«Фізика» ( або , або , що, можливо, означає «Лекції про природу») — текст, написаний давньогрецькою мовою і присвячений натурфілософії. Приписується філософу IV століття до нашої ери Арістотелю й належить до корпусу праць Арістотеля.
Значення фізики в Арістотеля Це збірка трактатів або лекцій, присвячених найзагальнішим філософським засадам природних або рухомих речей — як живих, так і неживих, — а не фізичним теоріям у сучасному значенні чи дослідженням окремих складових Всесвіту. Головна мета твору полягає у виявленні принципів і причин (а не лише в описі) змін і рухів, передусім живих істот, але також і неживих об'єктів, зокрема й усього космосу). У традиційному упорядкуванні творів Арістотеля Андроніком Родоським «Фізика» стоїть на початку довгого ряду фізичних, космологічних і біологічних трактатів та водночас слугує їхньою основою. Давньогрецька назва цього корпусу, «τὰ φυσικά», означає «[твори] про природу» або «природнича філософія».
Опис змісту
«Фізика» складається з восьми книг, які далі поділяються на розділи. Ця система має давнє походження, нині не цілком зрозуміле. У сучасних мовах книги позначають римськими цифрами, що відповідають давньогрецьким великим літерам (греки позначали числа літерами, наприклад Α означало 1). Розділи позначають арабськими цифрами, хоча використання слова «розділ» є суто умовним. Давні «розділи» (capita) зазвичай дуже короткі, часто менші за одну сторінку. Крім того, номери Беккера вказують сторінку та колонку (a або b), використані у виданні творів Арістотеля Прусської академії наук, започаткованому й упорядкованому самим . Їх можна побачити у двотомному виданні 1831 року. Іноді також наводять номери рядків Беккера. Їх часто використовують, хоча якщо видання не академічне, вони не відповідають нумерації рядків.
Книга I (Α; 184a–192b) Книга I вводить арістотелівський підхід до природи, який має ґрунтуватися на принципах, причинах і елементах. Перш ніж викласти власні погляди, автор розглядає попередні теорії, зокрема запропоновані Меліссом і Парменідом. Власна позиція Арістотеля чітко виявляється в розділі 7, де він визначає три начала: сутності, протилежності та позбавлення.
Розділи 3 і 4 належать до найскладніших у всьому корпусі творів Арістотеля й містять тонкі спростування думок Парменіда, Мелісса й Анаксагора.
У розділі 5 Арістотель продовжує огляд поглядів своїх попередників, зокрема щодо кількості першоначал. У розділі 6 він звужує число начал до двох або трьох. У розділі 7 він викладає власне бачення предмета й уперше вводить слово «матерія» (грец. hyle) для позначення фундаментальної сутності (ousia). У розділі 9 він визначає матерію так: «Моє визначення матерії таке: первинний субстрат кожної речі, з якого вона виникає безумовно і який зберігається в результаті».
Однак у вченні Арістотеля матерія визначається через чуттєву реальність; наприклад, кінь їсть траву: кінь перетворює траву на самого себе; трава як така не зберігається в коні, але певний її аспектїї матеріязалишається. Матерію не описано як щось конкретне; вона складається з усього того, що існує окремо від якості чи кількості та про що щось може бути висловлене. У такому розумінні матерія не існує самостійно (тобто як субстанція), а існує у взаємозв'язку з формою (тобто як «принцип») і лише настільки, наскільки лежить в основі зміниA good explanation: David L. Schindler, «The Problem of Mechanism» in Beyond Mechanism, ed. David L. Schindler (University Press of America, 1986), 1–12 at 3–4.. Матерія і форма є аналогічними поняттями.
Книга II (Β; 192b–200b) У книзі II Арістотель визначає «природу» (physis) як «джерело або причину руху й спокою в тому, чому вона первинно властива» (1.192b21). Отже, природними є ті сутності, які здатні самі започатковувати рух, наприклад рости, набувати властивостей, переміщуватися, народжуватися й помирати. Арістотель протиставляє природні речі штучним: штучні речі теж можуть рухатися, але рухаються відповідно до того, з чого вони зроблені, а не відповідно до того, чим вони є. Наприклад, якби дерев'яне ліжко закопали в землю і воно якимось чином проросло як дерево, це сталося б згідно з тим, з чого воно зроблене, а не згідно з тим, чим воно є. Арістотель розрізняє два значення природи: природа як матерія і природа як форма або визначення.
Під «природою» Арістотель розуміє природи окремих речей, тому цей термін, можливо, точніше було б перекладати як «певна природа». Однак у книзі II, коли він звертається до «природи» як джерела дій, зазвичай ідеться про роди природних видів (вторинна субстанція). Проте, на відміну від Платона, Арістотель намагався розв'язати філософську проблему, добре відому в IV столітті. Евдоксова планетна модель була достатньою для пояснення блукаючих зір, але вивести природу земних субстанцій лише з механічних принципів необхідності було неможливо (цю позицію Арістотель у розділі 9 приписує матеріальній причинності). В епоху Просвітництва, за століття до того, як сучасна наука реалізувала ідеї атомізму, номінальна прихильність до стала популярною, попри те що він містив ньютонівську далекодію і слугував середовищем для телеологічних аргументів. Машини або штучні предмети складаються з частин, позбавлених внутрішнього зв'язку між собою, а їхній порядок нав'язується ззовні. Тому джерелом дій видимої речі є не сама цілісність, а її частини. Хоча Арістотель стверджує, що матерія (і частини) є необхідною причиною речей (матеріальною причиною), він говорить, що природа передусім є сутністю або формальною причиною (1.193b6), тобто інформацією, самим видом як цілістю.
У розділі 3 Арістотель викладає свою теорію (матеріальної, рушійної, формальної та цільовоїFor an especially clear discussion, see chapter 6 of Mortimer Adler, Aristotle for Everybody: Difficult Thought Made Easy (1978).). Матеріальна причина пояснює, з чого річ зроблена (наприклад, деревина будинку), формальна причина пояснює форму, якої річ дотримується, щоб стати саме цією річчю (план архітектора для спорудження будинку), рушійна причина є дійсним джерелом зміни (сам процес будівництва), а цільова причина є задуманою метою зміни (готовий будинок та його призначення як житла).
Особливе значення має цільова причина, або мета (). Поширеною помилкою є уявлення про чотири причини як про додаткові чи альтернативні сили, що штовхають або тягнуть. Насправді для пояснення потрібні всі чотири (7.198a22-25). Те, що в сучасній науковій мові зазвичай називають причиною, становить лише вузьку частину того, що Арістотель розумів як рушійну причинуThere is an excellent explanation here: Michael J. Dodds, «Science, Causality And Divine Action: Classical Principles For Contemporary Challenges,» CTNS Bulletin 21.1 (Winter 2001), sect. 2-3.. Він протиставляє мету тому способу, в який «природа» не діє, — випадковості, яка розгляднута в розділах 4, 5 і 6. (Випадковість у діях людей є tuche, а в нерозумних чинників — automaton.) Щось відбувається випадково тоді, коли всі лінії причинності сходяться без цілеспрямованого вибору такого збігу й породжують результат, подібний до результату, спричиненого телеологічно.
У розділах 7–9 Арістотель повертається до обговорення природи. Спираючись на попередні чотири розділи, він доходить висновку, що природа діє заради мети, а також розглядає, яким чином необхідність присутня в природних речах. Для Арістотеля рух природних речей визначається зсередини них самих, тоді як у сучасних емпіричних науках рух визначають зовнішніми факторами.
Книга III (Γ; 200b–208a) Щоб зрозуміти «природу», визначену в попередній книзі, слід зрозуміти терміни цього визначення. Для розуміння руху книга III починається з визначення зміни, що ґрунтується на арістотелівських поняттях можливості та дійсностіFor an overview of the topic with some interpretations of Aristotle's vocabulary, see . Зміна, за його словами, є актуалізацією здатності речі настільки, наскільки вона здатна.
Решта книги (розділи 4–8) присвячена нескінченному (apeiron, безмежному). Він розрізняє нескінченне через додавання і нескінченне через поділ, а також актуально нескінченне й потенційно нескінченне. Він виступає проти актуально нескінченного в будь-якій формі, зокрема нескінченних тіл, субстанцій і порожнечі. Арістотель тут стверджує, що існує лише потенційно нескінченне. Він характеризує його як те, що служить «матерією для завершення величини і є потенційно (але не актуально) завершеним цілим» (207a22-23). Нескінченне, позбавлене будь-якої форми, через це є непізнаваним. Арістотель пише: «нескінченним є не те, поза чим нічого немає, а те, поза чим завжди є щось» (6.206b33-207a1-2).
Книга IV (Δ; 208a–223b) Книга IV розглядає передумови руху: місце (topos, розділи 1–5), (kenon, розділи 6–9) і час (khronos, розділи 10–14). Книга починається з розрізнення різних способів, у які одна річ може «бути в» іншій. Він уподібнює місце до нерухомого вмістилища або посудини: «найвнутрішня межа того, що містить, яка сама є нерухомою» є первинним місцем тіла (4.212a20). На відміну від простору, який є об'ємом, співіснуючим із тілом, місце є межею або поверхнею.
Він навчає, що, всупереч атомістам та іншим, порожнеча не лише непотрібна, а й веде до суперечностей, наприклад робить неможливим переміщення.
Час є постійною властивістю рухів і, на думку Арістотеля, не існує сам по собі, а є відносним щодо рухів речей. Тоні Роарк описує арістотелівський погляд на час так:
Книга V (Ε: 224a–231a) Книги V і VI розглядають, як відбувається рух. Книга V класифікує чотири види руху залежно від того, де містяться протилежності. Категорії руху охоплюють кількість (наприклад, зміну розмірів — від великого до малого), якість (як-от кольори: від блідого до темного), місце (локальні рухи зазвичай відбуваються згори вниз і навпаки) або, більш суперечливо, субстанцію. Насправді субстанції не мають протилежностей, тому некоректно стверджувати, що щось у власному сенсі стає з не-людини людиною: не є kinesis у повному значенні.
Книга VI (Ζ: 231a–241b) Книга VI розглядає, як річ, що змінюється, може досягти протилежного стану, якщо мусить пройти через нескінченну кількість проміжних стадій. Вона досліджує раціональними й логічними аргументами поняття неперервності й поділу, встановлюючи, що зміна, а отже й час і місце, не поділяються на неподільні частини; вони не є математично дискретними, а є неперервними, тобто нескінченно подільними (інакше кажучи, континуум неможливо побудувати з дискретних або неподільних точок чи моментів). З-поміж іншого, це означає, що не може існувати визначеного (неподільного) моменту, коли рух починається. Це обговорення разом із міркуваннями про швидкість і різну поведінку чотирьох видів руху зрештою допомагає Арістотелеві відповісти на знамениті апорії Зенона, які нібито доводять абсурдність існування руху.
Книга VII (Η; 241a25–250b7) Книга VII стисло розглядає співвідношення між тим, що рухається, і його рушієм, яке Арістотель описує в істотній розбіжності з платонівською теорією душі, здатної приводити саму себе в рух («Закони», книга X, «Федр», «Федон»). Усе, що рухається, приводить у рух щось інше. Потім він намагається співвіднести види руху та їхні швидкості, причому локальну зміну (переміщення, phorà) вважає найфундаментальнішою, до якої можна звести інші.
Книга VIII (Θ; 250a14–267b26)