жорстоких «левів». На його думку, влада постійно переходить від «лисиць» до «левів» і навпаки.
Теорію соціологічних циклів також розробив Питирим Сорокін у своїй праці «Соціальна та культурна динаміка» (1937, 1943). Він класифікував суспільства відповідно до їхнього «культурного менталітету», який може бути ідеаціональним (реальність духовна), чуттєвим (реальність матеріальна) або ідеалістичним (синтез двох). Він інтерпретував сучасний Захід як чуттєву цивілізацію, присвячену технологічному прогресу, і пророкував її занепад і появу нової ідеаціональної або ідеалістичної ери.
Александр Деулофеу розробив математичну модель соціальних циклів, яка, за його словами, відповідає історичним фактам. У своїй книзі «Математика історії», написаній каталонською мовою та опублікованій у 1951 році, він стверджує, що цивілізації та імперії проходять цикли. Він стверджує, що кожна цивілізація проходить щонайменше три цикли по 1700 років. Як частина цивілізацій, імперії мають середню тривалість життя 550 років. Він стверджував, що, знаючи природу цих циклів, можна змінити їх таким чином, щоб зміни були мирними, а не призводили до війни. Деулофеу вважав, що знайшов витоки романського мистецтва у IX столітті в районі між Ампурданом та Руссільйоном, який він вважав колискою другого циклу західноєвропейської цивілізації.
Літературні вирази Значна частина постапокаліптичної художньої літератури зображує різні види циклічної історії, зі зображеннями цивілізації, яка руйнується, а потім повільно відбудовується знову, щоб знову завалитися тощо.
Раннім прикладом є сатиричний роман Анатоля Франса 1908 року «Острів пінгвінів» (), в якому простежується історія Пінгвінії — ледь замаскованого аналога Франції — від середньовіччя до сучасності та майбутнього жахливого суперміста, яке зрештою руйнується. Далі йде відновлення феодалізму та аграрного суспільства, а також поступове будівництво дедалі розвиненішої цивілізації, що завершується новим жахливим супермістом, яке зрештою знову руйнується, і так далі.
Пізнішим прикладом є «Гімн для Лейбовіца» Волтера М. Міллера-молодшого, яка починається після руйнівної ядерної війни, коли католицька церква прагне зберегти залишки старих текстів, як це було в історичному ранньому Середньовіччі, і закінчується новою цивілізацією, що створювалася протягом двох тисяч років, яка знову знищує себе в ядерній війні. Нова група католицького духовенства знову вирішила зберегти залишки цивілізованих знань.
У майбутньому, зображеному в науково-фантастичному романі астрофізика Фреда Хойла «Перший жовтень — це надто пізно» 1966 року, головні герої пролітають над місцем, де очікували побачити Сполучені Штати, але не бачать жодних ознак міської цивілізації. Спочатку припускаючи, що вони перебувають у минулому до 1750 року, вони пізніше виявляють, що це майбутнє. Людство приречене проходити через повторювані цикли індустріалізації, перенаселення, колапсу, а потім знову індустріалізація, перенаселення та колапс і так далі, знову і знову. У далекому майбутньому цивілізація, яка усвідомлює цю історію, більше не прагне прогресу.
Сучасні теорії Одним із найважливіших нещодавніх відкриттів у вивченні довгострокових динамічних соціальних процесів стало відкриття політико-демографічних циклів як основної риси динаміки складних аграрних систем.
Наявність політико-демографічних циклів у досучасній історії Європи та Китаю, а також у суспільствах рівня вождівства в усьому світі відома вже досить давно, і вже в 1980-х роках почали створюватися більш-менш розвинені математичні моделі демографічних циклів (перш за все для китайських « династичних циклів ») (Usher, 1989). На даний момент існує значна кількість таких моделей (Чу та Лі 1994; Нефьодов 1999, 2002, 2003, 2004; С. Малков, Ковальов та А. Малков 2000; С. Малков та А. Малков 2000; Малков та Сергєєв 2002, 2004a, 2004b; Малков та ін. 2002; Малков 2002, 2003, 2004; Турчин 2003, 2005a; Коротаєв та ін. 2006).
Теорія довгого циклу Джордж Модельскі, який виклав свої ідеї в книзі «Довгі цикли у світовій політиці» (1987), є головним архітектором теорії довгих циклів. Теорія довгих циклів описує зв'язок між військовими циклами, економічним пануванням та політичними аспектами світового лідерства.
Довгі цикли, або довгі хвилі, пропонують перспективи глобальної політики, дозволяючи «ретельно дослідити способи, якими світові війни повторювалися, та провідні держави, такі як Велика Британія та Сполучені Штати, змінювали одна одну впорядковано». Не слід плутати з ідеєю Саймона Кузнеця про довгі цикли або довгі коливання, довгі цикли глобальної політики є моделями минулої світової політики.George Modelski. Long Cycles in World Politics. Seattle: University of Washington Press, 1987.
Довгий цикл, за словами доктора Дена Кокса, – це період часу, що триває приблизно від 70 до 100 років. Наприкінці цього періоду «титул наймогутнішої нації у світі переходить до інших рук». Модельскі поділяє довгий цикл на чотири фази. Якщо врахувати періоди глобальної війни, які можуть тривати до чверті всього довгого циклу, цикл може тривати від 87 до 122 років.
Багато традиційних теорій міжнародних відносин, включаючи інші підходи до гегемонії, вважають, що базовою природою міжнародної системи є анархія.Mark Rupert. "Hegemonic Stability Theory. Однак теорія довгого циклу Модельскі стверджує, що війна та інші дестабілізуючі події є природним продуктом довгого циклу та ширшого циклу глобальної системи. Вони є частиною живих процесів глобальної політики та соціального порядку. Війни — це «системні рішення», які «регулярно переривають рух системи». Оскільки «світова політика — це не випадковий процес влучань чи промахів, перемог чи поразок, залежно від удачі чи грубої сили учасників», анархія не відіграє ролі; довгі цикли протягом останніх п'яти століть забезпечували засіб для послідовного вибору та функціонування численних світових лідерів.George Modelski. Long Cycles in World Politics. Seattle: University of Washington Press, 1987, 100, 135 and 227.