Греко-турецькі відносини в своїй історії супроводжуються взаємною ворожнечею та нетривалими періодами примирення від часу, коли Грецька республіка здобула незалежність 1821 року від Османської імперії. Відтоді дві країни воювали одна проти одної п'ять разів: у греко-турецькій війні 1897 року, у Першій та Другій Балканських війнах, Першій світовій війні та греко-турецькій війні 1919—1922 років.
Дипломатичні місії
Туреччина має посольство в Афінах і генеральні консульства в містах Салоніки, Комотіні і Родос. Греція має посольство в Анкарі і генеральні консульства в Стамбулі, Ізмірі та Едірне.
Османська доба Грецька республіка здобула свою незалежність від Османської імперії в ході національно-визвольної війни 1821—1829 років. Її кордони були визнані 1832 року: територія в межах материкової Греції від Арти до Волоса, а також острів Евбея, Кікладські острови в Егейському морі. Решта території, на якій мешкали греки, в тому числі острова Крит, Кіпр, інші острови Егейського моря, області Епір, Фессалія, Македонія і Фракія залишалися під владою Османської імперії. Крім того, близько 1 мільйона греків жили на території, яка нині належить Туреччині — Егейський регіон навколо Ізміра і область Понту на березі Чорного моря.
Грецькі політики 19-го століття прагнули включити всі території, на яких історично мешкали греки, у Грецьку державу, засновану на моделі Візантійської імперії, столицею держави вони бачили Стамбул, або на грецький манер — Константинополь, столицю Візантії до її падіння і османської окупації в 1453 році. Ця концепція знана як Велика ідея. Османи природно надзвичайно вороже ставились до грецьких планів енозису. Хоча Великі держави розглядали Османську імперію як «хвору людину Європи», вони не могли дістати згоди і вирішити однозначно питання розділу її земель. Навколо цього питання точились інтриги, які поступово віднімали володіння імперії, але водночас стримували її остаточний крах. Така політика сприяла ще більшому загостренню між Грецією та Османською імперією.
Впродовж Кримської війни (1854—1856 роки) Велика Британія і Французька імперія боролись в союзі з Османською імперією проти Російської імперії. В добу російсько-турецькій війні 1877—1878 років греки були готові приєднатися до війни з метою територіальних надбань, але країна була виснажена революцією 1820-х років і не могла ефективно взяти участь у війні. Однак за рішенням Берлінського конгресу в 1881 році, до території Королівства Греція приєдналась Фессалія і частина Епіру.
1897 року повстання на Криті призвело до початку греко-турецької війни. Грецька армія була все ще непідготовлена і не могла вибити османських військ з їх укріплень вздовж північного кордону, і після османських контратак війна завершилась принизливою поразкою для Королівства Греція, обернулась територіальними втратами, хоча і незначними, а Крит проголосив незалежність під протекторатом Великих держав.
Після завершення Молодотурецької революції і захоплення молодотурками влади в Османській імперії 1908 року, адміністрація націоналістів взяла курс на зміцнення держави. Як результат становище християнських меншин в імперії ще більше погіршилося. Балканські війни стали прямим наслідком зростаючої напруги в регіоні. Після їх завершення Грецьке королівство, яке воювало в союзі із Болгарським царством та Королівством Сербія, повернула собі Крит, низку островів, області Фессалія, Епір, Македонія із містом Салоніки.
Перша світова і греко-турецька війни
Грецьке королівство вступило у Першу світову війну в 1917 році. Воно бажало повернути собі Константинополь (нині Стамбул) і Смірну (нині Ізмір) за політичної підтримки допомогою Великої Британії і Французької республіки, які навіть обіцяли Королівству Греція повернути Кіпр. Хоча впродовж війни було мало прямих бойових дій між греками і османами, 1918 року почався розпад Османської імперії. 1920 року, відповідно до Севрського мирного договору, Греція отримала Східну Фракію і територію близько 17,000 км² у Західній Анатолії довкола Смірни. Ця угода була підписана Османським урядом, але так і не набула чинності, тому що не була ратифікована парламентом.
15 травня 1919 року Грецьке королівство окупувало Смірну, а Мустафа Кемаль-паша (пізніше Ататюрк), який став лідером турецької опозиції Севрському договору, висадився у Самсуні 19 травня 1919 року. Цей день вважається початком турецької війни за незалежність, перша мета якої полягала в створенні організованого національного руху проти окупаційних сил головно «великих держав» — Великої Британії, Французької республіки, а також Королівства Італія та Королівства Греція. Мустафа Кемаль створив незалежний уряд в Анкарі і закликав патріотів до боротьби, аби не допустити введення в дію Севрського договору.
Турецька армія зайняла Ізмір 9 вересня 1922 року, таким чином здобувши перемогу у війні. Грецька армія і адміністрація залишила Анатолію морем. Кінець війні поклало Муданійське перемир'я від 11 жовтня 1922 року. На зміну Севрському договору підписано Лозаннський мирний договір 1923, за яким встановлювались нові кордони Туреччини та було здійснено греко-турецький обмін населенням. Внаслідок останнього близько півмільйона греків у новоствореній Туреччині автоматично стали біженцями у власних домівках, так само як півмільйона мусульман мали залишити Грецію і переїхати в Туреччину. Обміну не підлягало населення тільки Стамбулу, включаючи Вселенського Патріарха, та островів Імброс і Тенедос.
Через невдачу вторгнення і значні людські втрати, у грецькій історіографії події після Першої світової війни іменуються Малоазійською катастрофою. Обидві армії, і турецька стосовно православних греків, і грецька стосовно населення в окупації, чинили злочини. Водночас Греція звинувачує Туреччину у цілеспрямованих діях з винищення греків — геноциді понтійських греків, що здійснювався молодотурками впродовж 1914—1923 років проти греків історичного Понту. Число жертв геноциду за різними оцінками становить від 350 000 до 1 700 000 осібUnited Nations document E/CN.4/1998/NGO/24 (page 3) acknowledging receipt of a letter by the «International League for the Rights and Liberation of Peoples» titled «A people in continued exodus» (i.e., Pontian Greeks) and putting the letter into internal circulation (Dated 1998-02-24)If above link doesn't work, search United Nations documents for «A people in continued exodus»Peterson, Merrill D. (2004). Starving Armenians: America and the Armenian Genocide, 1915—1930 and After, Charlottesville: University of Virginia PressValavanis, G.K. (1925). Contemporary General History of Pontus (Σύγχρονος Γενική Ιστορία του Πόντου), Athens, p.24.Hatzidimitriou, Constantine G., American Accounts Documenting the Destruction of Smyrna by the Kemalist Turkish Forces: September 1922, New Rochelle, New York: Caratzas, 2005, p. 2.Bierstadt, Edward Hale (1924). The Great Betrayal; A Survey of the Near East Problem, New York: R. M. McBride & Co.«Turks Proclaim Banishment Edict to 1,000,000 Greeks», The New York Times, 2 December 1922, p.1..
Між конфліктами Повоєнні лідери держав Мустафа Кемаль і Елефтеріос Венізелос мали встановити нормальні відносини між двома країнами. Після кількох років переговорів нарешті 1930 року встановлені дипломатичні відносини між Грецькою республікою і Туреччиною. Венізелос відвідав з офіційним візитом в Стамбулі і Анкарі. Грецька республіка відмовилася від усіх своїх претензій, які тепер входили до складу Туреччини. За цим слідувало підписання Балканського пакту в 1934 році, за яким в союз вступали Грецька республіка, Туреччина, Королівство Югославія і Румунське королівство. Угода передбачала надання взаємної допомоги та співробітництва. Обидві країни визнали, що вони потребують миру, у зв'язку з цим почастішали двосторонні зустрічі. Венізелос та Ататюрк навіть були номіновані на отримання Нобелівської премії миру.
1941 року Туреччина стала першою країною, яка направила гуманітарну допомогу Греції після окупації Афін країнами Осі. Президент Туреччини Мустафа Ісмет підписав рішення про надання допомоги народу, проти якого він боровся дев'ятнадцять років тому. Продукти харчування збирала організація Турецького Червоного Півмісяця і вони відправлялись з порту Стамбула в Грецію кораблем Куртулуш.
У той же час Туреччина підписали дружбу і співпрацю із нацистською Німеччиною в червні 1941 року. Наступного 1942 року Туреччина ввела спеціальний податок Варлик Вергісі — податок на майно, яким обклала усіх не-турків — греків, вірмен, євреїв — і який привів і без того нечисленні громади етнічних греків в Туреччині до економічного колапсу.
Із початком «холодної війни» намітився курс на зближення двох країнах в 1953 році, коли Грецьке королівство, Туреччина і Федеративна Народна Республіка Югославія підписали новий Балканський пакт про взаємну оборону проти Радянського СоюзуDavid R. Stone, «The Balkan Pact and American Policy, 1950—1955,» East European Quarterly 28.3 (September 1994), pp. 393—407..
Стамбульський погром
Попри зближення обох країн, і Грецьке королівство, і Туреччина намагалися зменшити взаємний економічний вплив. Турецька влада, зокрема, вела цілеспрямовану політику зі скорочення економічної присутності греків в Туреччині. У вересні 1955 року відбувся так званий Стамбульський погром, спрямований проти грецької меншини в Стамбулі. Конфлікт підбурювався штучно поширюваними чутками, що нібито будинок в Салоніках, в якому жив Мустафа Кемаль Ататюрк, зруйнований грецькими терористами.
Розбійні напади на греків тривали 9 годин. Таким чином 13 із 16 греків були вбиті в результаті насильства — лінчування або підпалу. Серед жертв були два священики. Численні греки були серйозно поранені, десятки грецьких дівчат зґвалтовані. Більше тисячі грецьких будинків, шкіл, церков, готелів спалені. Оцінки шкоди різняться в різних джерелах. За даними турецького уряду, збиток склав близько 69 500 тисяч турецьких лір, згідно з британськими джерелами, близько 100 млн. фунтів стерлінгів. Стамбульський погром став причиною масової імміграції етнічних греків, які були виключені з обміну населенням 1923 року. Власне він призвів до зникнення грецької меншини в Туреччині. За даними перепису 1924 року, в Туреччині мешкало близько 200 000 греків, станом на 2008 рік турецьких громадян грецького походження налічується від 3 до 4 тисяч осіб, в той час як, за даними Human Rights Watch, на 2005 рік їх було не більше 2,5 тисяч.
Кіпрська криза і турецьке вторгнення
Основним подразником греко-турецьких відносин після 1950-х років став Кіпр. На той час острів перебував під протекторатом Великої Британії, грецьке населення острова налічувало 82 % загальної чисельності населення. Також переважна частина греків-кіпріотів бажала возз'єднання із Королівством Греція. З цього приводу вже в 1930-х роках проводились акції громадянської непокори в Нікосії, проте уряд Королівства Греція, перебуваючи в залежності від Великої Британії, жодного разу не підтримав греків-кіпріотів.
Кіпрське питання постало знову, коли греки-кіпріоти на чолі з архієпископом Макаріосом III уклали союз із Грецьким королівством, а народно-визвольний рух ЕОКА поставив собі за мету визволення від британського колоніального панування та взяти курс на енозіс з Грецією. Нарешті прем'єр-міністр Греції Александрос Папагос виніс Кіпрське питання на розсуд Організації Об'єднаних Націй. Тим часом 1955 року відбувся Стамбульський погром, у відповідь на який Грецьке королівство припинило дипломатичні відносини з Туреччиною, і таким чином розпався союз, укладний за Балканським пактом 1953 року.
1960 року винесене компромісне рішення стосовно Кіпру: він проголошений незалежним. Грецькі та турецькі війська висадились на острів, щоб захистити свої області. Прем'єр-міністр Королівства Греція Константінос Караманліс був головним ідеологом плану, що призвів до негайного поліпшення відносин з Туреччиною, особливо після того, як Аднан Мендерес був усунений від влади в Туреччині.