Джордж Ро́джер Во́терс (; нар. 6 вересня 1943 року) — британський прогресивний музикант, рок-композитор, поет. Найвідоміший своєю кар'єрою та лідерством в англійському рок-гурті «Pink Floyd» (1960—1985). Підтримує дії росії в умовах агресію російської федерації проти України.
Він став одним із засновників рок-гурту «Pink Floyd» як басист. Після відходу автора пісень, Сіда Барретта, у 1968 році, став автором текстів, солістом-вокалістом і концептуальним лідером «Pink Floyd» до свого відходу у 1985 році.
Життєпис
Юність (1943—1960) Джордж Роджер Вотерс прийшов на світ у селі Грейт Букгам, графство Суррей, а виростав у Кембриджі. Його батько, Ерік Флетчер Вотерс, був комуністом і палким пацифістом, воював у Другій світовій війні i 1944 року загинув під час операції «Шінґл», відомій також як битва під Анціо, коли Роджер мав заледве п'ять місяців. Ця подія справила значний вплив на пізнішу творчість Вотерса — бачимо в ній чималий відгомін і багато натяків на цю втрату, зокрема на виданому 1983 року, присвяченому батькові альбомі «The Final Cut», а також у творі «», поміщеному на початку екранізації альбому «The Wall». Проте образ надокучливої, причіпливої матері, також створеної для потреб цього образу, за словами автора, не мав нічого спільного з Мері Вотерс, вчителькою і активісткою з крайніми поглядами.
У Кембриджі ходив до школи разом із Сідом Барреттом, тоді як Девід Ґілмор вчився на другому боці вулиці. З Ніком Мейсоном і Річардом Райтом він познайомився під час навчання на архітектурному факультеті в Лондонському політехнічному університеті.
Діяльність у гурті «Pink Floyd» (1960—1985) У 1965 році разом зі знайомим ще зі школи Сідом Барреттом, а також двома друзями з університету, Ніком Мейсоном і Річардом Райтом, заснував гурт «Pink Floyd». Хоча на початках саме Барретт був найбільшою творчою силою гурту, на дебютному альбомі, «The Piper at the Gates of Dawn», опинилася також одна композиція Вотерса «Take Up Thy Stethoscope and Walk». Альбом мав чималий успіх і посприяв популярності гурту. Коли щораз гірше психічне здоров'я тогочасного лідера почало призводити до вкрай непередбачуваної поведінки, що унеможливлювало його подальшу працю, Вотерс намагався змусити його пройти психіатричне лікування. Коли це не принесло жодних результатів, до гурту Pink Floyd долучився новий гітарист, якого Вотерс знав ще з часів Кембриджа, Девід Ґілмор, яким остаточно замінили Барретта під кінець 1967 року. Навіть попередні менеджери гурту були переконані, що без участі талановитого лідера далеко вона не зайде. Однак Вотерс заповнив цю прогалину і відтоді саме він мав вирішувати напрямок творчих пошуків гурту Pink Floyd. Саме цей склад — з Ґілмором та Вотерсом — довів гурт до піку слави в 70-х роках і створив альбоми, які донині мають велике визнання серед критиків і слухачів.
У 1970 році Вотерс співпрацював із британським композитором (який також створив титульну сюїту на платівці «Atom Heart Mother») над звуковою доріжкою для фільму «». Здебільшого вона складається з інструментальних творів, у які вплетені пісні Вотерса. У гурті Pink Floyd він стає головним автором текстів пісень, чим справляє щораз більший вплив на діяльність гурту: саме його ідеї ставали поштовхом і головним лейтмотивом створюваних гуртом Pink Floyd концептуальних альбомів («The Dark Side of the Moon», «Wish You Were Here»), для котрих він написав усі тексти пісень і частину музики. Пізніше Вотерс також став головним композитором гурту, в основному самотужки написавши музику для платівок «Animals» і «The Wall» (хоча продовжував опрацьовувати з Ґілмором музичне аранжування для таких творів, як скажімо «Comfortably Numb» чи «»).
Хоча у Вотерсі зазвичай бачать бас-гітариста i вокаліста, він теж грає на ритм-гітарі (у композиціях «» i «» з альбому «Animals»). Він також додавав звуки синтезатора і спецефекти до композицій на попередніх альбомах. Під час своїх гастролей також підіграє на акустичній гітарі, зокрема виконуючи композиції з альбому «The Final Cut».
Колеги з гурту задоволено дивилися на Вотерса як на свого автора текстів, а також на головного провидця доти, доки могли спільно шукати нові музичні ідеї (Ґілмор називав його «дуже хорошим промоутером і, поза всяким сумнівом, чудовим автором текстів пісень» навіть у період найбільших суперечностей між ними, у 1985 році). Декотрі з найпопулярніших та найулюбленіших серед фанів творів, як скажімо «», «», «» або «Shine on You Crazy Diamond», справляють потужну синергію, зумовлену поєднанням блискучих текстів Вотерса, музичного інстинкту Ґілмора, делікатного, сповненого влучності гри на ударних інструментах Ніка Мейсона, а також клавішних обертонів, створюваних Райтом. На жаль, ця крихка рівновага впливів, на думку Вотерса, захиталася через спільне виснаження. Саме участь у творчому процесі став головним яблуком розбрату того нелегкого періоду; здебільшого Девід Ґілмор вважав, що його внесок у багато творів (наприклад, зворушливе гітарне соло в «Another Brick in the Wall») недооцінили і не помітили. А ударник Нік Мейсон у своїй книжці «», характеризує тогочасного Вотерса як людину, котра інколи дає волю своїм бурхливим амбіціям. Саме він під час праці над альбомом «The Wall» прийняв суперечливе рішення про те, щоб попросити піти з гурту Річарда Райта, коли його особисті проблеми почали позначатися на створенні альбому. Пізніше, коли Вотерс здійснював великі гастролі, представляючи свій opus magnum майже щовечора — з Девідом Ґілмором як музичним керівником,— Райт супроводжував колишніх колег у ролі музиканта-гостя.
Останній плід співпраці Вотерса, Ґілмора і Мейсона — «The Final Cut» — побачив світ у 1983 році. Текст на обкладинці описує альбом як витвір «авторства Роджера Вотерса, у виконанні Pink Floyd»; отже, на думку декотрих прихильників, його треба вважати радше сольним альбомом Вотерса, а не платівкою гурту. Це була платівка гурту, яка мала найменший попит на ринку за десятиліття. Ґілмор безуспішно намагався затягнути її видання аж до часу, коли вдасться написати для неї більше матеріалу. Вотерс відмовився, а після, у 1985 році оголосив про розпад гурту через разючу різницю в поглядах. Його подальші баталії з Ґілмором, який хотів далі використовувати назву «Pink Floyd», перейшли у взаємну тяганину по судах та публічні взаємні звинувачення в пресі. Вотерс в основному наводив такі аргументи: оскільки гурт заснував він разом із Сідом Барреттом, Ніком Мейсоном і Річардом Райтом, Девід Ґілмор не має, по суті, жодних прав до назви, яка належить цим чотирьом. Він також вважав, що з огляду на своє авторство більшості матеріалу, який був створений після відходу Сіда Барретта, у цій сфері йому належить пальма першості. Так чи інакше права на назву та більшості композицій виграли Девід Ґілмор і Нік Мейсон, а за Вотерсом збереглися права до альбомів «Animals», «The Final Cut» і «The Wall» (за винятком трьох композицій, співавтором яких був Ґілмор), а також заявляв про право на знаний символ, так званих «поросят Pink Floyd».
Тільки роки співпраці, окреслювані найчастіше як період з 1971 по 1979 рік, на думку багатьох слухачів мають право називатися «класичним» Pink Floyd, з огляду на якість тогочасних композицій, а також великий вплив гурту на музичну культуру. Аналіз 1987 року, здійснений часописом Rolling Stone, тим часом підкреслює цікаву тезу, що створений після розпаду гурту сольний альбом Вотерса «», поєднаний з майже одночасно скомпонованим твором «післявотерського» Pink Floyd, «A Momentary Lapse of Reason» — дав би в результаті твір, який міг стати гідним наступником «The Dark Side of the Moon». У 2005 році Вотерс погодився долучитися до гурту під час низки концертів «Live 8», які організував Боб Ґелдоф, i внаслідок цього 2 липня того ж року всі четверо вперше (і востаннє) за 24 роки спільно вийшли на сцену.
Ранні сольні роки (1985—2005)
Покинувши гурт, Вотерс розпочав сольну кар'єру і видав три концептуальних альбоми, а також звукову доріжку до фільму, але все це не мало великого попиту на ринку. Проте його зусилля не залишилися непоміченими критиками, які постійно порівнювали це з колишніми досягненнями «Pink Floyd».
Перший справжній сольний альбом Вотерса «» торкався питання фантазій уві сні. У список музикантів, які допомагали йому у творенні цього альбому, увійшли такі зірки, як гітарист Ерік Клептон і джазовий саксофоніст Дейвід Санборн. Його концепція з'явилася водночас із першовзірцем альбому «The Wall», i разом з ним була представлена решті учасників гурту. Однак вони захотіли працювати над другим, бо вважали « матеріалом надто особистим для Вотерса. Тож він вирішив відкласти його для свого сольного альбому, який пізніше зібрав вельми розбіжні у поглядах рецензії: Курт Лодер назвав його в часописі Rolling Stone „дивовижно статичним і дещо огидним записом“, оцінивши його однією зіркою з п'яти можливих, тимчасом як оцінки слухачів коливалися між чотирма і п'ятьма. З іншого боку, критик Майк ДеҐаґне з Allmusic хвалив альбом за його „майстерну символіку“ і „чудово використаний потік свідомості у межах царини підсвідомості“, оцінивши його на чотири зірки з п'яти.
У 1986 році Вотерс скомпонував кілька пісень для саундтреку у фільмі „Коли віє вітер“. Його гурт, до складу якого входив між іншим , виступав під назвою .
У 1987 році, усе ще в супроводі учасників , Вотерс видав свій наступний концептуальний альбом — „“, що розповідає про чоловіка на ім'я Біллі, який міг чути радіохвилі. Після прем'єри відбулися гастролі. Але цей сольний альбом не мав такого попиту, до якого звик Вотерс будучи учасником Pink Floyd. Однією з причин цього міг бути той факт, що решта його учасників були в той самий час на гастролях, популяризуючи свій новий альбом „A Momentary Lapse of Reason“. Саме в той час Вотерс висловив відому фразу: „Я змагаюся із самим собою і програю“.
Після повалення Берлінського муру у 1989 році Вотерс запланував грандіозний концерт, який би увіковічнив кінець поділу Німеччини та Європи і який відбувся в Берліні 21 липня 1990 року. На ньому був представлений матеріал з альбому „The Wall“. Подія відбулася на Потсдамській площі, тобто на місці, яке колись перетинав зовсім інший мур. У концерті брали участь у ролі гостей багато зірок (між іншим Bryan Adams, Sinéad O'Connor, Van Morrison), і присутніх на ньому було понад 300 тисяч прихильників, а також приблизно 5 мільйонів дивилося цей концерт по телебаченню в усьому світі.
Виданий 1992 року альбом Amused to Death є, очевидно, найбільш визнаний критиками сольний альбом Вотерса; декотрі рецензенти поставили його на один щабель з такими ранішніми досягненнями Вотерса в Pink Floyd, як, скажімо, „The Wall“. Також йому вдалося виштовхнути хіт „What God Wants, Pt. 1“, який дістався четвертого місця на хіт-параді Hot Mainstream Rock Tracks. На ведучій гітарі тут грав інший відомий музикант, Джефф Бек.
У 1999 році Вотерс вирушив у гастрольну подорож , під час якої представляв свої найкращі досягнення: як з часів Pink Floyd, так і сольні. Ці гастролі мали великий успіх у США. З огляду на малу зацікавленість популяризаторськими концертами „“, цього разу домовлялися про менші зали, але через величезне зацікавлення цією подією невдовзі концерти довелося перенести у просторіші місця. За обставин, коли Pink Floyd Девіда Ґілмора від 1994 перебував у бездіяльному стані, a альбоми гурту все ще мали великий попит, Вотерс мав великий успіх. План гастролей дуже розширився: квитки мали такий попит, що ці гастролі довелося розтягнути на три роки. Майже всі концерти пройшли на аншлаг. Після гастролей один з концертів, записаний у Портленді, штат Орегон, був виданий на CD i DVD за назвою „“. Перлиною виступу на цих гастролях Вотерс зробив свої дві найновіші композиції, які написав для наступного альбому „Flickering Flame“ i „“.
У червні 2002 Вотерс виступив на Ґластонберському фестивалі, виконавши чимало старих композицій Pink Floyd. Тоді вперше систему звукопідсилення було розташовано над публікою, щоб створити враження, ніби звукові ефекти літають серед натовпу.