Хоза́рський кагана́т або Хозарія (650–969) — середньовічна держава, створена кочовим тюркським народом хозар. Утворилася внаслідок розпаду Західного Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Надволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.
Центр держави спочатку розташовувався у північній частині сучасного Дагестану, пізніше перемістився в пониззя Волги. Частина правлячої еліти прийняла юдаїзм. У політичній залежності від хозар якийсь час перебувала частина східнослов'янських племінних союзів.
Історія
Утворення (VI—VII ст.) Спочатку хозари були одним з численних кочових племен, що переселилися з Азії в ході Великого переселення народів. Вони розмовляли однією з ранніх тюркських мов і, як можна судити з непрямих даних, мабуть, належали до племен огузької групи, перші з яких з'явилися в Європі в 463 році. Перші повністю достовірні згадки про хозарів з'являються, як вважається, не раніше VI ст. Як їх європейська батьківщина в джерелах фігурує область Берсилія, що розташована в рівнинній частині сучасного Дагестану.
У першій половині VI ст. хозари були під впливом об'єднання савірів, у складі їхніх військ здійснювали успішні набіги на Закавказзя. Держава Сасанідів, що володіла тим регіоном, насилу стримувала цей натиск. При шахові Хосрові I Ануширвані (531–579) перси побудували знамениті Дербентські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами, але все-таки не стали панацеєю від нашестя кочівників. Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хозар у Дагестані — Беленджера і Семендера.
У 562 році савірів розгромили й разом з частиною хозар переселили в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані.
Піднесення хозар пов'язано з історією Тюркського каганату, з правителями якого правителі хозарів, ймовірно, мали родинні відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами, утворили в 551 році величезний Тюркський каганат, який незабаром розділився на дві частини. У другій половині VI ст. сфера впливу Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.
600 року Перший тюркський каганат розділився на Західний і Східний тюркські каганати.
Хозари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602—628 років, у якій правитель хозарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти сасанідської Персії. У 626 році військо хозар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись із візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.
Починаючи з 630 року, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західного тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень: у Північному Надчорномор'ї й Надозів'ї виникла Велика Болгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Надкаспії — Хозарія.
VII століття Хозари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата 668 року, болгарська орда була розділена між його синами. Хозари скористалися цим і в результаті зіткнення у 660-х роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасній Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хозар. Ймовірно, що саме після цієї події правитель Хозарії прийняв вищий у кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хозари міцно контролювали велику частину Криму, Надозів'я й Передкавказзя. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хозар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.
У цей період увага Хозарії була обернена на Східне Закавказзя, чиї землеробські держави обіцяли кочівникам багаті джерела здобичі. Вторгнення туди здійснювалися двома шляхами: через Дербент — до Албанії, Вірменії і далі до Північного Ірану або рідше через Дар'яльську ущелину, розташовану на землі аланів, що веде в Грузію. Вплив хозар у регіоні був таким значним, так що у ряді східних мов Каспійське море отримало назву Хозарське море.
Проте експансія хозар натрапила тут на зустрічний натиск, коли на місці Держави Сасанідів виник Арабський халіфат. Підкоривши Сирію і Месопотамію, араби рушили на Закавказзя. У 653 році війська Халіфату окуповували Вірменію, Грузію і Албанію, після чого вийшли за Дербент і атакували володіння хозар Беленджер. Зіткнення закінчилося розгромом арабського війська і загибеллю його голови Салмана ібн Рабі.
У подальші десятиліття Халіфат тимчасово втратив контроль над регіоном через внутрішні негаразди. Хозари в цей час брали данину з Албанії і зробили ряд набігів, з яких найбільший відбувся в 685 році. У битві з ними загинули правителі Вірменії, Грузії та Албанії.
VIII століття
Зі встановленням династії Омеядів арабські завоювання поновилися одночасно в декількох напрямах: проти вестготів на заході, тюрків на сході і візантійців і хозар на півночі. Цього разу араби закріпилися в Закавказзі серйозно, і на початку VIII століття починається безперервна низка арабо-хозарських війн, успіх в яких супроводив поперемінно як тій, так і іншій стороні. Часом супротивники здійснювали глибокі рейди на ворожу територію. Хозарія діяла в союзі з Візантією, яка оборонялася від Халіфату в Малій Азії. Коли в 717–718 роках араби обложили Константинополь, хозари вторглися до Азербайджану, відтягнувши на себе частину сил. У 730 році відбувся наймасштабніший набіг хозар. Нападу піддалося іранське місто Ардебіль. 25-тисячне арабське військо було розбите, загинув один з високопоставлених полководців Халіфату — Джеррах. Окремі загони хозарів дійшли до околиць Мосула.
Проте ресурси протиборчих сторін були нерівними. У 737 році арабський полководець Мерван ібн Мухаммед на чолі 150-тисячної армії раптово вторгся в Хозарію одночасно через Дербент і Дар'ял. Війська взяли штурмом столицю хозарів Семендер, після чого стали переслідувати кагана, який відступав углиб своїх володінь. У гонитві за ним араби зайшли на північ далі, ніж коли-небудь, аж до «Слов'янської річки» — очевидно, Дону або Волги. У результаті армія хозар була розбита, і каган був вимушений просити миру. В обмін на збереження трону він пообіцяв прийняти іслам, але ця процедура, мабуть, була номінальною.
Араби не стали закріплюватися на Північному Кавказі, і після їх відходу Хозарія залишилася незалежною державою. Незабаром в Халіфаті знов виникла смута, в результаті якої до влади прийшла династія Аббасидів, що відмовилася від подальшої експансії на північ. Таким чином, Хозарський каганат зіграв роль бар'єру, який, по-перше, фізично зупинив арабське просування до Східної Європи, а по-друге, допоміг вистояти Візантії.
В другій половині VIII століття після двадцятип'ятирічної перерви хозари зробили ще два набіги на Закавказзя, в 762–764 і 799 роках. У 780-их рр. вони надали допомогу абхазькому правителю Леону II, який проголосив незалежність від Візантії. Після чого їх втручання в справи регіону припинилося.
Геополітичним наслідком арабського натиску стало переміщення населення Хозарії від небезпечного кавказького прикордоння у внутрішні райони — на Дін, де розселилися аланські племена, і Поволжя. У низов'ях Волги виникла нова столиця хозарів — Ітиль, що незабаром перетворилася на крупний торговий центр. Дагестан із старою столицею Семендером з центральної області перетворився на південну околицю Хозарії. Ймовірно, в руслі цих же процесів відбулася поява болгар і савір в середньому Поволжі й Прикам'ї, де в середині VIII сторіччя виникла Волзька Болгарія. З переорієнтацією уваги на північ нерідко зв'язують встановлення влади хозар над слов'янами, хоча про точну дату цієї події вістей немає.
Сусідство з візантійськими володіннями на Кримському півострові приводило до участі хозар в політиці. 705 року до кагана Ібузіру Главану звернувся за допомогою повалений імператор Юстиніан II, що знаходився в засланні в Херсонесі. Каган дав йому в дружини свою дочку і пообіцяв допомогу. Проте потім під впливом діючого імператора, змінив своє рішення і наказав убити Юстиніана. Той, довідавшись про змову, втік і повернувся до влади за допомогою дунайських болгар. Побоюючись його гніву, жителі Херсонеса добровільно перейшли під заступництво хозар, і в місті при збереженні самоврядування з'явився намісник хозар. Юстиніан спробував зруйнувати місто, але був зупинений хозарами. У результаті він був знов повалений (711), а імператором за підтримки хозар став херсонський засланий Вардан Філліпік.
Союзні відносини між двома державами скріпили в 732 року шлюбом між спадкоємцем візантійського престолу (майбутнім Костянтином V) і дочкою кагана Вірхора принцесою Чичак, названою при хрещенні Іриною. У 787 році хозари придушили повстання в Готії (область Гірського Криму), посадивши головою — місцевого єпископа Іоанна у в'язницю. Контроль хозар над Східним Кримом зберігався приблизно до середини IX століття, а над Таманню — аж до падіння каганату.
На контрольованій Хозарським каганатом території, зокрема на батьківщині хозар в Дагестані, проживала відносно велика кількість єврейських громад. Приблизно у 740 року князь хозарів — Булан перейшов в юдаїзм, можливо це відбулось внаслідок діяльності Ісаака ха-Сангарі. Мабуть, це зміцнило його позиції, тоді як положення панівної династії стало погіршуватися внаслідок скорочення військової здобичі і неможливості продовжувати традиційну завойовну політику. На початку IX століття нащадок Булана Обадія зайняв другу після кагана посаду в державі і зосередив у своїх руках реальну владу. Відтоді в Хозарії встановилася система подвійного правління, при якій номінально країну продовжували очолювати кагани із старого роду, але реальне управління здійснювалося від їхнього імені бекамі з роду Буланідів. Можливо, що встановлення нового порядку супроводжувалося міжусобними зіткненнями. Частина хозар, відомих під ім'ям каварів, повстала проти панівної династії і після придушення заколоту перейшла до угорців. Син Обадії, Єзекія, і онук, Манассія, правили достатньо мало, щоб встигнути передати трон братові Обадії, Хануці, за лінією якого він зберігся до падіння каганату.
З цієї миті політика Хозарії переорієнтувалася із завойовних походів на розвиток міжнародної транзитної торгівлі. Проте зовнішньополітична ситуація для каганату складалася несприятливо. У IX столітті почалася нова хвиля Великого переселення народів, і нові азійські кочівники стали переходити Волгу. Першими виштовхнули угорці. У 830-ті рр. вони зайняли Причорномор'я. Невідомо якою мірою добровільною або вимушеною була в цьому процесі позиція хозар, проте угорці визнавали їх сюзеренітет. Угорський вождь Леведій був затверджений хозарським каганом і одружився зі шляхетною хозаркою. Після цього угорці брали участь у війнах хозар. У 889 році угорці вимушені були піти в Паннонію під ударами печенігів, яких у свою чергу тіснили огузи, а тих — половці. В результаті хозари вперше втратили контроль над причорноморськими степами, опинився в скруті зв'язок з кримськими володіннями. Відомо, що хозари робили походи на печенегів.
Відносини з Київською Руссю та занепад Каганату Новий супротивник з'явився у хозар з формуванням Київської Русі. Титул кагана пізніше носили київські князі, а його існування в IX столітті зазвичай розцінюється як претензія на рівність з хозарами. Як би там не було, варяги, що проникли до Східної Європи, почали успішно оспорювати гегемонію хозар над слов'янськими племенами. Від хозар звільнилися поляни (864), сіверяни (884) і радимичі (885).