Лети́чів — селище в Україні, центр Летичівської селищної територіальної громади. Розташоване у Хмельницькому районі Хмельницької області.
Через селище проходить автошлях Ужгород—Тернопіль—Кропивницький—Донецьк (). Тут знаходяться хлібзавод, завод будматеріалів.
Географія Селище розташоване при впадінні річки Вовк у Південний Буг, за 33 км від залізничної станції Деражня на лінії Гречани—Жмеринка-Подільська і 51 км від обласного центру Хмельницький.
Клімат
Назва Спочатку місто мало назву Лещин і було розташоване на лівому березі річки, там де знаходився дерев'яний костьол. Після знищення міста татарами воно було відбудоване на правому березі річки i мало назву — Летичів.
Етимологічний словник топонімів України (ред. В. Лучик) вказує на походження назви міста від прізвища Летич з основою поширеного в Західній Україні імені Лета й наводить попередні версії: Летичев (1378), Lathiczow (1446), Letyczow (1493), Latyczow (1548), Leticzow (1630—1650),Летичевъ (1653), Лятичів (1926), Летичів (1938).
Герб Герб місту був наданий або підтверджений Стефаном Баторієм (1533—1586). В блакитному полі був зображений срібний вовк. В 1796 був підтверджений старий герб Летичева.
Історія
Територія, де зараз знаходиться селище, була заселена людьми досить давно. Свідченням цього стали виявлені тут археологічні знахідки — керамічні вироби та знаряддя праці часів трипільської культури, доби бронзи, рештки поселень ранньослов'янського часу.
У XII—XIII століттях ці землі входили до складу Болохівської землі та Галицько-Волинського князівства.
Перша згадка про Летичів в письмових джерелах датується 1265 роком.
У 1362 році землі, де знаходиться Летичів, надійшли у власність Коріатовичів. Саме за їх панування у Летичеві для оборони від татар було збудовано фортецю, перші згадки про яку датуються 1411 роком.
У 1429 році Летичів отримав статус міста. В 1430 році в місті вже існував костьол.
Після того, як Західне Поділля у 1434 році опинилось під польським пануванням, місто увійшло до складу королівських маєтностей.
За часів Речі Посполитої місто Летичів було городовим та центром найбільшого повіту Подільського воєводства. Кордон Летичівського повіту проходив по річках Ушиця, Калюсик, Морахва (Мурафа).
У 1466 році польським королем Казимиром IV Ягеллончиком місту було надане магдебурзьке право. У XV столітті Летичів залишався ареною боротьби литовців з поляками.
Подільське воєводство (1434—1793)
Летичів був розташований на Чорному шляху, яким завжди нападали татари, тому місто часто було повністю знищене.
Летичівський замок був серед подільських замків найчастіше поруйнований татарами. Особливого спустошення місто зазнало у 1453, 1516, 1558, 1567 роках.
Так у 15 столітті місто було повністю знищене, після чого кам'янецький каштелян та подільський воєвода Теодорик Бучацький-Язловецький до 1450 року відбудував його наново. Теодорик Бучацький надав Петрові з Кільчина війтівство та поклав на нього обов'язок відбудувати місто. Пізніше подільський воєвода Станіслав з Ходча в 1466 році підтвердив цю грамоту Петрові з Кільчина та надав йому 4 вільні лани, млин на річці Ольшанці, кожний третій динар з чиншу тощо.
Аби місто відновлювалося після цих набігів, уряд у 1537, 1549 та 1579 роках підтверджував старі привілеї та призначав нові: зокрема, було встановлено ярмарки. Летичівський магістрат складався в той час з двох радників, одного війта, двох бургомістрів, двох лавників, двох присяжних, які щороку обиралися.
Невдовзі після цього місто знову було знищене татарами. В 1548, щоб сприяти піднесенню міста Сигізмунд II Август надає йому звільнення податків на 10 років, а також дозволив містянам звільнитися з-під зверхності старостів Летичівського замку та встановити власний суд. Тоді ж місту були надані обширі землі і хутори Згару. До міста тоді належали три передмістя, які пізніше були відокремлені і становили окремі поселення. Цими передмістями були Заволоч — старе місто Летичева (за люстрацією 1569), Залетичівка, Замурче.
У 1570 році, через три роки після чергового розорення татарами в місті було всього 178 будинків, людей свободних — 31, які мали свободи на 3 роки; 7 служебників для відвезення листів.
Щоб запобігти подальшому руйнуванню міста татарами кам'янецький староста Ян Потоцький власним коштом вибудував в Летичеві замок — дерев'яно-земляний, який вже був, замінено на кам'яний (роботи були завершені у 1598 році). В 1600 в Летичеві був закладений домініканський монастир з костелом.
У 1601 році Летичів став повітовим містом, Летичівський повіт був відокремлений від Кам'янецького, кордон проходив по річці Ушиця.
Населення Летичева складалося із трьох національних общин — української, польської та єврейської. Від XVI та до середини XIX століття значну роль у житті міста відігравали цехи, вироби яких мали попит як у місцевого населення, так і на сусідніх ринках.
На початку 17 століття місто було на деякий час резиденцією Станіслава Ревери Потоцького (1579—1667), який відновив зруйнований татарами костел.
З 1641 в Летичеві було постановлено встановити земські суди, а на збереження їхніх архівів староста повинен був надати будинок в замку.
На місто та повіт, крім татар, епізодично здійснювали набіги також левенці.
У часи повстання Богдана Хмельницького 1648—1657 років Летичів опинився в районі активної боротьби. Улітку 1648 року багато мешканців міста приєдналися до полків Максима Кривоноса, брали участь у Пилявецькій битві на боці Богдана Хмельницького. Місто переходило то під владу поляків, то під владу козаків. У 1664—1665 роках та у серпні-вересні 1655 року в місті відбувалися протипольські повстання. За ці роки втричі скоротилося населення Летичева, торгівля та виробництво занепали, голод та епідемії стали звичним явищем.
У 1672 році Летичів, як і все Поділля, захопили турецько-татарські війська. В Летичеві розташувався турецько-татарський гарнізон. За містом збереглась функція повітового центру, але було закрито усі християнські храми та синагоги, багато людей було вивезено на турецькі невільницькі ринки чи у яничари.
У 1699 році Летичів було повернуто до Польщі, до нього стали повертатися колишні мешканці, а також переселятися люди з інших країв (у тому числі і з Польщі).
У 1702 році в Україні розпочалось повстання Палія. Летичівські повстанці приєдналися до козаків Самійла Самуся. У січні 1703 року під Летичевом відбувся бій повстанців зі шляхетськими військами, повстанці у ньому зазнали поразки. Мешканці міста брали активну участь і у гайдамацьких повстаннях — у 1734, 1750, 1768 роках. 22 листопада 1777 року гайдамаки напали на Летичів та забрали з каси 96287 злотих і скарбових 13806 злотих.
У 1765 році Летичів згадується як процвітаюче місто. Люстрація 1765 року застала Летичівський замок в доброму стані, у ньому зберігалися всі міські архіви. Замок був оточений ровами та палісадом, зі сторони міста подвійним палісадом. В'їзд до замку був через міст. В'їзна брама за мостом була з дуба, при ній був будинок для жовнірів та в'язнів. Згодом летичівський архів за 1667—1776 роки, який складався з книг гродських та земських, перенесено до Києва. Окремою папкою в архіві були документи Летичівського магістрату за 1784—1798 роки.
18 листопада 1781 року через місто проїжджав Станіслав Август Понятовський, останній король Речі Посполитої. Для його зустрічі були зібрані мешканці міста.
В 1789 році старостою був Адам Казимир Чорторийський, у місті тоді було 137 християнських будинків, єврейських: в ринку 36 і затильних 39. На передмісті Замурному — 6 християнських будинків і на Заволоку — 47. Крім того, у місті знаходився замок, будинок суду, у місті були також добре впорядковані мости та переправи. Князь Чарторийський вибудував тут нову вежу, яка вигідно оздоблювала місто. Скарг на старосту тоді не було, міщани скаржилися лише на те, що в місці шинкарство і торгівлю прибрали до своїх рук євреї, впровадили різні оплати (мостове, торгове тощо), вони ж не допускали будування солодовні та броварень. Обов'язком війта було обороняти кордони та міщан і охорона королівських підданих від утисків старостів. До обов'язку міщан належало поправляти мости, за що королем їм було надано право збирати мостовий податок, поки керівництво замку не віддало мостове до оренди жидам, а обов'язок поправляти мости залишився на міщанах. Міські мури були значно поруйновані, жиди брали з них каміння на печі для винниць.
Різноманітним та насиченим було середньовічне релігійне життя міста: у Летичеві були єзуїти, свої школи відкривали василіяни, єврейська община мала свої синагоги та школи. Летичівський староста Ян Потоцький, за переказами, будучи кальвіністом, заборонив домініканцям поселятися в місті. Його дружина з Каменецьких дозволила їм поселитися в двох хатах, де вони мали з собою також чудотворну ікону.
Гетьман Микола Потоцький (1593—1651), летичівський староста, спровадив до Летичева домініканів, обіцяючи їм кошти з доходів староства, на що отримав підтвердження короля Владислава IV Вази в 1638 році. Домініканський костел був одним з найбагатшим на Поділлі. В ньому перебувало одночасно до 200 монахів. Костьол мав величезну бібліотеку, багато цінних речей та чудотворний образ, який славився більше ніж барський. Костел був оборонний, мав свої мури, оборонні вежі.
1606 р. — домініканські монахи, які з'явилися тут наприкінці XIV століття, привезли з Ватикану в місто ікону Пресвятої Діви Марії Богородиці, даровану папою Климентом VII (копія ікони з Базиліки Святого Петра у Ватикані); за брамою замку почалося будівництво домініканського монастиря. 1648–1652 років, під час повстання під проводом Богдана Хмельницького місто було атаковане багато разів і спалене. Домініканці встигли перенести ікону до Львова. 1722 року ікону повернено до монастиря. У 1778 році папа Пій VI коронує ікону як чудотворну.
Подільська губернія
Внаслідок другого поділу Речі Посполитої 1793 року Летичів було приєднано до Російської імперії. Згодом російський цар Микола I наказав закрити домініканський монастир як неправославний.
8 квітня 1793 зібране духовенство та шляхта склали присягу на вірність Катерині II. В тому ж році Летичів був визначений повітовим містом Подільської губернії, наступного року отримав власний герб. В 1798 Павлом I було скасоване Летичівське біскупство та приєднане до Кам'янецького.
18 серпня 1795 Летичівське староство з 13 селами було дароване графу Моркову. Пізніше староство було повернуте уряду.
У 1830-ті роки місто стало одним із центрів повстання, очолюваного Устимом Кармалюком, якого після смерті поховали в Летичеві.
Під час Листопадового повстання проти московитів 1831 шляхту та козаків Летичівського повіту зорганізував Еразм Добровольський.
Летичів налічував 1864 року 5500 мешканців, 3 православних церкви, 35 мурованих будинків. В 1872 році в Летичеві було близько 6000 мешканців.
Летичівський замок в свій час був величезним, але у 1872 році від нього залишилась лише одна вежа на подвір'ї костьолу та видно було залишки давніх мурів.
У 1884 році всіх мешканців було 9000: з них шляхти 345, духовенства — 48, решта — міщани та селяни. В місті знаходилося 2 муровані церкви і одна з дерева, один католицький костьол, оточений муром з цегли з брамами та стрільницями, каплиця на цвинтарі. В місті всіх будинків було 500, з них 30 мурованих. Окрім того в місті була телеграфна станція, синагога, 4 доми молитви, фабрика свічок, тютюнова фабрика. Всіх фабрик було 5, на них працював 41 робітник. Ремісників було 931. Ярмарки відбувались 9 квітня, 9 травня, 20 червня, 1 жовтня та 6 грудня.
У XIX столітті єврейське населення значно зросло — В 1897 році тут жило близько 4100 євреїв (60 % від усього населення). В 1882 році у Летичеві відбувся єврейський погром.
XX століття