Копальня Монтепоні — колишній гірничовидобувний майданчик на південному заході італійському острові Сардинія, найбільший рудник у гірничому районі Іглезіас.
Стародавні розробки Родовище Монтепоні було відоме ще фінікійцям та карфагенянам, проте систематичну розробку жильних виходів срібноносного галеніту (мінерал свинцю) почали у II столітті до н.е. за часів римлян. В цей період розрока велась на невеликій глибині — до 10 метрів.
У другій половині XII століття Сардинію почали брати під контроль пізанці, що так само виявляли зацікавленість у сріблі. Наступного століття це призвело до активної розробки Монтепоні, причому деякі закладені виробітки досягнули природного гідростатичного рівня на позначці +70 метрів НРМ, після чого слідувати за жилами у глибину стало неможливо. Також варто відзначити, що перше документальне підтвердження існування копальні датується 1324 роком та відноситься до заповіту пізанського підприємця на ім'я Монте Паоне.
В 1324-му Сардинію завоювали арагонці, що з плином часу призвело до занепаду копалень, оскільки після відкриття Америки Іспанія (яку утворили Арагон та Кастилія) отримала звідти колосальний приплив дорогоцінних металів.
До першої половини XVII століття відносяться звістки про видобуток свинцю в місцевостях Са-Седда-де-Монті-Лупоні та Монте-де-Поні, а в 1649 році вперше використали сучасний топонім Монтепоні.
У 1741-му за розробку Монтепоні узявся шведський підприємець та консул у Сардинському королівстві Карло Густаво Мандель, що започаткував штольню «Сан-Вітторіо» та спорудив у Віллачідро (за два десятки кілометрів на північний схід від рудника) перший в історії Сардинії повноцінний свинцеплавильний завод. З Німеччини прибули півтори сотні шахтарів та металургів, втім, їх діяльність стрілась з великими проблемами – багато німців померло від малярії, а інші страждали від нападів місцевого населення. Сардинці не лише призвичаїлись грабувати іноземців після отримання тими зарплати, але вчиняли й гірші злочини. Групу німців, що напідпитку спали в одній з хатин, спалили живцем без жодної попередньої сварки чи причини. Керівника підприємства вбили місцеві шахтарі, що вимагали підвищення оплати, а гірничого майстра підірвали вибухівкою, поводженню з якою місцевих навчили самі німці. Станом на кінець 1750-х років в живих залишався лише один іноземний спеціаліст, так що, хоча роботи продовжувались, проте з суттєво відмінною продуктивністю. Невдовзі держава повернула права на експлуатацію концесії, що під управлінням чиновників стала давати менший дохід, аніж гарантовані колись Манделем концесійні платежі.
Початок діяльності сучасної копальні В 1850 році уряд Сардинського королівства надав 30-річну концесію на розробку покладів свинцю та срібла у Монтепоні компанії Società di Monteponi Regia Miniera presso Iglesias (в подальшому стала більш відомою просто як Monteponi), заснованою групою лігурійських та п'ємонтських підприємців. Первісно розробка велась лише підземним способом, зкорема, в 1852-му на рівні +174 метра НРМ почалось проходження великої штольні «Вілламаріна». У тих же 1850-х роках штольні «Вілламаріна» та «Ніколай» обладнали рейками для відкочуваня руди у вагонетках. Відносно масштабів діяльності в цей період відомо, що в 1966-му копальня видала 9,7 тисячі тонн галеніту.
У середині 1860-х приклад успішної експлуатації покладів окисленої цинкової руди у розташованому північніше гірничодобувному району Бугерру привернула увагу до запасів каламіну, вилучення яких на Монтепоні організували за допомогою великого кар’єру «Іс-Кунгіаус» (Is Cungiaus).
Будівництво першого шахтного стовбуру, що отримав на честь короля назву «Вітторіо Емануеле», стартувало в 1863 році на позначці +206 метрів НРМ, а його запуск припав на 1869 рік зі спуском кліті до рівня +85 метрів НРМ. Невдовзі стовбур досягнув підземних вод на позначці +70 метрів НРМ, після чого в 1870-му у ньому встановили насос продуктивністю 50 літрів води на секунду. Останній дозволив дещо поглибити «Вітторіо Емануеле», що в 1873 році досягнула позначки +43 метра НРМ, проте наступного року при проходженні на рівні +45 метрів НРМ горизонтального тунелю «Селла» почався приплив води, що перевищував продуктивність насосу.
В 1872—1874 роках в межах проєкту зі відкачування води спорудили шахтний стовбур у «Селла» з устям на позначці 2013 метрів НРМ та початковою глибиною у 68 метрів. Його обладнали двома паровими насосами однаковою продуктивністю по 150 л/с при відведенні води через штольню «Сан-Северино» на позначці +142 метра НРМ. Втім, фактичні результати виявились незначними і робота насосу майже не справляла впливу на рівень підземних вод.
1876-го відкачку припинили та відновили в 1878-му, при цьому відведення води організували через штольню «Весме» на позначці +114 метрів НРМ, що дозволяло зменшити підйом та збільшити продуктивність обладнання. На цей раз за два роки вдалось понизити гідростатичний рівень до +61,5 метра НРМ, поглибити стовбур «Селла» до +54 метра НРМ та організувати вилучення руди за допомогою прокладеного на рівні +65 метрів горизонтального тунелю «Galleria acqua», проте, незважаючи на великі витрати на відкачування, подальшого прогресу досягнути не вдалось, тоді як запаси у верхній частині родовища виснажувались.
Дренажний тунель «Умберто І» За умовами концесії копальня вважалась державною, проте в 1879 році її продали Monteponi, що дозволило узятись за реалізацію проєкту спорудження протяжного дренажного тонелю на рівні +15 метрів НРМ, через який вода скидалась би самопливом. Сам проєкт вперше запропонували в 1875 році, після отримання незадовільних результатів від роботи насосів «Селли», проте на той час Monteponi відхилила його через наближення строку завершення концесії. Тепер же компанію не стримували подібні обмеження, до того ж держава надала фінансову допомогу проєкту, результатами якого могли скористатись й інші рудники в південній частині гірничодобувного району Іглезіас (окрім належної тій же Monteponi копалень Сан-Джорджіо та Кампо-Пізано зниження гідростатичного рівня вплинуло на рудники Сан-Джованні британської компанії Gonnesa Mining Company Limited, Седдас-Моддіцціс інженера Джорджо Аспроні, Монте-Агрушіау бельгійської Vieille Montagne, Кабіца та Монте-Скорра компанії Società Anonima di Malfidano та Небіда ще однієї бельгійської компанія Società Anonima di Nebida.)
Будівництво дренажного тунелю, який отримав на честь короля назву «Умберто І», почалось в 1880 році. Він починався біля болота Са-Маса (що прилягало на пляжі Фонтанамаре) та мав проєктну довжину майже 5962 метра, проте в 1885 році після проходки 4161 метра почався сильний приплив води з витратою біля 380 л/с, що за рік знизив рівень підземних вод до позначки +50 метрів НРМ.
Отримані результати були все ще недостатніми і в 1889 році роботи зі спорудження «Умберто І» відновились. Після проходки 4264 метра відкрилась тріщина з початковим припливом 3600 л/с, який далі стабілізувався на рівні 1400 л/с. Це нарешті дало суттєве зниження рівня і вже у 1880-му він опустився до +24 метрів НРМ.
В 1892-му тунель продовжили далі на схід, що призвело до зниження води до рівня у +13,5 метрів НРМ, який залишався незмнінним кілька десятків років при стабільному потоку води близько 1000 л/с. Загальна довжина тунелю, що досягнув стовбуру «Вітторіо Емануеле», склала 5874 метра.
В комплексі з «Умберто І» спорудили два сполучені з ним шахтні стовбури «Баккаріні» та «Каттанео», що призначались для обслуговування дренажної системи.
Розвиток копальні у XX столітті Станом на кінець 1910-х років вершина пагорба, де працював кар’єр «Кунгіаус» перетворилася на кратероподібний розкоп площею приблизно 6 гектарів, а загальна довжина підземних виробіток сягнула 70 кілометрів. Подачу рудних концентратів до розташованої на сотню метрів нижче залізничної станції здійснбвав фунікулер завдовжки 600 метрів.
Розпочаті в 1914 році спроби видобутку нижче рівня +15 метрів НРМ з використанням локальних насосів дали погані результати, тому в 1923 – 1928 роках на позначці -15 метрів НРМ спорудили насосну станцію, яка мала два насоси загальною продуктивністю 1000 л/с (при цьому третій такий же насос залишався у резерві). Станцію розмістили поблизу стовбуру «Вітторіо Емануеле» в блоці щільного вапняку, що мав забезпечити водонепроникність приміщення у випадку непередбаченого підйому води.
Випрацювання запасів змусило в 1933 – 1935 роках спорудити ще одну насосну станцію на рівні -60 метрів НРМ. Вона отримала два насоси продуктивністю по 1000 л/с (третій такий же додали в 1938-му), що забезпечували підйом на 80 метрів. При цьому в 1938-му попередню насосну станцію рівня -15 метрів НРМ зупинили. У 1942 році середня продуктивність відкачки склала 1400 л/с.
Викликані Другою світовою війною проблеми з поставками електроенергії змусили в 1943-му припинити видобуток. Його відновлення відбулось лише в 1948-му, при цьому обладнання, що протягом п'яти років перебувало в оточеній водою вапняковій ніші, перезапустили без проблем.
За період з 1915 по 1956 роки насоси копальні Монтепоні відкачали 814 млн м3 води.
У 1953 – 1956 роках спорудили чергову насосну станцію на рівні -10 метрів НРМ, яка забезпечувала напір у 123 метра, а загальна пропускна здатність її чотирьох насосів дорівнювала 3000 л/с (крім того, існував п’ятий резервний насос). А цей раз зниження рівня відбувалось доволі швидко і вже за місяць змогли зупинити станцію рівня -60 метрів НРМ.
В 1990-му стала до ладу остання в історії рудника насосна станція на рівні -200 метрів НРМ, що, як і всі попередні, була розміщена в блоці щільного вапняку у підземному приміщення розмірами 11x60x10,5 метрів. Її чотири насоси продуктивністю по 1000 л/с забезпечували підйом на 220 метрів, після чого вона передавалась до дренажного тунелю завдовжки 1,8 кілометра, який прямував до тунелю «Умберто І» та був споруджений ще в 1963 році. Проєкт також включав початі з поверхні стовбури «Р» (насосний) та «Т» (трубопровідний) глибиною 383 та 367 метрів НРМ відповідно, «сліпий» вентиляційний стовбур «R» довжиною 228 метрів, а також «сліпий» експлуатаційний стовбур «А», що починався на рівні +85 метрів НРМ.
У 1961 році унаслідок злиття власником копальні стала компанія Monteponi-Montevecchio. На той час сардинська гірничодобувна промисловість вступила у період кризи і в 1971-му Monteponi-Montevecchio ліквідували, а її копальні перейшли до компанії Società ricerche gestione ristrutturazione miniere sarde (Sogersa), що переважно знаходилась під контролем державних AMMI та EMSA (хоча й мала певну участь приватного капіталу в особі компанії Montedison, яка раніше володіла Montevecchio). В 1976-му Sogersa була поглинута компанією Societe Azionaria Minerario Metallurgica (Samim) зі складу групи Eni. У 1986-му остання відокремила металургійний сектор від гірничодобувного та створила для управління останнім Società Italiana Miniere (SIM), а в 1993-му SIM передала останні діючі рудники, серед яких був і Монтепоні, компанії Miniere Iglesienti.
В 1997-му насосна станцію рівня -200 метрів НРМ припинила роботу, а до кінця ХХ століття всі копальні району Іглезіас закрились. В дренажному тунелі «Умберто І» встановили бетонну пробку, що мала сприяти відновленню гідростатичного рівня до +70 метрів НРМ (станом на 2011 рік він вже досягнув позначки +56 метрів НРМ.
Збагачувальні фабрики В 1853-му з метою залучення в розробку покладів із низьким вмістом свинцю неподалік від порталу штольні «Сан-Реаль» запустили першу в історії копальні збагачувальну фабрику.
У 1857-му почала роботу перша на Сардинії напівмеханічна збагачувальна фабрика, що використовувала рушійну силу річки Ріо-Монтепоні, а тому могла працювати лише взимку.
В 1863 – 1867 роках на заміну попередній спорудили так само напівмеханічні фабрики «Вілламаріна» та «Ніколай».
Перша повністю механічна збагачувальна фабрика «Вітторіо Емануеле» стала до ладу в 1875 році, а у 1881-му до неї додалась фабрика «Саккі».