Зино́вій Іса́йович Грже́бін (при народженні — Зе́йлік Шиєвич Грже́бін; 1877, Чугуїв, Харківська губернія — 4 лютого 1929, Ванв, Франція) — російський видавець єврейського походження, уродженець Харківщини. Працював у Санкт-Петербургу, зробив значний внесок у розвиток літератури Срібної доби та книгодрукування початку XX століття в Росії.
Походячи з бідної родини відставного військового, він зумів здобути художню освіту за кордоном і переїхав до Санкт-Петербурга у 1905 році. За професією карикатурист-графік, Гржебін практично одразу зайнявся видавничою справою. Першим його проєктом став журнал політичної сатири «Жупел», за який Зиновій Ісайович був засуджений до року в'язниці, однак здобув широку славу в літературних колах і залучився підтримкою багатьох однодумців. Перебуваючи в ув'язненні, Гржебін перевидав журнал під назвою «Пекельна пошта», який також невдовзі закрив Цензурний комітет, але він увійшов до історії російського книгодрукування за видатну художню цінність матеріалів.
У 1906 році відкрив видавництво «Шиповник», яке швидко стало одним із найбільших незалежних підприємств на книжковому ринку країни. У «Шиповнику» випускали як художню, так і наукову літературу, перекладні видання, прозу та вірші класиків і молодих авторів, які ще не здобули широкої відомості.
Гржебін також брав участь в організації видавництв «Парус», «Пантеон», «Всесвітня література», «Видавництво З. І. Гржебіна», а також газети «Нове життя», журналу «Отечество» та інших.
Після революції 1917 року емігрував; за кордоном намагався налагодити роботу власного видавництва, друкуючи книги російською мовою для імпорту до РСФРР. Вклав у справу всі особисті заощадження, але збанкрутував через розірвання контракту Торговим представництвом РСФРР, яке відмовилося викуповувати вже готові наклади. Помер у Парижі у 1929 році від розриву серця.
Біографія
Ранні роки та освіта Зиновій Ісайович (Зелік Шиєвич) Гржебін народився в липні 1877 року в місті Чугуїв Харківської губернії у родині царицинського мещанина Шиї Гржебіна. За спогадами Іллі Рєпіна, також уродженця Чугуєва, місто було «позаштатне, військове, <…> у глушині, <…>, культу до мистецтв не плекає». У листі до Леніна А. М. Горький, підкреслюючи «наполегливість, завзятість і витримку» видавця, зазначав: «Гржебін вийшов із родини, де не лише не знали книжки, а й говорити російською не вміли», «все його дитинство минуло в кошмарній злиденності, неуцтві, до 13 років він не знав абетки. Це його чисто єврейське завзяття та прагнення вийти в люди мене найбільше захоплюють»Ефим Динерштейн. Крах берлинского издательства З. И. Гржебина. Europa orientalis 14 (1995):2; стр. 93. Батько сімейства як кантоніст відслужив 25 років у армії, завдяки чому родина отримала деякі пільги — зокрема послаблення заборони на проживання євреїв у двох столицях. У 1890-х роках Гржебіни переїхали до Одеси, де жили його старший брат Абрам та сестра Лея. І в одеський, і в петербурзький період життя Гржебін залишався міщанином Царицина Саратовської губернії. У 1899 році Зиновій Гржебін закінчив Харківську школу малювання та живопису (за деякими джерелами — Одеську малярську школу) — художником на той час уже був його старший брат Нахман.
Після випуску Гржебін вирушив за кордон: його сестра Сара Шиївна Фарбман та її чоловік Григорій Абрамович навчалися в Німеччині та Швейцарії. Зиновій Ісайович вступив до школи-студії Шимона Голлоші в Мюнхені на один курс із Мстиславом Добужинським та Ігорем Грабарем, де став одним із улюблених учнів. Потім він навчався в паризькій приватній художній школі Антона Ажбе.
Початок кар'єри
За спогадами Корнія Чуковського, з яким Гржебін багато років товаришував і часто співпрацював, у 1905 році Зиновій Ісайович повернувся до Росії «сіоністом без шеляга за душею». Першим місцем роботи став для нього журнал «Живописное обозрение» Ігнатія Потапенка. Як про художника про Гржебіна відгукувалися не дуже високо, рідкісні його роботи схвально сприймала критика, однак видатна працездатність та енергійність допомогли йому здобути безліч дружніх зв'язків та знайомств у літературно-видавничому середовищі.
Наприкінці 1905 року Гржебін заснував журнал «Жупел» — сатиричне видання з вираженою антимонархічною спрямованістю. За спогадами Добужинського, Гржебін тоді вперше проявив себе як видатний організатор і «зробив дійсно диво, переконавши своїм запалом і розгойдавши та об'єднавши у своєму пориві навіть найбайдужіших, здавалося б, людей». Перший номер журналу вийшов у грудні 1905 року і був високо оцінений сучасниками не в останню чергу за високу якість ілюстрацій та оформлення. Успіх у читачів був забезпечений ще й завдяки тому, що в «Жупелі» були представлені роботи і модерністів, і реалістів. Дві ці групи постійно суперничали, і тільки Гржебіну вдавалося з усіма підтримувати хороші стосунки та навіть об'єднувати в одному проєкті.
Сатиричний «Жупел» привернув увагу влади та цензури, за різкі статті та карикатури (зокрема власну «Орел-перевертень» на Миколу II) Гржебін був заарештований одразу після виходу першого випуску. Офіційною причиною закриття журналу назвали публікацію в третьому числі «Пісні солдатської» Олександра Купріна. В архівах відділення цензури пізніше було виявлено записку міністра Петра Дурново від 25 грудня 1905 року, за якою в один день прокуратура склала справу і ухвалила притягнути творців «Жупела» до кримінальної відповідальності. Деякий час Гржебіну вдавалося переховуватися, однак його все ж заарештували й відправили до Виборзької пересильної в'язниці, а з неї — до «Хрестів». У січні 1906 року «Жупел» припинив існування.
Навіть перебуваючи в ув'язненні, Зиновій Ісайович зміг продовжувати видавничу роботу. У 1906 році він заснував журнал «Пекельна пошта», на честь однойменного видання часів Катерини II. Офіційно власником видання був оформлений художник Євген Лансере, а роботу вів практично у повному складі колектив закритого журналу «Жупел». «Пекельна пошта» була також чудово оформлена, ілюстрації до неї створювали художники «Світу мистецтва». Подібно до попередника, журнал закрили за рішенням влади, увесь наклад четвертого числа було конфісковано просто в друкарні. Тільки завдяки заступництву Сергія Боткіна та клопотанням друзів — Мстислава Добужинського та Івана Білібіна — Гржебіна достроково випустили «на поруки» після восьми місяців ув'язнення.
Перший видавничий досвід
Видавництво «Пантеон» Після того, як були закриті «Жупел» і «Пекельна пошта», Гржебін не лише потрапив до в'язниці, а й втратив право на видавничу діяльність до осені 1908 року. Тому офіційно наступне його дітище — видавництво «Пантеон» — було оформлене на шурина Михайла Константиновича Доріомедова (1885—1920). У вересні 1908 року його змінили Олександр Ансельмович Ройхель (1885—1933) та Олександр Мойсейович Тумаркін (1885—1941). Тільки в січні 1910 року видавництво оформили на Гржебіна та його зятя Григорія Абрамовича Фарбмана.
«Пантеон» працював з 1907 по 1912 рік і був відкритий для випуску головних літературних шедеврів європейської культури. Ідея цього видавництва виникла на хвилі германофільства та знову зрослого інтересу до античності в російському суспільстві другої половини 1900-х років. Крім того, значна частина інтелігенції розчарувалася в революційних ідеалах після 1905—1907 років, «посилилася потреба в стабільності та гармонії, [прагнення] до аполлонізму». Спочатку «Пантеон» замислювався як журнал, але випускати періодичне видання виявилося занадто складно й дорого, тому Гржебін вирішив зосередитися на випуску перекладної літератури.
З «Пантеоном» співпрацювали видатні літератори епохи: скандинавський відділ очолив Юрґіс Балтрушайтіс, італійський — Наум Віленкін, іспанський та англійський відділи — Костянтин Бальмонт, російський та французький — Валерій Брюсов. Оформленням займалися Олександр Бенуа, Іван Білібін, Мстислав Добужинський, Євген Лансере, Микола Реріх та інші. У 1908 році була опублікована «Праматір» Франца Грільпарцера, у 1909-му — «Книга Йорам» Рудольфа Борхардта, у 1909—1910 — «Петер Шлеміль» графа Шаміссо де Бонкура та «Пісня пісень» у перекладі Абрама Ефроса. Загалом до 1911 року під маркою «Пантеону» вийшли 57 повноцінних видань та маса дрібних (каталогів, листівок тощо).
Видавництво «Шиповник» Разом із Соломоном Копельманом та його сестрою у 1906 році Гржебін заснував приватне видавництво «Шиповник». Воно швидко перетворилося на одне з провідних у Росії та здобуло славу передового, оскільки випускало молодих і маловідомих, а не тільки прославлених авторів. У «Шиповнику» були опубліковані 26 однойменних альманахів художньої літератури, цикл «Північних збірників» із творами скандинавських авторів, дитячі книги, публіцистика, «Гумористична бібліотека» та багато іншого.
Інші проєкти У 1914 році Гржебін запустив російський патріотичний журнал «Отечество», який явно протиставлявся пацифістському журналу «Летопись» Максима Горького. Видавництво «Отечество» пропрацювало до 1919 року; у ньому вийшли окремою книгою «Вірші про Росію» Олександра Блока.
У 1916 році спільно з Горьким брав участь у відкритті видавництва «Парус», у 1917—1918 роках очолював контору газети «Новая жизнь».
Після революції Згадуючи революційно налаштовані видання початку кар'єри Гржебіна, після проголошення РСФРР його охарактеризували як «симпатика режиму». За рекомендацією Олександра Бенуа Гржебін був включений до списку діячів культури, яких планували запросити на роботу до нового міністерства витончених мистецтв. У 1918 році Максим Горький, Олександр Тихонов (Серебров), І. П. Ладижников та Гржебін відкрили видавництво «Всесвітня література», де останній був призначений головою виробничо-видавничого відділу. Відділення «Всесвітньої літератури» були відкриті в Петрограді, Москві, Стокгольмі та Берліні. При цьому паралельно стали більш впливовими численні недоброзичливці, у пресі почали з'являтися статті, що дискредитували Гржебіна та завдавали шкоди його репутації.
У 1919 році Гржебін відкрив ще одне підприємство — «Видавництво З. І. Гржебіна», де Горькому надав посаду голови редакційної радиЕфим Динерштейн. Крах берлинского издательства З. И. Гржебина. Europa orientalis 14 (1995):2. Надалі обидва підприємства отримали спільне прізвисько «горьковські видавництва». Після узгодження з Вацлавом Воровським, Анатолієм Луначарським та особисто Володимиром Леніним, 10 січня 1920 року між «Видавництвом З. І. Гржебіна» та Держвидавом було укладено договір на випуск 54 найменувань книг. Друкарський папір на суму 25 млн рублів Горький мав особисто привезти з Фінляндії. Вже у квітні 1920 року в Гржебіна почалися труднощі: голова петербурзького відділення Держвидаву Ілля Іонов відмовлявся видавати тексти класичних авторів, які вже пройшли редактуру Наркомату освіти і за договором мали відправитися до друку у видавництві Зиновія Ісайовича. Тільки після звернення Горького до Леніна останній особистим розпорядженням зобов'язав Йонова видати рукописи.