Етногенез і етнічний розвиток Основою для формування удмуртів як народу стали автохтонні племена Волго-Камського регіону. У різні періоди до них включалися індоарійські, угорські, тюркські та слов'янські племена. Витоки відносять до ананьїнської культури (VIII—III століття до н. е.). У другій половині I тисячоліття на базі пізньоп'яноборських варіантів сформувалася древньо-удмуртська спільнота, яка розташовувалася у басейні річки В'ятка. Перші відомості про удмуртів відносяться до середньовіччя. Їх можна знайти в арабських літописах XII століття, російських джерелах XIV століття та західноєвропейських джерелах XVI століття. Самоназва удморд вперше опублікована 1770 року Миколою Ричковим.

У XVIII столітті Петербурзька АН здійснила низку наукових експедицій до Поволжя. Відомі вчені залишили багато відомостей про удмуртів. Для вивчення удмуртів велике значення мало створення 1878 року при Казанському університеті Товариства археології, історії та етнографії, яке проводило збір етнографічного матеріалу, його дослідження та публікацію наукових праць. Наприкінці XIX століття розпочав свою дослідницьку діяльність перший удмуртський етнограф Григорій Верещагін. Серед досліджень інших етнографів дореволюційного періоду вирізняються праці Бориса Гаврилова, Д.Островського, Миколи Первухина, І. Н. Смірнова, В. М. Бехтерєва, І. В. Васильєва, П. Н. Луппова. Значний внесок у вивчення удмуртів внесли закордонні дослідники Максиміліан Бух, Петро Домокош, Бернат Мункачі, Юр'йо Віхман, У.Хольмберг (Харва), І.Маннінен, Л.Вікар, Е.Сій. Після 1920 року в Удмуртії відбувався підйом у всіх сферах життя, в тому числі і краєзнавстві та удмуртознавстві. Було організовано науково-краєзнавчі та культурно-просвітницькі товариства «Бöляк» («Спорідненість»), Наукове товариство з вивчення Вотського краю, продовжувало свою роботу створене в 1913 році Товариство з вивчення Прикамського краю. Відбулися всеросійські з'їзди удмуртів в 1918 та 1919 роках.

Становлення радянської влади стало для удмуртів важким, особливо в період колективізації, насильницької деформації побуту народу. Пізніше настав період репресій, коли знищували удмуртську інтелігенцію та заможних селян, яких було оголошено «ворогами народу». Негативно вплинули на розвиток народності удмуртів і Друга світова війна, голод та розруха. В удмуртів настала соціальна апатія, втрата орієнтирів розвитку, національний нігілізм, ерозія культури.

Наприкінці 1980-х років відродився рух удмуртів, викликаний посиленням національного самопізнання. Ініціатором руху виступив Клуб удмуртської культури (1988), на базі якого виникло Товариство удмуртської культури (1989). 1990 року була створена удмуртська молодіжна організація «Шунди», а 1991 — Всеудмуртська асоціація «Удмурт Кенеш». Демократизація дала поштовх до вирішення національних проблем. Якщо у XIX столітті традиційними сюжетами побуту були релігія, народний одяг та обряди, то у другій половині XX століття на перший план виходить комплексне вивчення удмуртського етносу, його господарства, матеріальної культури, родини та побуту, суспільних відносин, народної медицини, етнопедагогіки, менталітету, хореографії, етикету.

Походження етноніму В етнонімі «удмурт» основа — «мурт», «морт» — походить з індоіранських мов і означає людина, чоловік. Першу частину «уд» різні дослідники трактують по-різному. Одні вважають, що «уд» походить від марійського «одо» — зелені паростки на луках, що могло бути запозиченим предками удмуртів, які жили на лівих берегах Вятки. Інші вважають, що етнонім можна прямо пов'язувати з назвою річки Вятка (удмуртською мовою — Ватка) — «ватмурт» людина з річки Ватка. Воно в подальшому змінилось — отмурт-утмурт-удмурт.

Спочатку в письмових джерелах удмурти були відомі як ари, аряни, арські люди («ар» з арабської означає людина, чоловік), чудь отяцька, отяки, вотяки (тут чітко простежується асоціація з назвою річки). Сусідні народи називали удмуртів по-різному: татари — арлар, марійці — одо-марій. Хоча самоназва удмурт має раннє походження і зафіксоване в літературі вже у XVIII столітті, поряд з ним довго існувала назва «вотяк», яка серед самих удмуртів не мала популярності. Офіційно самоназву удмуртів визнано 1932 року, коли Вотська АО була перейменована в Удмуртську.

Структура удмуртського етносу

В структурі удмуртського етносу розрізняють північних та південних удмуртів. Їхній розвиток протікав в різних етноісторичних умовах, що відобразилось на їхній своєрідності в елементах матеріальної культури, обрядах та мові. У південних удмуртів спостерігається тюркський вплив, у північних — російський.

Північні удмурти досить рано увійшли до складу В'ятської землі, яка формувалася в процесі освоєння земель російськими селянами-переселенцями. Вона стала вотчиною нижньогородсько-суздальських князів, а влітку 1489 року після довгих міжусобиць разом із удмуртами, увійшла до складу Московського князівства. Південні удмурти потрапили під владу Волзько-Камської Булгарії, пізніше — Золотої Орди та Казанського ханства, з падінням останнього в 1552 році та приєднанням до Російської держави. Вважається, що остаточне і загальне приєднання удмуртів до Росії завершилося 1558 року.

Локальні групи удмуртів проживають за межами сучасної Удмуртії і набули в іншоетнічному оточенні специфічних рис, але зберегли архаїчні елементи побуту, культури й мови: слободські та унінські — 23 тис. осіб, Кіровська область; карлиганські — 2,5 тис. осіб, Марій Ел; кукморські, балтасинські та бавлинські — 24,8 тис. осіб, Татарстан; янаульські, татишлинські — 23,7 тис. осіб, Башкортостан; куєдинські — 32,8 тис. осіб, Пермський край; красноуфимські — 23,6 тис. осіб, Свердловська область.

Всередині удмуртського етносу виявлено залишки численних етносоціальних підрозділів різного історичного походження — ватка, калмез, улланьёс, вылланьёс, тупалъёс, тапалъёс. Ще на початку XX століття кожний удмурт визнавав свою належність до особливого об'єднання — воршуду. Серед північних удмуртів проживає особлива етнічна група — бесерм'яни, які розмовляють діалектом удмуртської мови. Ймовірно, вони мають загальне з удмуртами походження, хоча в їхньому етнічному формуванні в булгарську епоху не виключена участь певної тюркської групи, близької до чувашів.

Удмуртська мова

Удмуртська мова відноситься до пермської групи фіно-угорських (уральських) мов. За своїм ладом вона найбільше близька до мов комі — мають приблизно 80% слів загального походження. Відрізняє від комі лише наголос на останньому складі. Писемність створена на основі слов'янського алфавіту з додаванням декількох літер-африкатів — ӟ, ӵ, ӝ, ӥ та ӧ. Лінгвісти виділяють в удмуртській мові північний, південний та бесерм'янський діалекти та серединні говори. В сучасній літературній мові, яка увібрала в себе лексичні багатства майже всіх діалектів, фонетичні та морфологічні норми орієнтовані на серединні говори.

На сьогодні лише 69,6% удмуртів вважають свою національну мову рідною. В той же час 31,4% вказали як рідну мову російську та ще 61,3% — вільно нею володіють. Однак в межах своєї республіки удмуртська мова є рідною для 75,7% удмуртів та 4,5% вільно володіють нею як другою мовою.

Характеристика етносу Удмурти відносяться до Волго-Уральської історико-етнографічної області, для якої характерним є поєднання етнокультурних компонентів різного історичного походження, зумовлені специфікою географічного розташування Поволжя. Як відмічали дореволюційні дослідники, удмурти «міцні та стійкі, в більшості своєму середнього зросту, русі та світловолосі, часто з блакитними та сірими очима, з широким, злегка стиснутим, іноді скулистим обличчям». Говорячи сучасною науковою мовою, удмурти відносяться до великої європеоїдної раси, до її уральського варіанту, в'ятсько-камського сублапаноїдному типу, для якого характерним є переважання європеоїдних рис з деякими монголоїдними ознаками. Причому монголоїдність, скоріше за все, не як результат контактування з монголоїдами, як наслідок адаптації до місцевих умов. Сучасні антропологи підтверджують, що серед удмуртів зустрічаються велика кількість рудоволосих. Вважається, що за цією ознакою удмурти стоять на одному з перших місць в Росії. Більше того, можна сказати, що удмурти — один із найбільш (поряд з ірландцями) золотоволосих етносів у світі.

Прийнято підкреслювати миролюбство удмуртів, їхню доброзичливість, гостинність, «схильність швидше до веселощів, аніж до смутку», пісенність, делікатність, сором'язливість, стриманість у виявленні почуттів, яка переходить до замкнутості, бережливість до скупості, терпеливість до самопожертвування, наполегливість, родинність, виключну працелюбність. Осудження суспільством сприймається як життєвий крах.

Господарство удмуртів Удмурти ще в епоху бронзи перейшли до землеробства та тваринництва. Історичне господарство можна характеризувати як неспеціалізоване, змішане. Для межиріччя Ками та Вятки, характерне «лісопілля» — комбінація підсіки та перелогів з трипіллям. Землеробські знаряддя праці — косуля вятського типу, соха (пу геры) з двома лемешами (амезь), сабан, з кінця XIX століття залізний плуг (корт геры), борона-суковатка, рамна борона (усы) з дерев'яними чи залізними зубами. Мала родючість лісових земель вимагала обов'язкового удобрення, екстенсивне землеробство призводило до збіднення ґрунту. Однак удмуртські землероби вважались одними з найуміліших на Поволжі. Сіяли вручну, врожай збирали серпами (сюрло), іноді скошували косами-литовками (кусо). Молотили ціпами (кутэс) на ґрунтових чи льодяних токах. Зерно мололи на ручних жорнах (кикö), водяних та вітряних млинах (вуко, тöл вуко). Сіяли переважно морозостійкі зернові культури — жито (зег), овес (сезьы), ячмінь (йыды), пшеницю (чабей), горох (кöжы), гречку (сьöдчабей), просо (тари), полбу (вазь). З технічних культур сіяли коноплі (пыш), пізніше льон (етин). Городництво відігравало порівняно невелику роль, вирощували капусту, огірки, редьку, брюкву тощоВ загальних посівах 1913 року зернові займали 93 %, льон 4,1 %, картопля 2 %, багаторічні трави 0,1 %.

Невід'ємною частиною удмуртського господарства було тваринництво. Розводили коней (вал), корів (скал), овець (ыж), в невеликій кількості свиней (парсь), багато птахів — курей (курег), качок (чöж), індиків (курка, нöмыч), гусей (зазег). Особливу відомість своєю стійкістю отримав кінь «в'ятка» місцевої селекції та романівська вівця, яка давала шерсть та овчину. Влітку скотину утримували без пастухів на вільному випасі в «поскотинах» — спеціальних огороджених ділянках лісу. Поля від трави також огороджувались.

Важливе місце в господарстві удмуртів займали різноманітні неземлеробські заняття — мисливство, рибальство, бджільництво. Дослідники XVIII–XIX століть відмічали спостережливість та вміння удмуртських мисливців, які прекрасно знали звіра та птахів. Ловили білок (коньы), зайців (луд кеч), видру (вудор, мый), куниць (сёр), бобрів (вучайы), лисиць (зичы), норку (чашки, чайы), вовків (кион) та ведмедів (гондыр), полювали на рябчиків (сяла), тетеревів (тур), куріпок (луд курег, кыр сяла). На полювання ходили із собакою, влаштовували засідки. Зброя була в основному саморобна — луки та стріли (пукыч, ньöл), капкани, коритоподібні пастки (нальык), пастка з колод — пасть (кечкор), спіралеподібні клітки, тенета (казь), ловчі ями. На птахів влаштовували сильця з кінського волосу, гілок та палиць, пастки з кілків та дрібних дощок.