«Летю́чі кочівники́» () — колективна фантастична повість-буриме дванадцяти авторів, уперше опублікована 1968 року в ленінградському дитячому журналі .

Автори повісті

Глава 1. Аркадій та Борис Стругацькі Глава 2. Ольга Ларіонова Глава 3. Олександр Шалімов Глава 4. Олександр Меєров Глава 5. Володимир Дмитревський Глава 6. , Глава 7. , Олександр Шалімов Глава 8. Анатолій Томілін Епілог. Геннадій Гор

Сюжет Повість розповідає про відвідування Землі іншопланетянами. Нестандартність сюжету полягає в тому, що, на відміну від ситуації, яка давно стала в науковій фантастиці штампом, іношпланетні прибульці не є представниками високорозвиненої цивілізації. Навпаки, їхня культура дуже примітивна і відповідає приблизно земній кам'яній добі. Попри це, вони якось змогли побудувати засіб для переміщення в космічному просторі та мандрують від планети до планети. Втім, ні принципу дії їхнього «космічного корабля», ні їхнього способу життя та цілей герої повісті так і не зрозуміли повністю. В «Епілозі» Геннадія Гора під своїм ім'ям виведено ботаніка Бориса Михайловича Козо-Полянського, одного з творців теорії .

Історія створення Автори повісті — дев'ять відомих радянських фантастів та один літературознавець Вл. Дмитревський, які писали її, змінюючи один одного, главу за главою. Критик у своєму «Суб'єктивному словнику фантастики» називав характерною особливістю будь-якого буриме відсутність виразної концепції та свободу самовираження, що завжди виходить за рамки задуму організаторів. «Кожному наступному учаснику працювати було важче, ніж попередньому, а автор фінальної глави мав дуже помудрувати, щоб якось звести кінці з кінцями». Ленінградські фантасти мали досвід створення подібних колективних повістей для радіо. За спогадами письменника-фантаста Андрія Балабухи, який працював над буриме в 1970-і роки, це було цікаве заняття, оскільки попередник намагався всіма засобами загнати продовжувача в сюжетний глухий кут, а той, своєю чергою, намагався «підкласти якомога більшу свиню тому, хто виявиться наступним». Неухильно дотримувалися лише двох правил: «не убивати всіх героїв разом і не оголошувати всього, що відбувається сном».

Першу главу, що визначає наскрізний сюжет повісті, написали 1963 року брати Стругацькі як самостійне оповідання «Дикі вікінги». Під час переписування оповідання набіло, 1964 року автори назвали його «Перші люди на першому плоті» за рядком вірша М. Гумільова «Ви всі, паладини Зеленого Храму…», що входить до циклу «Капітани». Текст так і не опублікували, тому 1968 року його використали для реалізації задуму роману-буриме. Під назвою «Дикі вікінги» це оповідання надруковано 1990 року в альманасі наукової фантастики «Гея», а під «гумільовською» назвою вперше вийшло в другому додатковому томі зібрання творів Стругацьких 1993 року.

Літературні особливості зазначав, що спочатку буриме розташовувалося поза жанровими просторами. Однак фантастичні буриме в Радянському Союзі створювали професійні літератори з розрахунком на публікацію в журналі. Мета публікації була суто прагматичною: не так розвага гравців, як підвищення тиражів і залучення потенційних передплатників гучними іменами. Принципу буриме (автори не знають усього попереднього тексту) в цих умовах дотримувалися аж ніяк не завжди. При цьому для професійного письменника головною складністю був баланс між втратою власної індивідуальності та збереженням логіки оповіді. Негативною особливістю жанру буриме було те, що літератори, залучені до проєкту, «не хотіли і не могли стати командою». Відповідно, задум «Летючих кочівників» Р. Арбітман назвав «приреченим», бо «Дикі вікінги» Стругацьких були самодостатніми, і професійні ленінградські фантасти вже нічого не могли додати до цієї історії. «В результаті знову вийшов сумбур». Втім, критик Михайло Назаренко назвав постфактум «Летючих кочівників» зразком радянського буриме, стверджуючи, що саме початкова новела Стругацьких забезпечила популярність усьому почину.

Жанр буриме був популярним у салонній культурі XIX століття, залучав також відомих літераторів, оскільки гра вимагала винахідливості й версифікаторської дотепності. Конкурс буриме 1854 року організував Александр Дюма, й у фіналі опублікував твори 350 учасників. Літературознавиця Катерина Ісакова відносила розквіт експериментальних проєктів із написання буриме до середини XX століття (навівши для прикладу низку текстів, від до «Летючих кочівників»), не пов'язуючи їх із появою інтерактивної літератури. Між цими жанрами багато спільного в естетиці гри і принципової поліавторності, однак не збігаються ні механізм створення тексту, ні метод побудови наративу. Через правила гри сюжет колективного роману-буриме неминуче лінійний, оскільки необхідно передавати оповідь від автора до автора, і завданням кожного наступного учасника є продовження і розвиток фабули, заданої попередником або попередниками. У колективному романі штучно створюється ситуація еклектичного поєднання , властивих різним письменникам, і ці тексти неможливо обмежити рамками одного жанру. Колективний роман-буриме виступає сукупністю всіх жанрів. При цьому в процесі створення тексту у співтворчості групи письменників на перше місце виходить сам процес гри, на думку К. Ісакової, «насолода, яку отримують учасники цього процесу, а не задоволення соціального запиту читачів».

Видання

Див. також

(1927) — радянський колективний роман (буриме), опублікований у журналі «Огонёк» «» (1964) — радянський колективний роман, опублікований у газеті «» (1967) — радянська колективна фантастична повість-буриме, опублікована в журналі «Техника — молодёжи»

Примітки

Література

Посилання