Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — першої половини 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за винятком матеріаліста Феєрбаха.

Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».

Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокрема Берлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епоху середньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.

Історичні та культурні передумови формування

Німецька класична філософія — впливовий напрямок філософської думки кінця XVIII — першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це не завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов'язана сучасна західна філософія.

Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядних імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістична мануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха».

Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини XVIII ст. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У боротьбі з феодалізмом англійська і французька буржуазія викувала сильну ідеологічну зброю, але, дійшовши влади, вони втратили інтерес до тих ідей, які виробили і використали в антифеодальній боротьбі. У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства — все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події XVIII ст., і це визначило сміливу постановку найважливіших теоретичних питань, але оскільки рішення цих питань здійснювалося в умовах економічної і політичної відсталості Німеччини, то відповіді, що давалися німецькими мислителями, носили чисто умоглядний характер. Різною мірою ця суперечність властива всім найбільшим мислителям і письменникам тодішньої Німеччини.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

- Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, «душею» культури;

- Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомості людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму — антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

- Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг — натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

- Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика — це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності «Я», взаємодії «Я» і «Не-Я» як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа — це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

Філософські вчення І.Канта, Й. Г. Фіхте, Ф.Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила вагомий внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

«Критична філософія» Канта

Іммануїл Кант був родоначальником німецької класичної філософії. У його творчості виділяють два періоди: «докритичний», коли І. Кант виступав в основному як натураліст, і «критичний», коли сформувалася специфічна кантівська філософія. Розроблена ним концепція походження Сонячної системи з гігантської газової туманності дотепер є однією з фундаментальних наукових ідей в астрономії. Своїми природничонауковими роботами Кант пробив перший пролом в метафізичному поясненні природи: він зробив спробу прикласти принципи сучасного йому природознавства не тільки до будови Всесвіту, але й до історії його виникнення і розвитку. Він висунув ідею розподілу тварин по порядку їх можливого походження, а також ідею про природне походження людських рас.

Як філософ він постає у другий період творчості — період публікації трьох «Критик» — «Критики чистого розуму» (1781), «Критики практичного розуму» (1788), «Критики здатності судження» (1790). Він здійснив корінний переворот у постановці й вирішенні центральної проблеми теорії пізнання — взаємодії суб'єкта та об'єкта. Докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об'єкта пізнання, а суб'єктивний чинник розглядала як перешкоду на шляху до достовірного знання, як те, що спотворює і затемнює справжній стан речей (ідоли Ф. Бекона). Кант же робить предметом філософського осмислення пізнавальні здібності суб'єкта. У Канта виникає нове завдання: встановити різницю між суб'єктивними й об'єктивними елементами знання в мислительній діяльності суб'єкта. У суб'єкті Кант розрізняє два рівні: емпіричний (досвідний) і трансцендентальний (той, що знаходиться за межами досвіду — апріорний). До емпіричного рівня він відносить індивідуально-психологічні особливості людини, до трансцендентального — надіндивідуальну основу в людині, знання людини як представника людства загалом.

Однією з головних проблем критицизму Канта є вирішення питання: як можливе достовірне наукове знання? Він вважав, що достовірне знання — це об'єктивне знання. Об'єктивність же в нього ототожнюється із загальністю й необхідністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно повинно мати риси загальності і необхідності. У структурі людського мислення Кант виділив три здатності: чуттєвість — це вроджена здатність людини, яка має дві форми — простір і час. Простір і час у нього — це не форми буття самих речей, а, навпаки, це суб'єктивні форми сприйняття людини, споконвічно властиві їй як представнику людства. Причому простір є зовнішньою формою чуттєвості, а час — внутрішньо.

Розсудок — це мислення, що оперує поняттями та категоріями. Розсудок підводить різноманітний чуттєвий матеріал під загальні поняття і категорії. Не предмет є джерелом знань про нього у вигляді понять та категорій, а поняття і категорії, які конструюють предмет. Розсудок може пізнати тільки те, що сам сконструював, вважав Кант. Поняття та категорії є незалежними від індивідуальної свідомості, а тому знання, яке ґрунтується на них, має об'єктивний характер.