Борис Робертович Віппер (; , Москва — , Москва) — латвійський радянський мистецтвознавець, що спеціалізувався на західноєвропейському мистецтві, зокрема, на мистецтві Італії і Голландії, а також Росії і Латвії. Заслужений діяч мистецтв РСФРР (1959), член-кореспондент АМ СРСР (1962), професор (1918). Син історика Р. Ю. Віппера.
Навчався в Московському університеті (1906—1911), викладав у Московському (з 1915) і Латвійському (1924—1941) університетах. З 1944 року виконував обов'язки директора наукового відділу у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. Пушкіна. Основні праці присвячені кардинальним проблемам історії мистецтва (питанням реалізму, боротьби напрямків, історії стилів і жанрів), вирізняються широтою узагальнень і охвату матеріалу, різнобічним аналізом історико-художніх процесів, точним виділенням визначальних якостей творів мистецтва.Большая советская энциклопедия, 3 изд.
Твори Проблема и развитие натюрморта, Казань, 1922; Latvijas māksla baroka laikmetā, Rīga, 1937, Baroque art in Latvia, Rīga, 1939; Тинторетто. М., 1948; Борьба течений в итальянском искусстве XVI века, М., 1956; Становление реализма в голландской живописи XVII века, М., 1957; Очерки голландской живописи эпохи расцвета (1640—1670), М., 1962; Проблемы реализма в итальянской живописи XVII—XVIII вв., М., 1966; Статьи об искусстве, М., 1970; Введение в историческое изучение искусства, М., 1970; Итальянский ренессанс XIII—XVI века (в 2-х томах), М., «Искусство», 1977.
Примітки