Беллінг-Аллередський інтерстадіал (, вимова приблизно: Бьоллінг–Аллерьод), також відомий як Пізньольодовиковий інтерстадіал — інтерстадіал, який тривав приблизно від 14 690 до 12 890 років тому під час завершальної фази останнього льодовикового періоду. Він характеризувався різким потеплінням у Північній півкулі; одночасним похолоданням у Південній півкулі, масштабним руйнуванням льодовикових щитів, значним підвищенням рівня Світового океану, відомим як . Назва походить від двох місцевостей в Данії — Беллінг і Аллеред, де вперше були знайдені палеокліматичні свідчення цього потепління у вигляді викопних решток рослинності, здатної існувати лише в порівняно теплому кліматі Північної Європи. Цей період також називають інтерстадіал 1 або подія Дансгора—Ешгера 1.

Беллінг-Аллередський інтерстадіал настав після періоду найдавнішого дріасу, який тривав приблизно від 18 000 до 14 700 років тому. Хоча найдавніший дріас був значно холоднішим за сучасну епоху — голоцен, він уже був етапом потепління після максимуму останнього зледеніння. Причиною цього потепління стало поступове зростання концентрації вуглекислого газу (CO₂) в атмосфері. Під час найдавнішого дріасу глобальна температура підвищилася приблизно на 2 °C, причому майже половина цього потепління припала на останні кілька століть цього періоду. На відміну від попереднього етапу, під час Беллінг-Аллередського інтерстадіалу глобальна середня температура змінювалася незначно. Натомість відбулося дуже швидке регіональне перерозподілення тепла: Північна півкуля різко потеплішала, Південна півкуля приблизно настільки ж охолола. Це явище називають «полярними терезами». Його причиною стало посилення Атлантичної меридіональної перекидної циркуляції та одночасне послаблення циркуляції вод Південного океану. Унаслідок цього значно більше тепла переносилося з Південної півкулі до Північної.

Для населення Північної півкулі Беллінг-Аллередський інтерстадіал став першим виразним потеплінням після максимуму останнього зледеніння. До цього суворий клімат змушував людей жити в (рефугіумах). Потепління дало змогу поступово заселяти нові території Євразії, які раніше були непридатними для життя. Подальше різке похолодання під час пізнього дріасу могло стати одним із чинників, що сприяли виникненню неолітичної революції та переходу до землеробства в регіоні Леванту.

Відкриття У 1901 році данські геологи (1867–1937) та Вільгельм Мільтерс (1865–1962) виявили відклади березових дерев у глиняному кар'єрі поблизу муніципалітету Аллеред на острові Зеландія, а згодом — в осушених торфових відкладах на півострові Ютландія (обидві місцевості розташовані в Данії). Це стало непрямим свідченням сталого потепління в цих регіонах під час останнього льодовикового періоду, оскільки температури були достатньо високими для росту берези. Натомість протягом решти льодовикового періоду клімат був настільки холодним, що переважаючою рослиною в цій місцевості була невелика холодостійка квіткова рослина — Dryas octopetala (дріада восьмипелюсткова). Тому холодний період, що передував цьому інтерстадіалу, відомий як найдавніший дріас, а два наступні холодні періоди — як середній дріас та пізній дріас.

Додаткові свідчення існування цього періоду отримано через аналіз стадій ізотопів кисню в стратифікованих глибоководних осадових кернах. Зразки відбирають і вимірюють зміни вмісту ізотопів, щоб визначити коливання температури протягом певних періодів часу.

Часові межі Цей інтерстадіал зазвичай поділяють на три стадії. Початкова Беллінзька стадія мала найбільшу зміну температур у Північній півкулі. Саме в цей період стався епізод стрімкого підвищення рівня моря, відомий як Імпульс талої води 1A. Початок Беллінзької стадії також збігається із завершенням найдавнішого дріасу приблизно 14 600 років тому. Ізотопний запис кисню в льодових кернах Гренландії свідчить, що Беллінзька стадія тривала приблизно 600 років.

Потім її перервав давній дріас, що тривав приблизно одне століття, після чого потепління в Північній півкулі відновилося під час Аллередської стадії.

Аллередська стадія була теплим і вологим глобальним інтерстадіалом, який тривав приблизно 13 900 — 12 900 років тому. Вона підвищила температури в північноатлантичному регіоні майже до сучасного рівня, перш ніж вони знову знизилися під час молодшого дріасу, після якого розпочався сучасний теплий період — голоцен. Інтерстадіал завершився різким похолоданням, яке настало протягом приблизно одного десятиліття, ознаменувавши початок заледеніння молодшого дріасу. Глобальні температури під час молодшого дріасу знизилися лише незначно, а після переходу до голоцену знову почали поступово зростати разом із концентрацією вуглекислого газу (CO₂). Існують також припущення, що в межах Аллередської стадії міг відбутися ще один короткочасний холодний епізод.

У регіонах, де середній дріас не виявляється за кліматичними даними, Беллінг–Аллеред розглядають як єдиний інтерстадіальний період.

Причини Посилення Атлантичної меридіональної перекидної циркуляції вважається головною причиною Беллінг–Аллередського потепління в Північній півкулі. Водночас її ослаблення розглядається як причина протилежної кліматичної картини під час середнього та молодшого дріасу. Хоча в цей інтерстадіал також відбулося збільшення концентрації CO₂, його темп становив лише близько 20–35 ppmv (частин на мільйон за об'ємом) протягом 200 років, що менш ніж удвічі перевищує зростання, зафіксоване за останні 50 років. Тому вплив CO₂ на глобальне потепління того часу був значно меншим порівняно з міжпівкульними кліматичними змінами, зумовленими термохалінною циркуляцією океану.

Деякі дослідження свідчать, що протягом кількох тисячоліть, які передували Беллінг–Аллередському потеплінню, на проміжних глибинах Північної Атлантики під час події Гайнріха відбулося підвищення температури на 3–5 °C. Автори цих досліджень припустили, що шар теплої солоної води, розташований під холоднішими поверхневими прісними водами Північної Атлантики, поступово накопичував так звану конвективну доступну потенційну енергію океану (Ocean Convective Available Potential Energy, OCAPE).

Згідно з результатами гідродинамічного моделювання, наприкінці події Гайнріха накопичена енергія вивільнилася раптово — приблизно протягом одного місяця — у вигляді кінетичної енергії процесу OCAPE, відомого як термобарична кабелінг-конвекція (Thermobaric Cabbeling Convection, TCC). Унаслідок цього тепліші та солоніші глибинні води піднялися до поверхні, що спричинило підвищення температури поверхні океану приблизно на 2 °C.

Примітки