Африка () — провінція Римської імперії, створена у 146 році за підсумком пунічних війн. Провінція спершу займала територію північного Тунісу, та згодом охопила землі на півночі сучасної Лівії та сході Алжиру. Одна з найбільших за розміром і населенням провінцій Римської Імперії, Африка зробила великий внесок у розвиток античної культури, економіки та містобудування.
Історія
Утворення провінції Провінцію Африка було створено у 146 р. до н.е. після остаточної перемоги Риму у Третій Пунічній війні та знищення Карфагену. До складу провінції увійшло ядро колишньої Карфагенської держави – розвинені міста на північному сході сучасного Тунісу, повністю пунічні за своєю культурою та складом населення.
Окрім Карфагена, римляни також знищили міста, які надавали йому допомогу: Неаполь, Клупея, Тунет. Частина їх земель були передані громадам, союзним Римові – Утіці, Гадрумету, Лептіс-Мінор, Тапсу.
Новостворена провінція охопила близько 25 тис. км2. Управляли нею претори, а столицею стало союзне місто Утіка. За своїми розмірами (80-100 га) вона поступалася не лише колишній метрополії, а й найбільшим містам Італії.
Про масштаби знелюднення Африки у другій половині ІІ століття може свідчити те, що народний трибун Гай Гракх вже у 123 р. до н. е. пропонував вивести у колонію Юнонія на місці зруйнованого Карфагена 6000 колоністів, розподіливши між ними 450 тисяч югерів землі.
Республіканський період У 105 р. до н. е., після перемоги Риму в Югуртинській війні, межі Африки суттєво розширилися за рахунок східних територій Нумідії.
Важливість провінції зростала у зв'язку зі збільшенням залежності Італії від зернового імпорту, а також розширенням хлібних роздач. Разом із Сицилією, Африка стає "годівницею Італії". За підрахунками Тадеуша Котули, на середину І ст. до н. е. провінція щороку постачала римській анноні 1,2 млн модіїв зерна (8,5 тис. тонн) та 1 млн мір олії (1 тис. тонн).
Населення Африки платило як подушний, так і поземельний податок в натуральній і грошовій формі. Також влада примусово викуповувала частину врожаю за твердою ціною. Разом із частими зловживаннями намісників і грабіжницькою системою відкупу податків, це призводило до антиримських виступів. Зокрема, у 83 р. до н. е. повсталі мешканці Утіки спалили живцем претора Гая Фабія Адріана . Остаточне врегулювання податкової періоди відбулося лише за Октавіана Августа.
Під час громадянської війни між Гаєм Юлієм Цезарем та прибічниками республіки, Африка стала для останніх центром спротиву. Цьому сприяла підтримка нумідійського царя Юби. Опозиція на чолі з Квінтом Цецилієм Метеллом Сципіоном контролювала провінцію до весни 46 р. до н. е., коли їх сили були розбиті Цезарем у битві при Тапсі. Незабаром після цього в обложеній Утиці покінчив із собою інший лідер республіканців - Марк Порцій Катон Молодший. Таким чином, саме в Африці загинули нащадки головних ініціаторів знищення старого Карфагену - Сципіона Еміліана та Катона Старшого.
Імператорський період Після перемоги Цезар вторгся до Нумідії, анексував її східну частину і утворив провінцію Африка Нова. У 40 р. до н. е. вона охоплювала вже всю колишню Нумідію. Август у 27 р. до н. е. об'єднав Стару і Нову Африки в єдину провінцію Проконсулат Африка, яку він номінально віддав в управління сенату. Столицею провінції стає відбудований Цезарем Карфаген; Утіку ж географ Страбон згадує як друге за значенням місто.
Проконсульську Африку можна вважати найважливішою з усіх сенатських провінцій. За Діодором Сицилійським (ХХ. 17) у складі території перебувало 516 громад, тобто більше, ніж в цілій Італії або Іспанії. На початку правління Августа в провінції стояло два легіони (у Цирті та Аммедарі), а за експортом зерна Африка з часом випередила керований імператорським префектом Єгипет. Також вона була однією з найбільших за територією, та населенням провінцій, поряд з Єгиптом, Азією, Сирією та Тарраконською Іспанією.
На середину І ст. в Африці лишився лише Legio III Augusta з центром спочатку в Тевесте, згодом в Ламбезисі (Нумідія). Розташування війська сприяло романізації провінції, оскільки тут же ветерани отримували і свої земельні наділи. Найбільш активним процес колонізації був за Цезаря та Августа, та загалом він тривав до епохи Северів. Поселення колоністів виникли не менш ніж у 40 містах провінції, у багатьох випадках колонізація відбувалася у декаілька етапів.
У період ранньої імперії провінція не була цілком мирною. Зокрема, у 14-24 роках в Нумідії відбувалося повстання Такфаріната, у 84-85 роках – війна з насамонами. На південному сході за Флавіїв та Антонінів будується триполітанський лімес для убезпечення від нападу гарамантів. Септимій Север, захопивши владу у Римі у 193 р., відокремив від Проконсульської Африки Нумідію, виокремивши її в імператорську провінцію з центром у старій царській столиці – Цирті. Джерело V ст. повідомляє про наявність в Нумідії 125 громад.
Незважаючи на поділ, саме за Северів Африка переживає свій найбільший розквіт, а місцеві еліти стають найбільш впливовими серед провінційних кіл у Римі.
Криза ІІІ століття залишила глибокий слід на провінції, яка зазнала як вторгнення варварів, так і повстань місцевого населення - тубільного і романізованого.
У 293 р. н. е. Діоклетіан поділив провінцію на Африку Зевгітану (район Карфагена), та Валерію Бізацену. У 314 році вона також була поділена на Бізацену (схід сучасного Туніса) та Триполітанію (північний захід сучасної Лівії).У 430 р. у провінцію вторглися вандали, які за підтримки тубільних племен уже захопили терени Мавретанії та Нумідії. Після тривалої боротьби з римлянами вандалам довелося відступити за межі Нумідії, але вже 439 року їм вдалося взяти Карфаген. В Африці вандали закріпилися до 534 року, причому частина еліт перейняла римські звичаї, а за короля Гільдеріка Карфаген навіть став центром латинської поезії.
Економічне та політичне значення провінції
Впорядкування податкової системи та сприятливі кліматичні умови сприяли значному піднесенню Проконсульської Африки у I-ІІІ століттях. Торгівля з Італією, активне будівництво доріг та постійний приплив капіталів сприяли розвитку меліорації, розширенню оброблюваних земель, зростанню продуктивності. За дослідженнями Тадеуша Копули, в часи Нерона Африка щорічно експортувала 18 млн модіїв (128 тис. тонн) зерна. Надалі цей обсяг зростав. Коммод ініціював створення окремого Африканського флоту, який мав супроводжувати зернові кораблі до Остії, Путеол та інших портів Італії.
Іншим дохідним напрямом стало виробництво оливкової олії. Основним постачальником цього товару Африка стає вже у ІІ столітті, випереджаючи Бетику. Таким чином, регіон стає ключовим виробником та експортером продовольства у Середземномор'ї.
З ремесел найвищого розвитку досягло гончарство та кораблебудування. Обидві сфери значною мірою теж були пов'язані із експортом продовольства.
Масштабна торгівля сприяє збагаченню місцевих еліт – як нащадків римських колоністів, так і романізованих тубільців. З Африки походили консуляри Марій Цельс, Сальвій Юліан, Корнелій Репентин; префект Риму Квінт Лоллій Урбік з Тіддіса, префекти преторія Квінт Емілій Лает з Тенів та Гай Фульвій Плавціан з Лептіс-Магни, а також ворогуючі імператори Децим Клодій Альбін з Гадрумета та Луцій Септимій Север з Лептіс-Магни.
За підрахунками історика Ентоні Бірлі, за правління Севера (193-211) з Африки походили 35 нових членів сенату, тоді як з решти провінцій – 41. Такий розподіл хоч і був пов'язаний з характерними для Риму явищами земляцтва та кумівства, все ж мав і економічне підгрунтя.
Вплив африканців зберігався до середини ІІІ століття. У 238 р. місцеві еліти ініціювали повстання проти влади Максиміна Фракійця і висунула в якості імператорів Марка Антонія Гордіана та його сина.
З розгортанням Кризи ІІІ століття вирішальним фактором у боротьбі за владу стає військо, тож політичне значення Африки падає. Втім, регіон на деякий час стає головним осередком західного християнства, зокрема, в його найбільш радикальних проявах. У Африці народилися і вели свою діяльність Тертулліан, Кипріан, а згодом – Донат та Августин.
Природні умови Численні літературні джерела та археологічні пам'ятки показують, що у пунічний та римський час, а також протягом раннього середньовіччя, клімат Північної Африки був більш вологим, а ареал землеробства простягався значно далі на південь.
Зокрема, Помпоній Мела повідомляє про ріку Кініпс, що протікає "між надзвичайно плодючими полями" між містами Ея та Лептіс Магна (Хорографія. І. 37). На сьогодні ця територія (Триполітанія) являє собою посушливий регіон з сезонними річками – уедами, які влітку повністю пересихають.
Археологічним підтвердженням кліматичних відмінностей є залишки численних міст, ферм та земельного розмежування у зонах напівпустель та сухих степів. Так, в районі острова Джерба існувало ціле скупчення поселень, а головні міста Гігті та Менінкс мали територію 50-70 та 40 гектарів відповідно.
Окрім більшого, ніж сьогодні ареалу агрокультури, письмові джерела повідомляють про виключну плодючість деяких регіонів Африки. В долині ріки Багради (нині Меджерда) збирали по два врожаї на рік, причому Варрон повідомляє про врожаї сам-100, Пліній – про сам-150. Попри фантастичність цих цифр, можна припустити, що африканські врожаї на поливних землях не поступалися єгипетським, тобто сягали 20-25 ц/га.
Більш посушливі регіони провінції (Триполітанія, Бізацена) спеціалізувалися на вирощуванні оливок. Як зазначає Старбон ("Географія" XVII), на півночі Африки процвітало виноробство та вирощування фруктів - зокрема фігів. Гори Атлас були виключно багаті деревиною, у тому числі дуже цінною. Саме в Африці на замовлення Марка Туллія Цицерона було виготовлено стіл вартістю півмільйони сестерціїв.
Суспільство
Склад населення З розширення меж Африки до складу провінції входили території з численним нумідійським, лівійським та іншим тубільним населенням. Строкатою була і антропологічна картина: домінували берберські, а також семітські типи. Питання про расову приналежність нумідійців лишається дискусійним: ймовірно, вони були перехідним типом між європеоідною та негроїдною расою. Серед чоловіків було поширене носіння борід.
Імператори активно створювали в Африці колонії, причому за їх щільністю колонія не поступалася деяким регіонам Італії. Якщо Цезар створював колонії на узбережжі (Карфаген, Неаполіс, Гадрумет, Тапс), то Август почав освоюєння внутрішніх територій (Сікка Венерарія, Тубурбо Маюс), яке активно тривало до початку ІІ ст., а у деяких випадках (Вага, Капса, Такапси) – до правління Септимія Севера.
Хоча визначення масштабів італійської, а також сирійської, азійської та інших потоків міграції є проблематичним, "плавильний котел" початку ери значно вплинув на вигляд північноафриканського населення, яке в цілому стало більш гомогенним та ближчим до інших середземноморських груп.
Романізація провінції була неповною навіть в період поширення християнства. Ще у ІІ ст. населення старих пунійських міст, таких як Ея в Триполітанії, продовжувало спілкуватися в основному пунійською мовою. У внутрішніх регіонах надписи нумідійською мовою, виконані давньолівійською абеткою, остаточно зникають лише у IV-V століттях.
Соціальна структура З точки зору розселення для Африки було характерне домінування великих сіл та маленьких містечок. Найбільш щільну систему поселень мала долина Меджерди, де зафіксовано 200 римських міст або урбанізованих сіл. Як зазначає Метью Хобсон, 90% цих поселень мали площу менше 30 гектарів.
Дисперсність розселення сприяла домінуванню дрібного та середнього землеволодіння. Протягом І-ІІ століть Африка могла похвалитися найвищим рівнем життя простого населення. Типове для більшості традиційних культур уподібнення бідності та чесності у епіграфічному матеріалі провінції майже не зустрічається. Навпаки: поширеним є прославлення трудолюбства та достатку. Показовою є епітафія "Женця з Мактаріса", який з гордістю повідомляє, що народився у простих батьків, 11 років водив артілі женців у Нумідію і так заробив свій статок.