Культу́ра л́ійчастого по́суду, Культура лійчастих келихів, Культу́ра лійкоподі́бних ке́лихів (, ; (TRB або TBK), ~4300-2800 рр до н.е.) — археологічна культура пізнього неоліту й раннього енеоліту, що існувала на території Данії, Нідерландів, південної Скандинавії, Померанії, Польщі та Західної Волині, Галичини в Україні (у сточищі Західного Бугу).

Розвинулася як технологічне злиття місцевих неолітичних і мезолітичних культур між нижньою Ельбою та середньою Віслою. Її попередниками були дунайська, лендельська, і Баден-Болераз на південному сході, на південному заході та Ертебелле культура на півночі.

TRB поділяють на північну групу, що містить сучасну північну Німеччину та південну Скандинавію (TRB-N, приблизно територія, яка раніше належала культурі Ертебелле), західну групу — Нідерланди між Зейдерзее та нижньою Ельбою, що походить від , східну групу — сточище Вісли, приблизно від Одеру до Бугу, і південно-центральну групу (TRB-MES, Альтмарк) у сточищі середньої та верхньої Ельби та Заале. Особливо в південній і східній групах виникли локальні варіанти. Наприкінці IV тис. до н. е. культура кулястих амфор (GAC) замінила більшість східних, а згодом і південних груп TRB, зменшивши територію TRB до сучасної північної Німеччини та південної Скандинавії.

Пізня TRB у цих областях була замінена культурою поодиноких поховань (EGK) приблизно у 2800 р. до н. е. Північно-центрально-європейські мегаліти були побудовані переважно в епоху TRB.

Назва Культура лійчастого посуду названа через характерну кераміку, знайдену в дольменних похованнях.

Історія

Культура лійчастого посуду виникла на півночі сучасної Німеччини бл. 4100 р. до н. е.

Археологічні дані переконливо свідчать про те, що вона виникла внаслідок міграції носіїв Міхельсберзької культури Центральної Європи.

Міхельсберзька культура археологічно та генетично сильно відрізняється від попередніх керамічних культур Центральної Європи, вирізняючись розвитком технологій.

Носії культури, ймовірно, походили від землеробів, які мігрували до Центральної Європи з Іберії та сучасної Франції, які, у свою чергу, походили від землеробів культури кардіальної кераміки , які мігрували на захід з Балкан уздовж узбережжя Середземного моря Зв’язок між носіями культури лійчастого посуду та землеробами Атлантичного узбережжя підтверджується генетичними дослідженнями.

Після того як культура лійчастого посуду постала, вона швидко поширилася в південній Скандинавії та Польщі.

У південній Скандинавії вона прийшла на зміну культурі Ертебелле, яка зберігала мезолітичний спосіб життя ще приблизно 1500 рр. після того, як землеробство поширилось в Центральній Європі.

розпочався через морську колонізацію групами, пов’язаними з Міхельсберзькою культурою, майже в той самий час, що й експансія носіїв культури лійчастого посуду до Скандинавії, що свідчить про те, що ці події можуть бути пов’язані.

Попри те, що носії культури лійчастого посуду здебільшого походили від ранньоєвропейських землеробів (EEF), носії культури лійчастого посуду мали відносно велику кількість домішок мисливців-збирачів, особливо в Скандинавії, що свідчить про те, що популяції мисливців-збирачів були частково включені в неї під час її розширення в цей регіон.

Носії культури лійчастого посуду часто мали від 30% до 50% предків мисливців-збирачів залежно від регіону.

Під час пізніших етапів неоліту культура лійчастого посуду знову поширилася зі Скандинавії на південь до Центральної Європи, створивши кілька регіональних різновидів.

Ймовірно, це розширення супроводжувалося значною міграцією людей. . «Відродження спадщини мисливців-збирачів, що спостерігається в Бернбурзькому контексті, було пов’язане з важливою домішкою, продемонстрованою між мисливцями-збирачами та землеробами в Скандинавії (на Північно-Європейській рівнині) тисячоліттям раніше, у контексті появи культури лійчастого посуду. .. Бернбурзькі групи, пізні представники груп TRB у Центральній Європі, ймовіпно, успадкували свої важливі частоти гаплогруп HG від своїх північних предків. Поширення на південь культури лійчастого посуду супроводжувалося значним збільшенням ліній мисливців-збирачів у Центральній Європі.

Спільноти культури лійчастого посуду, які виникли в Центральній Європі, ймовірно, були досить генетично та етнічно змішаними, і археологічні дані свідчать про те, що вони були відносно стабільними. . «Групи мисливців-збирачів Центральної Європи, очевидно, в основному відступили до Північної Європи, коли прибули ранні землероби. З генетичної точки зору, навряд чи існувало будь-якої суміші між корінними групами та населенням мігрантів у ранньому неоліті, і те саме можна сказати про Карпатський басейн. Лише в IV тис до н. е. відбувся рефлюкс мисливців-збирачів із південної Скандинавії в Центральну Європу і культурно досить різноманітний, характеризувався збільшенням насильницьких подій по всій Європі. Однак, попри цей загальний розвиток, у деяких місцях також були створені певні спільноти мисливців-збирачів у IV тис до н. е., ймовірно, ознаменував початок гетерогенного багатоетнічного суспільства, принаймні з генетичної точки зору».

З середини IV тис до н. е. культура лійчастого посуду була поступово замінена культурою кулястих амфор на своїх південно-східних околицях і почала занепадати в Скандинавії.

На початку III тис до н. е. в Північній Європі з'явилася культура шнурової кераміки. Її носії були тісно пов’язані зі степом і вели своє походження від культур, розташованих далі на схід. Цей період вирізняється будівництвом численних оборонних частоколів на території розповсюдження культури лійчастого посуду, що може бути ознакою жорстокого конфлікту між носіями культур лійчастого посуду, шнурової кераміки і ямкової кераміки.

До 2650 р. до н. е. культуру лійчастого посуду замінила культура шнурової кераміки.

Генетичні дослідження свідчать про те, що жінки культури лійчастого посуду були включені в популяції культури шнурової кераміки через шлюб з прибулими чоловіками культури шнурової кераміки, і що представники культури шнурової кераміки продовжували використовувати мегаліти культури лійчастого посуду як могильники.

Наступні культури пізнього неоліту, бронзової та залізної доби Центральної Європи демонструють сильну материнську генетичну спорідненість із культурою лійчастого посуду.

Поширення Культура лійчастого посуду мала поширення від сточища Ельби в Німеччині та Богемії із західним розширенням у Нідерланди, до південної Скандинавії (Данія, до Уппланда у Швеції та Осло-фіорду в Норвегії) на півночі та до сточища Вісли в Польщі та межиріччя Верхів’їв Дністра та Західного Бугу в Україні на сході.

Варіанти культури лійчастого посуду у сточищі Ельби містять культуру кераміки Тіфштіх у північній Німеччині, а також культури (TRB-MES II і III; MES = Середня Ельба — Заале), , Вальтернієнбург і Бернбург (всі TRB-MES IV), центри якої були в Саксонії-Ангальті.

Опис Визначення Виділена на початку ХХ сторіччя; названа за типовою формою кераміки — кубку з лійкоподібною шийкою. пам'ятки її мали характерну форму посуду з лійчастою шийкою дістали умовну назву культури лійчастого посуду.

Поховання Важливими ознаками лійчасто-посудної культури є мегалітичні спорудження й курганні насипи.

Культура лійчастого посуду відома в основному по похованнях — у простих земляних могилах, у кам'яних ящиках — цистах, у довгих курганах із трикутною кам'яною обкладкою, у дольменах під круглими або прямокутними курганами, у коридороподібних гробницях.

Основний поховальний ритуал — випростані поховання на фунтових цвинтарях та під могилами.

Місцеві варіанти Культура лійчастого посуду утворює ряд локальних груп, кожна з яких до певного ступеня слідує власній лінії розвитку. У Данії пам'ятники типу дюссів будувалися наприкінці раннього неоліту («С»), деякі імпортні предмети з міді виявляють контакти з більш прогресивними культурами Центральної Європи. Торгівля розширюється на наступному етапі, ознаменованому появою коридорних гробниць та контактами з культурами одиночних поховань. Кінець данського неоліту наступає з розвитком місцевої металевої індустрії близько 1800–1600 рр. до н. е.. У Нідерландах місцевим еквівалентом коридорної гробниці є гунебед. У Нідерландах до 2400 р. до н. е. затвердився локальний варіант культури одиночних поховань (кубки із потовщеним дном), що знаменує кінець культури лійчастого посуду у чистому виді, хоча гібрид культури продовжував існувати до 1900 р. до н. е. (Анло, Баркер). У Польщі культура лійчастого посуду характеризувалася періодом куявських могил.

Культура лійчастого посуду в Україні На теренах України виявлено близько 50 поселень на заході Волинської та Львівської областей у басейні Західного Бугу та на лівих притоках Верхнього Дністра.

Досліджувалася українськими археологами протягом сторіччя: О. Цинкаловський, М. Смішко, Ю. Захарук, М. Пелещишин, А. Гавінський.

Періодизація Періодизація лійчасто-посудної культури розроблена на данському матеріалі. Виділено періоди: раннього неоліту (дольмени); середнього неоліту (могили з коридором); пізнього неоліту (цисти).

Гончарство Основні види кераміки: келих з лійкоподібною шийкою, кубок з вушками на плічках, сулія з комірцем.

Характерний інвентар: крем'яні оббиті й поліровані сокири-тесла, кинджали й кам'яні поліровані бойові сокири.

Племена цієї культури різко відрізнялися від сусідніх пізньотрипільських племен. Вони належали до одного з найбільших енеолітичних племінних об'єднань Центральної Європи.

Поселення На території сучасної України населення цієї культури зазвичай обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами.

Представники цієї культури могли бути носіями гаплогрупи I. Близько 35 % жителів карпато-галицького регіону є носіями згаданої гаплогрупи та різних її розгалужень.

Краще досліджені поселення Зимно, Малі Грибовичі, Лежниця, Винники (поселення на горі Лисівка), Тадані.

Переважає високе розташування поселень на мисах та вершинах Розточчя.

Будівлі Забудова складалася із наземних жител, що мали заглиблену частину. Ймовірно, для зберігання зерна заглиблені частини жител мали іноді випалене дно.

Плетені стіни обмащували глиною.

Житла обігрівалися округлими глинобитними печами на дерев'яному каркасі.

Господарство Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство. Як і у трипільських племен, землеробство у них велося з використанням рала та тяглової сили. Незаперечним доказом використання худоби у господарстві є знахідки на поселеннях цих племен багатьох кісток волів, а також скульптурного зображення спарених в ярмі волів.

Для зберігання збіжжя на поселеннях викопувалися спеціальні зернові ями, стіни яких випалювалися.

Мисливство та рибальство мало допоміжне значення.

Асортимент виробничого та побутового інвентаря племен культури лійчастого посуду майже тотожний з пізньотрипільським, що пояснюється однотипністю господарської діяльності.

Пам’ятки

Бискупичі Винники Вільхове Зимненське городище Литовеж Львів Малі Грибовичі Ромош

Вироби

Гончарство Кераміка у трипільців і представників культури лійчастого посуду відрізнялися у багатьох відношеннях. На відміну від яскравої трипільської кераміки, глиняний посуд племен культури лійчастого посуду вражає своєю строгістю, витриманістю форм і орнаментального стилю.

Гончарні культури лійчастого посуду створили серію оригінальних, характерних лише для цієї культури форм посуду, переважно келихи з дуже своєрідними крилоподібними ручками, посудини з вузькими шийками та рельєфними дископодібними виступами, на них — ковнірами. Орнамент заглиблений, нерідко заповнений білою пастою на чорній лощеній поверхні посудин виглядав чітко, контрастно.