Українські росіяни, росіяни в Україні () — найбільша національна меншина в Україні та у Європі і найбільша російська діаспора у світі (2007).
Історія
XIV століття — перша половина XVII століття Від XIV до половини XVII ст. чисельність московитів, — майбутніх росіян — на території теперішньої України була незначною. Здебільшого в Україні перебували тимчасово лише урядові або духовні особи та московські купці (гості), що жили іноді по кілька місяців у житлових приміщеннях при торговельних коморах Києва, Чернігова, Луцька та інших міст України.
Від середини XVI ст. почалася колонізація вільних земель Слобожанщини, у якій брали участь також московські переселенці. Це заселення відбувалося під охороною московських військових укріплень.
Одночасно із переселенням українських і білоруських князів, бояр та їхніх слуг на московські землі відбувалося переселення московських князів та бояр на українську територію. За царювання Івана Грозного до Великого князівства Литовського, зокрема в Україну, емігрували князі Пронський, Курбський та ін. Вони ставали на службу до Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками.
До України та Білорусі тікали із Московщини від переслідувань московського уряду й церкви деякі церковні діячі, зокрема ті, що виступали проти офіційного вчення Московської Церкви і за що їх вважали єретиками. Живучи на українських і білоруських землях, вони (наприклад, Феодосій Косой, Васіян, колишній учень Максима Грека Артемій та ін.) були проповідниками нового релігійного вчення, яке не визнавало храмів, ікон, обрядів. Втікачем був також московський друкар Іван Федоров. Його переслідували московське духовенство і переписувачі книг, тож він залишив 1566 року Москву і переїхав на литовські землі, а згодом до Львова й Острога, де став засновником друкарства в Україні і змінив своє прізвище на І. Федорович.
Перебування Чернігово-Сіверщини у складі Московської держави у 16 — на початку 17 ст. сприяло появі тут російських поміщиків та іншої московської людності. Серед місцевих «дітей боярських» знаходимо також росіян, нащадки яких залишилися тут і після того, як землі за Поляновським миром 1634 року перейшли до Польсько-Литовської держави, а потім увійшли до складу Козацько-Гетьманської держави. Згодом, після так званої Смути, до них приєдналися різні московські емігранти, які дістали від королів Жигмонта III і Володислава IV маєтки на Сіверщині: Климови, Льовшіни, Грязнови, Салтикови та ін.; вони частково зберегли свої маєтки і після Хмельниччини, а дехто з них поріднився із українською шляхтою та козацькою старшиною та розчинилися в українській масі.
Певна кількість росіян, здебільшого втікачів, перебувала в козацькому війську XVI—XVII ст. Окремі росіяни, серед них письменники, митці та ремісники, жили по українських монастирях, зокрема в Києві. Ченцем Києво-Межигірського монастиря був Йоаким Савелов, що згодом став московським патріархом (від 1674).
Починаючи від 1640-х років, до України прибували щоби вчитися в Києво-Могилянській Колегії деякі росіяни, із поміж них І. Озеров і П. Зєркальников, московський купець, що за дорученням Ф. Ртищева спровадив до Москви Є. Славинецького, А. Сатановського й ін. київських учених. У 1680-х роках у Київському Колеґіумі навчалися Каріон Істомін, згодом начальник московського «Печатного двора», та Канон Зотов, згодом мореплавець. У Києві навчалися також діти російської знаті, що служила в Україні, серед інших сини князя Ромодановського, боярина П. Шеремєтєва та ін.
Друга половина XVII століття — XVIII століття Ширші можливості для російської колонізації в Україні відкрилися після Переяславської угоди 1654 року. Початком її була поява московських воєвод і військових залог у Києві та деяких інших українських містах. Встановлена початково на 2 000 піхоти київська залога була незабаром (1661 року) збільшена до 5 000. Осередком її була новозбудована фортеця у Старому Києві, навколо якої були розселені московські стрільці й рейтари; з ними жили і їхні родини.
Окрім того, тут були різні адміністративні службовці (воєводи, дяки тощо), а також ремісники та купці, в торговельну діяльність яких включилися активно московські стрільці в Києві, створюючи різними торговельними операціями досить важку конкуренцію для київського українського купецтва та міщанства. За «Московськими статтями» 1665 гетьмана І. Брюховецького, московські залоги, кількість яких була збільшена до 11 600 війська, мали перебувати у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Прилуках, Полтаві та в деяких інших містах України. За гетьмана Мазепи в гетьманській столиці Батурині стояли постійно спочатку один, а потім три стрілецькі полки, нібито «для охорони гетьмана». Війни з Османською імперією (до 1700) і Швецією (Північна війна 1700 —1721 pp.) і пов'язане з цим будівництво Печерської фортеці в Києві 1706 стягли на територію України чималі московські військові сили, а Полтавська поразка 1709 року спричинилася до постійного перебування значних московських військ (до 10 полків) у Гетьманщині.
Вони, як і діяльність першої Малоросійської Колегії з великим штабом московських урядовців, призводили до все більшого втручання московського уряду у внутрішні справи України. Російські губернатори у Києві, резиденти при гетьмані у новій столиці Гетьманщини Глухові, обер-коменданти в Києві й коменданти в полкових містах, з чималою кількістю різних урядовців-росіян — все це сприяло збільшенню російського елементу в Україні і зростанню його впливу.
У першій половині XVIII ст. серед інших росіян, які вчилися в Києві, був російський лікар К. Щепін з Вятки.
Від часів Петра І почалося поширення російського землеволодіння в Гетьманщині й Слобожанщині. Конфісковані маєтки мазепинської старшини, і емігрантів переходили здебільшого до російських високих достойників (кн. О. Меншиков та ін.), які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах (Почепівська й Шептаківська полотняні фабрики).
Накинуті рос. урядом гетьманові Д. Апостолові 1728 «Рішительні пункти» дозволяли Росії купувати землі в Україні. Обмеження й заборона зовнішньої торгівлі Гетьманщини з Західною Європою і підпорядкування її контролеві російського уряду й купецтва сприяли поселенню в Україні, зокрема в Києві та в більших містах Гетьманщини, купців з Росії та їх прикажчиків (у Києві, 1742 жило вже 120 російських купців). Передача Україною відкупів, зокрема індуктів, російському купецтву (наприклад, віддання індукти севським купцям Шереметцовим) ще більш посилила просякання російського елементу в Україну.
Окрему групу російської масової колонізації до України становили так звані розкольники (старообрядці), які, уникаючи репресій з боку Російської Церкви та уряду, тікали в Україну, де утворили низку так званих «розкольничих» слобід на території Стародубського й Чернігівського полків. Цей рух (розпочався за гетьмана Д. Многогрішного й посилився в часи Мазепи і Скоропадського). Не зважаючи на протести укр. дідичів і гетьманського уряду, рос. уряд не тільки не перешкоджав цим втікачам, а, навпаки, легалізував їх становище в УкраїніНадалі ставлення до російських старообрядців дещо змінюється: царський уряд був зацікавлений у тому, аби в Лівобережній Україні не тільки існувала соціальна група росіян, але й щоб вона кількісно збільшувалася. История старообрядческой церкви: Краткий очерк. — М.: Изд-во старообрядческой Митрополии Московской и всея Руси. — 1991. Миловидов В. Ф. Современное старообрядчество. — М.: «Мысль». — 1979.Ю. В. Волошин. Урядова політика щодо російських старообрядців на Стародубщині у XVIII ст. Досить промовистою виявилася позиція імперської влади, яка фактичновиступила на боці старообрядців. Показовим є те, що вона іґнорувала інтересиукраїнських поміщиків не тільки в період лояльної політики щодо старовірів Єли-завети чи Катерини II, а й під час гонінь проти нихМордвінцев В. Політика російської імперії щодо старообрядців у першій половині XVIII ст. // Укр. богослов (I ст. і теолог. щорічник). — К., 2003. — Вип. 2. — С. 254—266;Його ж. Старообрядницькі громади України другої половини XVIII ст. та ставлення доних влади // Соціум: альманах соціальної історії. — К., 2002. — Вип. 1. — С. 191—202.;Станкевич Г. П. Светская и церковная власть и старообрядцы на Черниговщине в послед-ней четверти XVII—XVIII вв. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы. — М., 2002. — С. 31-42, передаючи в їхнє володіння землі, які вони колись одержали й заселили з дозволу дідичів та місц. адміністрації. Тим самим на півн. Гетьманщині виникли постійні рос. колонії, які, поруч з госп. (пром.) розвитком цієї території (Клинці), значно змінили її етнічний склад і характер, що великою мірою визначило долю північної Чернігівщини і сприяло відокремленню її від УРСР.
Див. також Російська мова в Україні.
Окремою, вкінці, категорією російської людності, яка переходила до України впродовж XVIII ст., були різного роду втікачі: кріпаки, військові дезертири тощо, які уникали поміщицького або урядового визиску й сподівалися хоч тимчасово знайти собі волю і захист на території Гетьманської держави, на Землях Війська Запорозького Низового, на Слобожанщині, навіть в Правобережній Україні. Частина з них змушена була повертатися назад, але чимало залишалося в Україні, зокрема на Півдні, де запорізький уряд, а згодом рос. адміністрація та місцеві дідичі, зацікавлені в скорішому заселенні цих земель, укривали втікачів і нерадо повертали їх на старі місця. Також численні рос. поміщики переводили до одержаних на південній Україні за Катерини II маєтків своїх кріпаків з метою скорішого заселення новопридбаних земель.
Число росіян на українських землях у XVIII ст. невідоме. Фрагментарні дані виявляють, що воно було невелике, найбільше в так званій «Новоросії». Так, наприклад, в 1763—1764 нароках території майбутньої Херсонської губернії, у тодішній Єлисаветградській провінції, жило 4.273 росіян 20.505 українців (1782 — 5.851 і 57.302), у Бахмутській — 3.891 і 12.177 (1782-го вже 12.837 і 57.302).
XIX століття — початок XX століття (до 1917) Після поділів Польщі (I-1772, II-1793 і III-1795), а ще більше після невдалого польського повстання 1830—1831 деяке число росіян наплинуло на Правобережжя, на якому їх досі (за винятком Києва) майже не було. Це були чиновники й військові, значно менше купців, ремісників і дрібних заробітчан, натомість дуже мало селян. Після другого польського повстання 1863 — 64 частину земель, сконфіскованих у польських поміщиків, російський уряд віддав росіянам.
Росіяни постійно напливали в слабозаселену південну Україну, як до міст, так і до сіл (селяни поміщицькі, державні, військові поселенці, але найбільше як вільні поселенці). Деякі з них згодом були асимільовані українським населенням, збільшеним унаслідок міграційної хвилі з Лівобережної України, Слобожанщини та Правобережної України; але там, де росіяни становили більші масиви, вони зберегли свою національність. Це тим більше, що після скасування панщини російські селяни й далі, хоч і в невеликому числі, поселювалися на півдні України.
Ліквідація Козацько-Гетьманської держави і Запоріжжя та поширення в Україні російської адміністративно-судової системи, почавши з останньої чверті XVIII ст., відкрили ширший шлях для переселення російської людності в Україну. На українські землі посунули різного роду службовці російського походження, військовики різних рангів, російські поміщики (головно із сусідніх з Україною повітів Росії), купці, дрібні торгівці, ремісники-заробітчани тощо. Лівобережно-українські міста на деякий час втратили своє право самоврядування (магдебурзькі привілеї) й разом з тим мусили поступитися російським зайдам, які все більше почали прибирати до своїх рук міське господарство й суспільне життя, міське самоуправління тощо. Захопивши міцні позиції в торговельному житті Лівобережної і Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема Одеси), російське купецтво вже в першій половині 19 ст. посіло також чимале місце у промисловості цілої України.