Мечислав Ігнацій Пшисташ (; 20 січня 1914, Клеце — 27 березня 1986, Сянок) — польський правник.
Біографія Мечислав був сином Ігнація Пшисташа (1867–1959) та Анни, уродженої Іванчик (1879–1956). Ігнацій Пшисташ походив з Вітрилова, успадкував господарство від свого батька Міхала, закінчив Школу сільського господарства в Дублянах зі званням агронома, професійно працював управителем маєтків, перебував на цій посаді два роки на Поділлі, після чого працював у Клечі у маєтку Гонорати Павловської. Під час Першої світової війни він проходив 6 місяців військової служби на фронті на рубежі 1917/1918 років, а пізніше працював у Невістці, Нозджеці (родинний маєток Скшинських) та Грошівці. Його дружина Анна походила з Сянока і працювала вчителькою у Вітрилові. Мечислав був другою дитиною родини Пшисташів, перед ним народився Збігнєв (1912), а потім Данута (1920). Хрещеним батьком Мечислава Пшисташа був Юзеф Манчка, згодом офіцер легіону та поет. Через необхідність навчання дітей у школі, родина оселилася в Сяноку в 1920 році. Спочатку вони жили на вулиці Кролевській, потім у будинку, який вони збудували самостійно з 1931 року на вулиці Млинарській, 18. У Сяноку родина Пшисташів дружила з родиною Флорковських, зокрема з Александером.
23 червня 1933 року він склав іспит на атестат зрілості у Державній середній школі імені королеви Софії в Саноку (в його класі навчалися Зигмунт Безуха, Едвард Чех, Стефан Стефанський та Мечислав Сувала). Він був членом Маріанського товариства, обіймаючи посаду його президента. Він почав вивчати право на юридичному факультеті Університету Яна Казимира у Львові (як і його брат Збігнєв до нього). Після другого курсу він продовжив навчання на юридичному факультеті Університету Юзефа Пілсудського у Варшаві, який закінчив у 1938 році зі ступенем магістра права. У Варшаві він жив зі своїм братом Збігнєвом у гуртожитку на площі Габріеля Нарутовича. Після навчання він став докторантом у своїй альма-матер, спеціалізуючись на політичних системах.] Він працював у районному суді в Седльце, де розпочав аспірантуру. Після початку Другої світової війни він добровольцем вступив до Польської армії та отримав наказ про мобілізацію до Ковеля, проте не дістався туди через радянську агресію проти Польщі 17 вересня 1939 року. Тому з Варшави він пішки пройшов через східні території до Сянока, а в жовтні перетнув радянсько-німецький кордон на річці Сян у селі Мендзибродзе, після чого дістався до рідного дому. У Сяноку він почав працювати на свічковій фабриці Станіслава Лурського «Промінь». У січні 1940 року він розпочав свою конспіративну діяльність у «Союзі збройної боротьби». Відтоді він займався пропагандистською, організаційною та адміністративною діяльністю в Сяноцькому повіті. З грудня 1940 року був цивільним комісаром Сяноцького повіту. Після того, як його спіймали на «афері» гестапо, його розшукували та погрожували арештом (арешти в Сяноку продовжувалися на рубежі 1941/1942 років, а будинок родини Пшисташів також був обшукуваний окупаційними службами), він виїхав до Варшави на початку 1942 року (його сестра Данута поїхала туди раніше, зупинившись у своїх двоюрідних братів і сестер). Відтоді він активно брав участь у діяльності Об’єднаної військової організації Військового корпусу Служби безпеки та Армії Крайової (WKSB-AK). У столиці він протягом двох років активно брав участь в організації «Меч і плуг». Від імені WKSB-AK його було направлено зі столиці делегатом та інспектором з організаційних питань до південно-східних воєводств, тобто до Львова та Станіславіва, із завданням розширення діяльності організації. Він відповідав за підготовку підрозділу в складі AK. З 1944 по січень 1945 року він обіймав посади керівника організаційного відділу та керівника організаційно-оперативного відділу штабу WKSB-AK. Відповідно до наказів зверху він працював над консолідацією розпаду підрозділів організацій «Меч і плуг» і WKSB-AK. У цей час він приїхав, серед іншого, до Сянока, зв'язавшись з Алойзи Белзою, членом Польської Збройної Організації (POZ), у сусідньому Велополі. У 1942 році він разом із сестрою тимчасово переховувався в селі Рачкова, поблизу свого рідного міста Вітрилова (там на той час переховувався майор Еміль Голука-Хажевський). У 1943 році він погодився на включення місцевих структур Міністерства оборони до складу округу Армії Крайової. Під час окупації він дружив і співпрацював з Леонардом Якубовським, кодове прізвисько «Лорек», та Феліксом Мурава, кодове прізвисько «Смага». Влітку 1944 року повернувся до Варшави. З серпня 1944 року брав участь у Варшавському повстанні. У підпіллі використовував псевдоніми «Мечислав Роля», «Роля» та «Підгурський». Воював у складі Варшавської північної групи Вахновського у лавах батальйону Стефана Чарнецького («Гоздава») та групи «Сенкевич», перейменованої на групу «Куба-Сосна» у Старому місті, звідки через каналізацію дістався до Північного Середмістя. Служив у званні підпоручника. Після придушення повстання 7 жовтня 1944 року він покинув Варшаву з цивільним населенням. 10 жовтня 1944 року, поранений у ноги, він дістався села П'ястув, де жили його друзі (там вже була його сестра, яка також брала участь у повстанні). Потім вони пройшли через Жирардув до району Скерневіце (де відновлювалося керівництво «Меча і Плуга» та його структури, включаючи Асоціацію жінок дії) та отримали житло в селі Мокра Права. Пшисташ залишався активним у цьому місті до січня 1945 року. До того часу він активно діяв у підпільній WKSB-AK і зв'язався в січні 1945 року з підрозділами своєї організації.
У січні 1945 року він повернувся до зруйнованої Варшави разом зі своєю сестрою.У новоствореній Польській Народній Республіці він у березні 1945 року з'явився до Міністерства державного управління. Навесні (10 квітня 1945 року) його та його сестру, як співробітників Міністерства повернутих територій, направили на роботу до Управління Урядового Уповноваженого в Ольштині (полковник Якуб Правін). З 10 квітня по 17 жовтня 1945 року він працював в Ольштині керівником Соціально-політичного відділу в Управлінні Урядового Уповноваженого. Він працював як в Ольштинському офісі, так і на місцях, створюючи районні управління. Він також зустрічався з ієрархією Католицької Церкви. У 1945 році Данута та Мечислав Пшисташ заснували видавництво «Загон», метою якого було задоволення матеріальних та культурних потреб своїх членів, покращення загальної та сільськогосподарської освіти, а також видання публікацій польською мовою. Мечислав Пшисташ мав обійняти посаду заступника воєводи. В Ольштині він жив зі своєю сестрою на вулиці Вармінській, 2. У постанові ольштинського воєводи від 22 жовтня 1946 року він був числиться членом воєводського союзу сільської молоді «Wici» з місцем розташування в Ольштині. Раніше, 17 жовтня 1945 року, його заарештувала Служба безпеки (СБ) за «діяння на шкоду радянським та польським збройним силам та перевезення через лінію фронту жінок-зв'язкових підпільних організацій» (через два дні Дануту також заарештували, хоча й у іншій справі). Спочатку обох затримали в Ольштині, а приблизно через 10 днів перевели до Варшави та ув'язнили окремо, хоча й в тих самих приміщеннях, тобто в будівлях Міністерства громадської безпеки (МГБ) на вулиці Кошиковій, а пізніше на вулиці Раковицькій. Його звинуватили у діях на шкоду польським та радянським збройним силам. Справа була пов'язана з поїздкою Пшисташа зі Скерневіце до Сохачева восени 1944 року, яку він здійснив з групою дівчат, намагаючись допомогти їм знайти свої сім'ї у варшавському районі Прага[. У листопаді 1944 року в районах Скерневіце та Сохачев він нібито перевіз вісім дівчат через лінію фронту «із завданням збирати інформацію, що становить державну таємницю». Після арешту Дануту та Мечислава Пшисташа перевезли до Варшави та ув'язнили окремо.
Після двох років арешту та слідства йому було пред'явлено звинувачення у скоєнні злочину за статтею 91 § 1 Кримінально-процесуального кодексу. Після суду у в'язниці Мокотова у Варшаві його було виправдано вироком Окружного військового суду від 8 березня 1947 року. Після перегляду справи, поданого прокурором, Окружний військовий суд у Варшаві вироком від 27 листопада 1947 року засудив його до 10 років позбавлення волі та трьох років позбавлення громадських прав. (рішення було підтримано Верховним військовим судом від 14 січня 1948 року.) Він відбував покарання у таких в'язницях: Мокотов у Варшаві, Равіч та Вронки, а також в Ополі (разом з ним відбували покарання Ян Радожийський, Ян Ложанський та інші; під час свого покарання Пшисташ давав уроки історії своїм співув'язненим). Його було умовно-достроково звільнено 13 жовтня 1954 року після дев'яти років відбування покарання. Рішенням Першого Голови Верховного Суду в 1957 році було запроваджено надзвичайний перегляд на користь Пшисташа. Рішенням Верховного Суду у складі Кримінальної палати від 6 березня 1958 року під головуванням судді Тадеуша Крокоша початкове рішення було скасовано, а справу передано на повторний розгляд до Воєводського суду. Тоді припускалося, що Пшисташ лише хотів допомогти дівчатам (колишнім студенткам-учасницм Варшавського повстання) у листопаді 1944 року, щоб доставити їх до своїх родин на іншому боці лінії фронту. Водночас суд визнав віддану службу Пшисташа в підпіллі під час окупації, не вважаючи його діяльність саботажем на шкоду Червоній Армії. Рішенням Воєводського суду Варшавського воєводства від 26 листопада 1958 року Мечислав Пшисташ був виправданий від кримінального діяння, інкримінованого йому за статтею 100 Кримінального кодексу (рішення набуло чинності 20 грудня 1958 року).
Після звільнення з в'язниці Мечислав Пшисташ, з тяжко порушеним здоров'ям, повернувся до рідного міста Сянок. У перші роки життя він зазнав переслідувань та нагляду з боку Служби безпеки (СБ) і не мав можливості знайти роботу. У рамках періоду відлиги після 1956 року він був реабілітований у 1957 році та відновив свої громадянські права. Він став радником Міської національної ради в Саноку, обіймаючи посаду її заступника голови з 1956 по 1958 рік (головою був Анджей Щудлік). Завдяки його зусиллям було збудовано пішохідний міст через річку Сян, що з'єднує Сянок з Білою Гурою (пізніше там було збудовано Білогурський міст). З 1957 року він обіймав посаду заступника голови (А. Щудлік), голови з 23 червня 1959 року та члена кримінально-адміністративної колегії в Саноку з 1964 року. Його було переобрано радником Міської національної ради в 1958 році, у 1961 році та в 1965 році. Він став членом громадського комітету ORMO в Саноку, створеного 31 січня 1968 року.
13 травня 1957 року він вступив до Союзу борців за свободу та демократію (ZBoWiD). 20 жовтня 1957 року його було обрано заступником голови Сяноцького районного відділення ZBoWiD. Він обіймав цю посаду до 1959 року. Він також був доповідачем цієї організації. 6 лютого 1966 року його було обрано головою суду перів Саноцького відділення ZBoWiD (під час змін номенклатури 1964 року районне відділення було замінено на осередок) та знову 20 жовтня 1968 року та 23 травня 1971 року. У 1977 році він отримав посвідчення ветерана. Він був активним учасником діяльності Сянокського відділення Польського туристично-екскурсійного товариства (PTTK), кооперативу «Сполем», Товариства розвитку та благоустрою міста Сянок, а також приєднався до Громадського комітету з реконструкції пам'ятника Тадеушу Костюшку в Сяноку (ідею було реалізовано в 1962 році). Пізніше, на початку 1960-х років, він обіймав посаду голови районної комісії відділу економічного планування при президії районної національної ради в Сяноку. За часів комунізму він був членом Демократичної партії.