Комісія проти Італії C-7/68 — справа права Європейських Спільнот щодо Єдиного європейського ринку, зокрема вільного руху товарів. У цій справі Європейська комісія звернулася до Італії з проханням скасувати податок на експорт предметів, що мають художню, історичну, археологічну або етнографічну цінність. Італія цього не зробила, стверджуючи, що національне законодавство застосовується лише до певної категорії товарів: експортні обмеження можуть бути виправдані на підставі захисту національних скарбів, що мають художню, історичну або археологічну цінність.

Суд Справедливості мав уточнити сферу застосування положення Договору про ЄЕС про митний союз та визначити термін «товари». Згідно з цим рішенням, Суд визначив поняття товарів як продуктів, які можна оцінити в грошах і які як такі можуть бути предметом комерційних операцій. Таким чином, предмети художнього, історичного, археологічного або етнографічного характеру підпадають під поняття товарів та положення про митний союз. Крім того, будь-яке податкове навантаження, пов'язане з вільним рухом товарів, було заборонено відповідно до статті 12 Договору про ЄЕС. Це тягар не обов'язково мало безпосередньо характеризуватися як «збір», але також тягарі, які по суті мають еквівалентний ефект зі зборами, не відповідали законодавству Спільноти. Стаття 12 Договору про ЄЕС конкретно зазначає, що держави-члени утримуються від запровадження між собою будь-яких нових мит на імпорт або експорт або будь-яких зборів, що мають еквівалентний ефект.

Факти Закон № 1089 від 1 червня 1939 року, прийнятий відповідно до про охорону предметів художнього або історичного значення, містив кілька положень, що стосуються експорту таких предметів. Залежно від обставин, він міг запровадити абсолютну заборону на експорт, вимагати ліцензії, надати державі право переважної купівлі або запровадити прогресивний податок на експорт у розмірі від 8% до 30%.

У січні 1960 року Комісія звернулася до Італійської Республіки з проханням скасувати податок для інших держав-членів до 1 січня 1962 року. Комісія вважала, що податок має еквівалентний ефект до мита на експорт і тому суперечить статті 16 Договору про ЄЕС. Після тривалого обміну листуванням 25 лютого 1964 року Комісія розпочала процедуру, передбачену статтею 169 Договору про ЄЕС. У ній зазначено, що якщо Комісія вважає, що держава-член не виконала зобов'язання за цим Договором, вона повинна надати обґрунтований висновок з цього питання, надавши відповідній державі можливість подати свої зауваження.

Зауваження не задовольнили Комісію, яка потім листом від 24 липня 1964 року надала обґрунтований висновок. Комісія виклала свої причини для оголошення того, що Італійська Республіка не виконала зобов'язань, покладених на неї статтею 16, і надала їй двомісячний термін для скасування спірного податку на операції з іншими державами-членами. Цей термін було продовжено до 31 грудня 1965 року після того, як уряд Італії повідомив Комісію про створення парламентського комітету, завданням якого було вивчити систему захисту, яка враховувала б зауваження Комісії.

16 травня 1966 року Комісія, у відповідь на ще один запит про продовження терміну, повідомила уряд Італії, що вона вже надала продовження, достатнє для скасування податку, і що вона залишає за собою право передати це питання до Суду у відповідний час. Проєкт закону уряду Італії про звільнення експорту до держав-членів Спільноту від сплати податку був схвалений Сенатом Італії 26 липня 1967 року та переданий до Палати депутатів. Проєкт закону втратив чинність після розпуску італійського парламенту 11 березня 1968 року. Тим часом Комісія звернулася до Суду, подавши заяву 7 березня 1968 року. Content is copied from this source, which is © European Union, 1995–2018. Reuse is authorised, provided the source is acknowledged.

Висновки сторін Заявник (Комісія) вимагав, щоб Суд:

оголосив, що Італійська Республіка не виконала зобов'язань, покладених на неї статтею 16 Договору про ЄЕС, продовжуючи стягувати прогресивний податок з інших держав-членів зобов'язав відповідача сплатити судові витрати

Відповідач (Італійська Республіка) стверджував, що Суд повинен:

відхилити заяву Комісії зобов'язати її сплатити судові витрати

Підстави для рішення суду

Прийнятність Відповідач (Італійська Республіка) поставив під сумнів прийнятність позову. Він стверджував, що Комісія проігнорувала зобов'язання, покладене на інституції Співтовариства згідно зі статтею 2, тобто «сприяння гармонійному розвитку економічної діяльності в усьому Співтоваристві». Вона нібито зробила це, звернувшись до Суду в той час, коли італійський парламент був на межі розпуску і тому не міг ухвалити законопроєкт, який би вніс зміни до спірного положення. Суд постановив, що позов Комісії є прийнятним, оскільки відповідно до статті 169 Договору про ЄЕС, Комісія має вирішити, коли вона вирішить подати позов до Суду. Врахування часу, протягом якого Комісія вирішить це зробити, не може вплинути на прийнятність позову. Більше того, у цьому випадку дія Комісії розпочалася до закінчення другого етапу перехідного періоду та передувала тривалому обміну думками з урядом Італії.

Протягом перехідного періоду Комісія намагалася переконати компетентні органи Італійської Республіки внести зміни до положень, які були розкритиковані Комісією.

Суть справи

Сфера застосування спірного податку На основі статті 16 Комісія вважала, що предмети художнього, історичного чи археологічного характеру підпадають під положення, що стосуються митного союзу. Італійська Республіка, з іншого боку, стверджувала, що ці предмети не можна вважати «звичайними товарами», і тому вони виключені зі застосування статті 16 Договору. Але згідно зі статтею 9 Договору, митний союз охоплює всю торгівлю товарами, і Суд постановив, що під «товарами слід розуміти продукти, які можуть бути оцінені в грошах і які як такі можуть бути предметом комерційних операцій». За цією логікою всі предмети, на які поширюється дія італійського законодавства і які можуть бути оцінені в грошах, є предметом комерційних операцій незалежно від їхніх характеристик. З цієї причини до цих товарів застосовуються правила Спільного ринку, і єдиними застосовними винятками є ті, що прямо передбачені Договором.

Класифікація спірного податку з урахуванням статті 16 Договору Комісія вважала, що податок у цьому спорі мав еквівалентний ефект до мита, отже порушив статтю 16 Договору і з цієї причини мав бути скасований. Італійська Республіка стверджувала, що цей податок не повинен належати до цієї категорії, оскільки його єдиною метою було забезпечення захисту національної історичної та археологічної спадщини, отже, податок не мав фіскального характеру. Однак стаття 16 Договору забороняє стягнення мита у відносинах між державами-членами, і Суд постановив, що зміна ціни експортованого товару має такий самий обмежувальний вплив на вільний обіг цього товару, як і мито. За цих обставин спірний податок підпадає під дію статті 16, оскільки експортна торгівля була ускладнена тягарем, який він накладав на ціну експортованих товарів.

Класифікація спірного податку з урахуванням статті 36 Договору Італійська Республіка посилалася на статтю 36 Договору як на підставу для обмежень на експорт, які, як стверджується, виправдані необхідністю захисту національних скарбів, що мають художню, історичну або археологічну цінність. Стаття 36 Договору передбачає: «Положення статей 30–34 не перешкоджають заборонам або обмеженням на імпорт та експорт, виправданим необхідністю захисту національних скарбів, що мають художню, історичну або археологічну цінність». Вона чітко і виключно стосується заборон або обмежень, які чітко відрізняються від митних зборів. Положення статті 36 не стосуються митних зборів та зборів, що мають еквівалентний ефект, тому такі заходи не можуть використовуватися для досягнення вищезазначених цілей. Отже, стягнення спірного податку є несумісним з положеннями Договору.

Примітки