Нормандське завоювання Англії () — напад нормандського війська на чолі з герцогом Нормандії Вільгельмом на Англію у 1066 році та її подальше завоювання. Почалося з вторгнення до Англійського королівства військ Вільгельма і його перемоги в Битві при Гастінгсі в 1066 році. Завоювання завершилось підкоренням місцевих феодалів новому королю в 1070—1075 роках, що дало нормандцям повний контроль над Англійським королівством, який міцно утвердився протягом найближчих декількох років.
Нормандське завоювання стало поворотною подією в історії Англії з кількох причин. По-перше, воно усунуло місцевий правлячий клас, замінивши його іноземною, франкомовною монархією, аристократією та церковною ієрархією. Це, у свою чергу, призвело до утворення англійської мови та започаткувало сучасне розуміння англійської культури. Французьке походження правителів зменшило скандинавський вплив, тісніше пов'язало Англію з континентальною Європою і заклало основу для суперництва з Францією, яке тривало з перервами упродовж багатьох століть. Також завоювання мало важливі наслідки для всіх Британських островів та проклало шлях до подальших нормандських завоювань в Уельсі та Ірландії, а також широкого проникнення до складу верхівки суспільства Шотландії нормандської аристократії, що супроводжувалось поширенням континентальних видів державних установ і культурних факторів.
Передумови До Нормандії в період до 1066 року переселилося багато вікінгів. У 911 році західнофранкський король з династії каролінгів Карл III дозволив групі вікінгів та їхньому ватажкові на ім'я Ролло влаштуватися у гирлі Сени в Північній Франції в рамках Договору Сен-Клер-сюр-Епт. Карл сподівався таким чином покласти край нападам вікінгів, які спустошували узбережжя Франції в той час. В обмін вікінги-переселенці мали забезпечувати захист берегів від інших нападників.
Заселення виявилося успішним і вікінги в регіоні стали відомі під назвою «нормандці», тобто «північні», від чого і походить назва Нормандія. Нормандці швидко адаптувалися до культури корінних народів, відмовились від поганства та перейшли у християнство. Вони стали розмовляти місцевою мовою Ойл, додавши до неї елементи давньоісландської. Таким чином утворилась нормандська мова. Подальше їхнє влиття до місцевої культури відбувалось переважно через змішані шлюби. Використовуючи надану їм територію як базу, нормандці розширили межі герцогства на захід, додавши до нього зокрема такі території, як Бессен, Котантен та Авранш.
У 1002 король Англії Етельред II одружився з Еммою, сестрою герцога Нормандії Річарда II. Їхній син Едуард Сповідник, який багато років провів у вигнанні в Нормандії, успадкував англійський трон у 1042 році. Це призвело до створення потужного нормандського чинника в англійській політиці, оскільки Едуард значною мірою спирався на тих, хто колись надав йому прихисток, залучав норман до придворних, солдатів, священнослужителів та призначав їх на посади у владних структурах, особливо в церкві. Бездітний і втягнутий у конфлікт із грізним графом Вессексу Годвіном і його синами, Едуард, можливо, навіть заохочував амбіції нормандського герцога Вільгельма до англійського престолу.
Король Едуард помер на початку 1066 року, відсутність прямого спадкоємця призвела до суперечки щодо правонаступництва, в якому кілька претендентів зазіхали на престол Англії. Наступним за старшинством після Едуарда був граф Вессекса Гарольд Годвінсон, найбагатша і наймогутніша особа з англійської аристократії; він і був обраний королем Англії за Вітенагемотом і коронований архієпископом Йоркським Елдредом, хоча нормандська пропаганда стверджувала, що він був освячений Стігандом, відлученим на той час від церкви архієпископом Кентерберійським. Однак права Гарольда на престол були відразу ж оскаржені двома могутніми правителями сусідніх держав. Герцог Вільгельм заявив, що престол короля Едварда було обіцяно саме йому і що Гарольд давав клятву з цим погодитись. Гаральд III Норвезький також оскаржив королівські права Гарольда. Його претензії на престол базувались на гіпотетичній угоді між його попередником Магнусом I Норвезьким і попереднім данським королем Англії Гардекнудом, згідно з яким, якщо один із них помре, не лишивши спадкоємця, то інший буде наслідувати корони Англії і Норвегії. Вільгельм і Гаральд відразу ж почали збирати війська і кораблі для вторгнення.
Рейди Тостіга та навала норвежців
Навесні 1066 року Гарольдів брат Тостіг Годвінсон, що ворогував на той час із Гарольдом, здійснив рейд на південно-східне узбережжя Англії. Флот для рейду він набрав у Фландрії, пізніше до нього долучились кораблі з Оркнейських островів. Флот Гарольда змусив Тостіга пересунутись на північ, де він атакував східну Англію та Лінкольншир. Напад було відбито братами Едвіном, графом Мерсійським та Моркаром, графом Нортумбрійським. Покинутий більшістю послідовників, Тостіг відступив до Шотландії, де й провів літо, збираючи нові сили.
Король Норвегії Гаральд вторгнувся до північної Англії на початку вересня з флотом із більш ніж 300 суден, маючи на борту, можливо, 15000 воїнів. Армія Гаральда також посилилась військами Тостіга, який підтримав претензію норвезького короля на трон Англії. Норвежці просунулися до Йорка й зайняли місто, завдавши поразки північній англійській армії Едвіна та Моркара 20 вересня у битві при Фулфорді.
Гарольд провів літо на південному узбережжі з великою армією та флотом в очікуванні вторгнення з боку Вільгельма. 8 вересня він був змушений розпустити свої сили через брак продовольства. Дізнавшись про напад норвежців, він вирушив на північ, дорогою збираючи нові війська. Йому вдалось заскочити норвежців зненацька й перемогти їх у надзвичайно кривавій битві при Стемфорд-Брідж 25 вересня. Гаральд Норвезький та Тостіг загинули, а норвежці зазнали настільки жахливих втрат, що для перевезення тих, хто залишився, вистачило лише 24 з їхніх 300 кораблів. Англійцям перемога теж дорого коштувала, тож військо Гарольда було дуже ослаблене. До того ж воно знаходилося далеко від півдня.
Вторгнення нормандців
Тим часом Вільгельм підготував для вторгнення великий флот та армію, зібрані не лише з Нормандії, але з усієї Франції, в тому числі значні контингенти з Бургундії та Фландрії. Зосереджені у Сен-Валері-сюр-Сом, війська були готові до виступу близько 12 серпня, але операцію з перетинання каналу було відкладено, чи то через несприятливі погодні умови, чи через спроби уникнути зіткнення з потужним англійським флотом. Фактично нормандці висадились в Англії за кілька днів після перемоги Гарольда над норвежцями та спричиненого цим розпорошення його морських сил. Висадка відбулась у Певенсі у Сассексі 28 вересня, після чого нормандці збудували дерев'яний замок біля Гастінгсу, з якого здійснювали набіги на навколишні землі.
Новини про висадку Вільгельма змусили Гарольда вирушити на південь. Він зробив зупинку в Лондоні, щоб зібрати додаткове військо, потім вирушив на Вільгельма. 14 жовтня відбулась битва при Гастінгсі. Англійці, утворивши суцільну стіну зі щитів на верхівці Сенлакського пагорбу, протягом кількох годин відбивали напади нормандців. Великих втрат англійській піхоті завдавала боротьба з кіннотою нормандців. Надвечір сили англійського війська вичерпались, організований опір припинився, а Гарольд загинув, так само як і його брати Граф Гірс та Граф Леофвін.
Вільгельм очікував, що перемога при Гастингсі змусить англійських лідерів визнати його зверхність. Натомість Вітенгамот, за підтримки графів Едвіна та Моркара, а також Кентерберійського архієпископа Стіганда та Йоркського архієпископа Елдреда, проголосив королем Едгара Етелінга. Вільгельм розпочав наступ на Лондон узбережжям Кента. Він розгромив англійські війська, що атакували його біля Саусварка, але не спромігся на штурм Лондонського Мосту, тож мусив шукати інших шляхів до столиці.
Вільгельм із військом вирушив долиною Темзи, маючи намір перетнути річку біля Воллінгфорду, Беркшир; перебуваючи там, він отримав повідомлення від Стіганда. Далі він вирушив на північних схід уздовж Чилтернзьких пагорбів, щоб далі підійти до Лондона з північного заходу. Зазнавши невдачі у спробах дати військову відсіч нападникам, основні прихильники Едгара в розпачі здалися Вільгельму в Беркхемстеді, Гартфордшир. Вільгельма було проголошено королем Англії. Елдред коронував його 25 грудня 1066 року у Вестмінстерському абатстві.
Опір англійців
Незважаючи на попередні події, місцевий спротив продовжувався ще кілька років. У 1067 у Кенті повстанці за підтримки Євстахія II Болонського здійснили невдалий напад на Дуврський замок. Того ж року шропширський землевласник Едрік Дикий із союзними йому уельськими правителями земель Гвінет та Повіс підняв повстання у західній Мерсії, напавши на сили нормандців, розташовані у Херефорді. У 1068 Вільгельм взяв в облогу в Ексетері сили повстанців, серед яких була Гіта Торкельсдоттір, мати Гарольда; він зазнав важких втрат, але зміг домовитись про здачу міста.
Пізніше того року Едвін та Моркар здійснили повстання в Мерсії за допомогою валлійців, а граф Госпатрік очолив повстання у Нортумбрії, яку на той момент ще не окупували нормандці. Ці повстання швидко припинились, коли Вільгельм вирушив проти них, будуючи фортеці та розміщуючи залоги, як він це робив на півдні. Едвін та Моркар знову підкорились владі нормандців, Госпатрік же втік до Шотландії, так само як Едгар Етелінг та його родина, що теж були причетні до бунтівників. Тим часом сини Гарольда, що знайшли притулок у Ірландії, здійснювали набіги на Сомерсет, Девон та Корнуолл з моря.
На початку 1069 року в Даремі було вбито Роберта де Коміна, що став за нормандців графом Нортумбрії, та кількасот його вояків; до заворушень у Нортумбрії долучилися Едгар, Госпатрік, Сівард Барн та інші повстанці, котрі втекли до Шотландії. Війська нормандців у самому Йорку було розгромлено та перебито, а сили повстанців взяли в облогу замок Йорк; втім, каштелян замку Вільгельм Мале встиг надіслати Вільгельму І повідомлення про ці події. Вільгельм прибув із армією з півдня, завдав повстанцям поразки біля Йорку та відкинув їх у місто, де вчинив бійню серед мешканців, призвівши до закінчення повстання. Він збудував у Йорку другий замок, посилив нормандські війська в Нортумбрії, а згодом повернувся на південь. Ще одне повстання у цій місцевості було придушене вже залогою Йорка. Син Гарольда вчинив другий напад з Ірландії, але біля Девону зазнав поразки від нормандського війська під керівництвом графа Бріана, сина Одо, графа Пент'єврського. + Піхотинець короля Гарольда Нормандський лучник Нормандські кінні лицарі
Наприкінці літа 1069 року надісланий Свейном II Данським великий флот прибув до узбережжя Англії, що викликало по всій країні нову хвилю повстань. Після невдалих нападів на півдні, данці приєднали свої сили до нового нортумбрійського повстання, до якого також приєднались і Едгар, Госпатрік, інші втікачі до Шотландії, а також Граф Уалтоф. Разом вони перемогли гарнізон нормандців в Йорку, зайняли замки та взяли під контроль Нортумбрію, але очолюваний Едгаром напад на Лінкольншир було відбито нормандською залогою Лінкольну.
Водночас знову розгорнувся опір у західній Мерсії, де Едрік Дикий із своїми уельськими союзниками та повстанцями з Чеширу та Шропширу атакував замок Шрюзбері. На південному заході повстанці з Девону та Корнволу здійснили напад на нормандські війська у Ексетері, але їхній напад було відбито, а самих нападників розсіяли нормандці графа Бріана, що прибули для ліквідації блокади замку. Інші повстанці з Дорсету, Сомерсету та навколишніх територій взяли в облогу замок Монтакут, але були переможені нормандськими військами під командуванням Жофруа де Монтбрі, зібраними проти них із Лондона, Вінчестера та Солсбері.