Кримінальне переслідування заперечення Голокосту — система криміналізації заперечення Голокосту (тобто відкидання фактів знищення, загибелі, заперечування кількості жертв серед єврейського населення) в рамках більш загальних законів про заборону націонал-соціалізму, неонацизму та расизму, що існує в низці країн, насамперед у країнах Європи, які постраждали від ідеології та практики націонал-соціалістичних режимів періоду Другої світової війни.
Закони, що прямо забороняють публічне заперечення, применшення, схвалення або виправдання злочинів, станом на 2026 рік, діють у 18 європейських країнах: Австрії, Бельгії, Литві, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Молдові, Німеччині, Польщі, Португалії, Росії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Україні, Франції, Чехії, Швейцарії та Швеції; а також в Ізраїлі та Канаді.
У таких країнах, як Сполучене Королівство та Сполучені Штати, відбувалися юридичні дебати щодо законів проти заперечення Голокосту і пропонувалися певні кроки в цьому напрямку, але вони не були прийняті.
У США заперечення Голокосту не карається, оскільки вільний вираз своїх поглядів захищений Першою поправкою до Конституції. У 2011 році аналогічний підхід було ухвалено Верховним судом Іспанії. У Данії та Норвегії заперечення також не заборонено.
Особливості У багатьох країнах заперечення переслідувалося в рамках наявних кримінальних кодексів, але низка країн ухвалила спеціальні закони, що забороняють заперечення нацистського геноциду. Покарання зазвичай поєднує великі штрафи та терміни ув'язнення. У деяких країнах (Австрія, Румунія та Чехія) максимальний термін ув'язнення становить до 10—12 років.
Заборона заперечення Голокосту частіше застосовується в континентальній системі права, де, на відміну від англосаксонської системи, жорсткіше обмежується свобода слова, наприклад забороною розпалювання ненависті до різних груп.
У низці країн Східної Європи закони, які забороняють заперечення нацистського геноциду, пов'язуються також із забороною заперечення злочинів інших тоталітарних режимів, включаючи комуністичнийNaamat, Talis; Osin, Nina; and Porat, Dina (eds.) (2012) Legislating for Equality: A Multinational Collection of Non-Discrimination Norms. Volume I: Europe Martinus Nijhoff Publishers. pp.117-120 .
Крім суто кримінального переслідування заперечники часто зазнають соціальної обструкції, їх звільняють із наукових та освітніх установ, позбавляють наукових званьУ 1983 році було позбавлено ступеня доктора права Геттінгенського університету. Відомі випадки фізичного насильства над заперечниками та знищення майна.
Приклади заперечення геноцидів У 1994 та 1998 роках грецький парламент ухвалив закони про долю османських греків. У відповідь на закон 1998 року турецький уряд оприлюднив заяву, в якій стверджував, що опис подій як геноциду «не має жодної історичної підстави». «Ми засуджуємо та протестуємо проти цієї резолюції», — йдеться у заяві Міністерства закордонних справ Туреччини. «Цією резолюцією грецький парламент, який фактично має просити вибачення перед турецьким народом за масштабні руйнування та різанини, які Греція скоїла в Анатолії, не лише підтримує традиційну грецьку політику спотворення історії, а й демонструє, що експансіоністська грецька ментальність досі жива», — додається у заяві. На противагу цьому, Республіка Кіпр, ріксдаґ Швеції, уряд Нового Південного Уельсу (Австралія), Національна асамблея Вірменії, Генеральні штати (Нідерланди) та Австрійський парламент ухвалили резолюції, що визнають геноциди греків та ассирійців.
Загальноприйнято (34-ма країнами на 2025 рік), що систематичні масові вбивства та примусова депортація вірмен Османською імперією з 1915 по 1923 рік були геноцидом. Але, попри цей консенсус, деякі уряди утрималися офіційно визнавати вбивства геноцидом через політичні занепокоєння щодо їхніх відносин із турецьким урядом. А турецький уряд вимагав, щоб Вірменія припинила зусилля з визнання геноциду як умову для нормалізації дипломатичних відносин і зняття Вірменії.
Історія У Німеччині проблема заперечення Голокосту у праві стала серйозно дебатуватися на початку 1980-х років. Джерелом для цих дебатів стало рішення Федерального Верховного суду Німеччини від 18 вересня 1979 року, коли студент, чий єврейський дідусь був убитий в Аушвіці (Освенцим, Польща), подав позов про судову заборону проти людини, яка розмістила на паркані свого будинку табличку, яка свідчить, що Голокост був «сіоністським шахрайством». Верховний суд виніс рішення на користь позивача.
Відповіддю на активізацію неонацистів стало обговорення у вересні 1982 року зміни до статті 130 Кримінального кодексу, яка передбачала тюремне покарання строком до 3 років або штраф для будь-якого публічного висловлювання солідарності, заперечення чи обілення діянь періоду панування націонал-соціалізму, які порушують порядок. Проте реальні зміни відбулися лише у першій половині 1990-х років після «справи Гюнтера Деккерта». Земельний суд Мангайма засудив його 11 листопада 1992 р. до одного року в'язниці умовно й 100 тисяч марок штрафу за розпалювання національної ворожнечі, наклеп і образу пам'яті померлих і підбурювання до расової ненависті. Потім Верховний суд його виправдав, оскільки підбурювання до расової ненависті не було доведено. Враховуючи, що його виступи мали відверто провокаційний та антисемітський характер, ця справа викликала великий резонанс. В результаті в жовтні 1994 року прийнято так званий «Закон про подолання наслідків злочинів» (der Verbrechenbekämpfungsgesetz), який набув чинності з 1 грудня 1994 року. За цим законом максимальний термін покарання становить 5 років ув'язнення. За звинуваченням у порушенні цього закону за 20 років пройшло понад 400 судових процесів.
В Ізраїлі закон про відповідальність за заперечення Голокосту було ухвалено 1986 року. Термін ув'язнення для «осіб, які публікують письмово чи усно матеріали, що заперечують чи принижують масштаби злочинності діянь, вчинених проти єврейського народу чи проти людства під час нацистського правління, з метою захисту тих, хто чинив ці злочини, або ж з метою висловлення солідарності з ними чи симпатії до них» згідно статті 2 цього закону становить, так само як і в Німеччині, до 5 років. У цьому законі було встановлено три важливі правозастосовні обмеження: Сам собою історичний сумнів чи неупереджене наукове дослідження, що має на меті розібратися в тому, що відбувалося, нехай і з позицій, відмінних від загальноприйнятих, злочином не є — за відсутності мети захисту нацистських злочинців або висловлювання солідарності з ними. Аналогічним чином, згідно зі статтею 4 закону захищені представники ЗМІ, які висвітлюють цю проблему — якщо вони описують її чесно і неупереджено без «вираження солідарності чи симпатії стосовно тих, хто чинив злочини проти єврейського народу чи проти людства». Право подавати обвинувальний висновок за цією статтею має лише генеральний прокурор.
13 липня 1990 року парламент Франції прийняв так званий «», який забороняє публічні расистські, антисемітські та ксенофобські висловлювання, а також дискримінацію щодо приналежності до етнічної групи, нації, раси чи релігії. Закон також забороняє заперечувати Голокост та висновки Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, а також висловлювати сумніви щодо існування таборів смерті та газових камер, у яких нацисти здійснювали масові вбивства. За підсумками Закону Гейссо було винесено кілька обвинувальних вироків французьким заперечникам Голокосту. Найбільш відомими з цих справ є осуд за заперечення Голокосту Робера Форіссона і Роже Гароді, оскільки вони заперечували вердикти французького суду на міжнародному рівні.
У 1996 році Комітет з прав людини ООН при розгляді справи «Форіссон проти Франції» ухвалив прецедентне рішення, що усунення від викладацької діяльності у зв'язку з запереченням Голокосту на підставі закону Гейссо не порушує п. 3 статті 19 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права.
У 1998 році Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «» визнав правомірність прийняття законів про відповідальність за заперечення Голокосту. А при розгляді справи «Гароді проти Франції» у 2003 році суд зазначив, що, заперечуючи Голокост, Гароді діяв у цілях, спрямованих на знищення прав і свобод, гарантованих Європейською Конвенцією про захист прав людини (ЄКПЛ), і тому його претензії з посиланням на статтю 10 цієї Конвенції, що гарантує свободу слова, були відкинуті. Основою таких висновків послужила ст. 17 ЄКПЛ, яка призначена, щоб «завадити тоталітарним групам експлуатувати у своїх інтересах принципи, сформульовані в Конвенції», стр 13-14.
20 березня 2006 року питання про те, чи слід вважати заперечення Голокосту кримінальним злочином та зловживанням свободою слова, обговорювалося на спеціальних слуханнях у Європарламенті.
У січні 2007 року міністерка юстиції Німеччини Брігітта Ципріс запропонувала всім країнам Євросоюзу визнати злочином заперечення Голокосту та заборонити публічну демонстрацію нацистської символіки. Ряд журналістів і політиків розкритикували цю пропозицію — зокрема тому, що заборона не сприяє зменшенню популярності неонацизму і провокує порушення права на свободу слова. У результаті ухвалений у квітні 2007 року закон визнає розпалювання національної та расової ворожнечі злочином у всіх 27 країнах блоку, але не включає заперечення Голокосту.
У листопаді 2007 року Конституційний суд Іспанії ухвалив рішення скасувати покарання у вигляді тюремного ув'язнення за ревізіонізм Голокосту. Відповідно до цього рішення всіх осіб, яким ставилося в провину заперечення Голокосту, звільнено з-під варти. Ця постанова не стосувалася осіб, які виступають за виправдання нацистського терору проти євреїв. У 2011 році Верховний суд Іспанії виніс ухвалу, за якою було скасовано кримінальне переслідування за пропаганду точок зору, пов'язаних із запереченням Голокосту, навіть якщо прямо виправдовуються дії Німеччини в період Другої світової війни. Судді навели приклади висловлювань, за які зникла можливість покарання в Іспанії: «Німці мали всі підстави спалювати євреїв», «Німці ніколи не спалювали євреїв». Кримінальне переслідування зберігається лише за заклики до насильства.
Парламент Боснії і Герцеговини починаючи з 2007 і до 2017 року неодноразово намагався ввести до законодавства заборону заперечення Голокосту (поряд із криміналізацією заперечення геноциду та злочинів проти людяності). Ці спроби блокувалися депутатами від Республіки Сербської. Зокрема, член SNSD Лазар Продановик стверджував, що такий закон «викличе розбіжності і навіть ворожнечу».
Проведене у 2007 році опитування серед федеральних депутатів Державної думи РФ показало одностайне неприйняття запровадження спеціальної норми про кримінальну відповідальність за заперечення Голокосту. На думку федеральних парламентаріїв, цю проблему не слід виділяти серед заперечення інших злочинів фашизму. Внесений у 2013 році законопроєкт такого роду прийнятий не був, однак у квітні 2014 року був прийнятий закон, що передбачає до 5 років ув'язнення за реабілітацію нацизму та спотворення ролі СРСР у Другій світовій війні. Формулювання частини 1 статті 354.1 КК РФ, що передбачає відповідальність зокрема за «заперечення фактів, встановлених вироком Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн осі, схвалення злочинів, встановлених зазначеним, на думку О. Верховського, є типовим для такого роду норм, які криміналізують різні види історичного ревізіонізму і в першу чергу заперечення Голокосту, але, як правило, не називають Голокост прямо і можуть застосовуватися до ширшого спектра висловлювань.
21 грудня 2010 року Єврокомісія відхилила законопроєкт «про подвійний геноцид», який передбачав запровадження кримінального покарання за заперечення злочинів комуністичних режимів за аналогією із забороною на заперечення Голокосту. Ініціаторами законопроєкту були Литва, Латвія, Болгарія, Угорщина, Румунія та Чехія. На думку Єврокомісії, в ЄС немає консенсусу щодо прирівнювання злочинів комуністів до злочинів нацистів.