Скоропа́дський Дани́ло Па́влович (, Санкт-Петербург, Російська імперія — 23 лютого 1957, Лондон, Велика Британія) — український політичний і громадський діяч, син Гетьмана Павла Скоропадського, Гетьманич, лідер та провідник гетьманського руху в 1948—1957 рр. Народився в Санкт-Петербурзі, за фахом інженер. З 1919 року в еміграції в Швейцарії, Німеччині, а з 1939 — в Великій Британії. З 1932 року допомагав батькові в керуванні Гетьманським рухом. По війні брав активну участь у організації українського життя у Великій Британії, з 1949 року — почесний голова Союзу Українців у Великій Британії. У 1948 перебрав Верховне управління Гетьманським рухом. Помер у Лондоні 23 лютого 1957 року за загадкових обставин. Останній представник роду Скоропадських по чоловічій лінії.

Життєпис Походження та ранні роки життя Данило Скоропадський народився 31 січня (13 лютого) 1904 року в Санкт-Петербурзі. Своє ім'я він отримав на честь гетьмана Данила Апостола. Данило був четвертою дитиною в родині Павла і Олександри Скоропадських, які на той час уже мали двох доньок (Марію та Єлизавету) та сина Петра. Батьки Данила за своїм походженням, багатством і становищем належали до найвищих аристократичних кіл Петербурга.

Родовід Батько Данила — Павло Скоропадський — кавалергард і фліґель-ад'ютант царя, учасник російсько-японської війни, один із найбільших свого часу землевласників. Від діда й батька йому з братом Михайлом перейшли в спадок великі володіння в Полтавській та Чернігівській губерніях (Тростянець, Полошки, Ярошівка, Восковці, Дунаєць, Кубаров). У Кубарові містився один із найкращих у Російській імперії кінних заводів, великий винокурний завод; у Полошках добувалася високоякісна глина, що використовувалася на власному заводі для виробництва цегли; у Кубаровсько-Дунаєцькому та Тростянецькому господарствах продавалися будівельні матеріали. Ці маєтки щорічно давали сім'ї Скоропадських величезні прибутки.

Матір — Олександра Петрівна Скоропадська (Дурново) — була єдиною дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурново, який також займав чільне місце у вищій ієрархії тогочасного російського суспільства і належав до його найзаможніших верств — був засновником Сибірського торгового банку, членом Алтайського золотопромислового товариства, мав великі маєтки у В'ятській та інших губерніях. Матері Олександри Дурново — Марії Василівні (з роду Кочубеїв) належало кілька маєтків на Полтавщині — Чутове, Кочубеївка, Іскрівка, Скороходове.

По лінії батька Данило Скоропадський успадкував належність до одного з найстаріших і найвідоміших українських родів. Своїм корінням цей рід сягав середини XVII ст., коли вперше документально було зафіксоване прізвище Федора Скоропадського, який прославив своє ім'я в бою під Жовтими Водами 1648 року, під час визвольної війни українського народу проти польського панування.Пріцак О. Рід Скоропадських // Останній гетьман. Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського. 1873—1945. — К., 1993. — С. 179.

У листі до Данила 1925 року Павло Скоропадський із гордістю нагадував сину:

«…Твої предки були простими козаками й нобілітацію роду свого дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист, ними виявлений… Вони ніколи не бажали спокійного життя без турбот і без праці, йшли тернистими шляхами і доходили до високого становища в державі й до видатної ролі в історії свого народу».Лист Гетьмана Павла Скоропадського до Гетьманича Данила. 25 січня 1925 р. // У 60-річчя відновлення гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 98.

Одним із таких діячів в українській історії був гетьман Лівобережної України Іван Скоропадський (1646–1722), якому доводилося в тяжкий післямазепинський період постійно стримувати розгін переможця Петра І, який прагнув знищити автономію України. Іван Скоропадський синів не мав, тому продовжувачем роду став його брат Василь (сотник Чернігівського полку, а потім — генерал-бунчужний гетьмана), який і був безпосереднім предком Данила Скоропадського. Протягом трьох століть цей рід дав Україні багатьох визначних військових, державних і громадських діячів.

Члени роду Скоропадських ріднились у шлюбах із найвідомішими козацько-шляхетськими родинами, серед яких були Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Забіли, Закревські, Кочубеї, Лисенки, Кулябки, Лизогуби, Марковичі, Миклашевські, Милорадовичі, Тарновські, Полуботки.Кущинський А. Гетьман Павло і Гетьманич Данило Скоропадські. — Чикаго, 1968. — С. 53. Крім того, у жіночих лініях рід Скоропадських був пов'язаний із великокняжими династіями Рюриковичів, Гедиміновичів, а також із пануючими європейськими родами. Нащадками цих династій у прямій лінії були бабуся Данила по батьку — Марія Андріївна Миклашевська і мати Гетьманича — Олександра Петрівна, яка по материнській лінії походила з відомого українського роду Кочубеїв. Одним із найдавніших предків Олександри Скоропадської (Дурново) вважається також граф Анрі де Монс, виходець з Фландрії, який ще в середині XIV ст. опинився й осів на Чернігівщині. Таким чином, родове дерево Данила Скоропадського було глибоко вкорінене в найдавніші верстви не лише української, а й загальноєвропейської історії.

Формування національного світогляду

На формування національного світогляду хлопця певною мірою впливало перебування щоліта в родових маєтках батька — Полошках (вперше Данила привезли туди в шестимісячному віці) і Тростянці на Чернігівщині. Портрети гетьманів (у тому числі й Мазепи), старі образи й козацька зброя, рідкісні книги, що збиралися століттями дідами й прадідами, ймовірно, не залишали Данила байдужим. Саме тут, серед української природи, української мови і родових традицій, він, всупереч елітарному оточенню Петербурга, відчував свою спорідненість із українським народом.

На жаль, національний колорит Полошок і, особливо, Тростянця, не був на той час таким виразним, як, наприклад, за Івана Михайловича Скоропадського — діда Павла Скоропадського і прадіда Данила. Українська атмосфера пронизувала тоді все життя навкруги. У своїх спогадах Павло Скоропадський недаремно згадував, що перші українські враження він отримав саме в будинку діда. Іван Михайлович добре розмовляв українською мовою і ретельно дотримувався українських традицій не тільки в побуті, а й у релігійних обрядах. Його частими гостями були відомі українофіли та діячі української культури — Василь Тарновський, Василь Горленко, Григорій Ґалаґан, Микола Ґе та ін. Тут, у Тростянецькому маєтку, постійно лунали пісні бандуристів, обговорювали твори Тараса Шевченка, Миколи Костомарова та інших українських поетів та письменників. Як згадував Павло Скоропадський, він з 5 до 12 років, крім родових маєтків, Стародуба і Києва, взагалі ніяких інших міст не бачив.

Щодо Данила, то йому в цьому відношенні пощастило трохи менше, ніж батькові.

Дитинство Дитячі роки Данила Скоропадського пройшли, в основному, у Петербурзі, де родина Скоропадських мешкала до середини 1918 року. Він зростав у російському середовищі і переважно під впливом російської культури. Як і всі діти тогочасної еліти, хлопчик отримав класичне домашнє виховання та освіту.

Малий Данило грав на роялі, альті, скрипці, вивчав іноземні мови (англійську, французьку, німецьку), брав участь у дитячих концертах і виставах, відвідував театри та художні виставки, активно займався спортом. Взагалі коло інтересів хлопчика було надзвичайно широким. З раннього дитинства він цікавився також машинами і любив конструювати, займався випилюванням по дереву і здобував навички столярної майстерності. Речі, зроблені власними руками (етажерка, полиці, рамки для фото, підставки для квітів), він з любов'ю дарував близьким. Індивідуальні заняття Данила вдома пізніше поєднувалися з навчанням у Першій петербурзькій гімназії.

Велику роль у вихованні дітей відігравала мати — Олександра Петрівна Скоропадська. Вона була душею сім'ї. Павло Скоропадський, як кадровий військовий, не мав змоги приділяти дітям достатньо уваги, тому саме на дружину лягала чи не головна відповідальність за їх розвиток і становлення як особистостей.

Споглядаючи процеси, що охопили суспільство після лютневих подій 1917 року, і висловлюючи хвилювання за майбутнє дітей, вона в березні того ж року писала чоловіку:

«Я з жахом думаю про майбутнє виховання Данилка. Наскільки важко буде привити йому відчуття порядності у тому гнилому середовищі, в якому доводиться жити… Але Ти не хвилюйся, я духом падати не буду, у жодному випадку, й дітей Твоїх так чи інакше виведу на шлях правди та порядності…»Папакін Г. Листи з 1917 року (Кореспонденція Павла Скоропадського часів Лютневої революції в Росії) // Архіви України. — 2002. — № 1–3. — С. 100.

Незважаючи на тяжкий період, що розпочався після повалення царату, з його нестабільністю і непередбаченістю, повним розладом у суспільних відносинах і свідомості людей, Олександрі Скоропадській дійсно вдалося врятувати дітей від втрати тих ідеалів, на яких вони виховувалися, і виростити їх чесними й шляхетними.

У цьому ж ключі доречно згадати статтю Осипа Назарука «Гетьманська родина», яку автор написав у 1927 році, невдовзі після відвідування сім'ї Скоропадських у Берліні. Як сторонній спостерігач і людина неупереджена, він був зачарований атмосферою й стосунками, що панували в родині Гетьмана. Особливе враження на нього справили діти. У зв'язку з цим він писав:

«Діти виховані так, що дай Боже, щоб у кожного з нас діти були хоч трохи так виховані: вони вчені, побожні, працьовиті (працюють з Гетьмановою в огороді). При тім поведення їх таке людяне і скромне, що їх тут усі люблять».Назарук О. Гетьманська родина. — На чужині. — 1947. — № 7. — С. 8.

У вирі революції 1917 рік став фатальним для Російської імперії Романових і переломним для багатьох поневолених народів, що входили до неї. Із зреченням від престолу імператора Миколи II почався докорінно новий етап і в житті Скоропадських. Ця звістка застала сім'ю, крім батька, у Петрограді. Данилу виповнилося тоді 13 років. На той час у родині було вже п'ятеро дітей: 29 вересня 1915 року в Олександри Петрівни народився ще один хлопчик — Павло.

Події, що вирували в революційному Петрограді, не могли залишатися поза увагою учня п'ятого класу гімназії, котрий звик до розміреного впорядкованого ритму столичного життя. Свої переживання хлопчик описував у численних листах до батька.

Батько ж Данила про революцію довідався в Україні, де в той час дислокувався 34-й армійський корпус, яким він командував. Революційні події, що набирали обертів, призвели до зміни і у світогляді колишнього імперського генерала, який став свідком небувалого піднесення національно-демократичного руху. Перед Скоропадським постав вибір: з ким іти далі та який шлях обрати. Як українець, він, ймовірно, підсвідомо визначив цей шлях одразу, але увійшов в українську революцію поступово, після вагань і роздумів. Адже все його попереднє життя було тісно пов'язане з Російською імперією, в якій він посідав одне з чільних місць, а соціалістичні ідеї лідерів Української Центральної Ради були для нього абсолютно чужими й неприйнятними.

Однак калейдоскоп бурхливих подій у Петрограді та Києві, особливо після приходу до влади в Росії більшовиків, змусив Павла Скоропадського прийняти остаточне рішення й усвідомити свою місію в революції. У своїх споминах він писав:

«… Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України. Йшов я без честолюбивих замислів, од етапу до етапу, поступово все більше і більше приймаючи той український світогляд, який і привів мене до ідеї української державності»Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. — К., 1992. — С. 49.

Часи Української Держави

Навесні 1918 року політика Української Центральної Ради зазнала краху: 29 квітня 1918 року розпочався новий етап у історії української революції. Саме того дня з'їзд хліборобів-власників, що зібрався в київському цирку Крутикова по вул. Миколаївській, проголосив Гетьманом усієї України Павла Скоропадського.