Конституція Німецької імперії — основний закон Німецької імперії, який діяв з 1871 по 1919 рік; заснована на конституції Північнонімецького союзу. Передбачала великий вплив короля Пруссії, який за посадою був також президентом союзу, або німецьким імператором. Він призначав рейхсканцлера і імперських посадових осіб. Рейхсканцлер контрасигнував розпорядження імператора і очолював бундесрат. Конституція передбачала наявність бундесрату (представництва держав-учасниць імперії, а з 1911 р. і Ельзасу-Лотарингії, з правом вето Пруссії на зміни конституції) і рейхстагу (обирався загальним голосуванням громадян чоловічої статі, згідно з початковою редакцією конституції на 3 роки, з 1888 р. на 5 років). Конституція не містила каталогу прав людини.
У 1873 внесена поправка (), що відносила до імперської компетенції усе цивільне право. Восени 1918 передбачена відповідальність уряду перед рейхстагом ().
Структура Конституція 1871 року складалася з наступних частин:
Преамбула проголошує створення на основі домовленостей між Північнонімецьким союзом, Баварією, Вюртембергом та іншими німецькими князівствами нової союзної держави - Німецької імперії.
I Розділ - Територія держави, суб'єкти, що входять до союзу II Розділ - Розподіл компетенції між Імперією та землями, що входять до її складу III Розділ - Союзна рада (Бундесрат) IV Розділ - Повноваження Президента Імперії (Імператора) V Розділ - Рейхстаг VI Розділ - Питання митного та торговельного регулювання VII Розділ - Залізниці VIII Розділ - Пошта та телеграф IX Розділ — Флот та мореплавання X Розділ - Консульства та представництва імперії за кордоном XI Розділ - Військова справа XII Розділ - Державні фінанси XIII Розділ - Статут про конфлікти та покарання
Імператор Конституція визначала форму правління як конституційну дуалістичну монархію: влада монарха розділялася їм із парламентом, його повноваження були суворо прописані у конституції. Як президент Союзу, імператор виступав від імені всієї імперії у відносинах з іншими державами: від імені імперії оголошував війну і укладав мир, вступав до союзів та інших договорів. Однак ці повноваження реалізувалися їм лише за згодою Бундесрата, який грав роль органу, що представляє інтереси всіх суб'єктів федерації. Відповідно до конституції, імператор, будучи головою виконавчої, призначав посадових осіб імперії, і насамперед канцлера. Йому належало право скликати, закривати та розпускати Союзну раду та рейхстаг, а також право «розробки та публікації» імперських законів та нагляду за їх виконанням.
Законодавча влада
Рейхстаг Рейхстаг складався із 382 членів. Обирався народом на основі загального, рівного та прямого виборчого права за двотуровою мажоритарною системою по одномандатних округах строком на 3 роки. Рішення про розпуск Рейхстагу раніше законом встановленого терміну мало бути прийняте Бундесратом та схвалено Імператором. Закони приймалися Рейхстагом простою більшістю, що при кворумі також складала просту більшість від загальної кількості членів.
Бундесрат Члени бундесрата призначалися монархами (у королівствах, великих герцогствах, герцогствах і князівствах) або сенатами (у вільних містах), голоси між якими поділялися таким чином: Зе́млі Примітки Голоси Прусське королівство (включаючи князівства анексовані в 1866) 17 Баварське королівство 6 Саксонське королівство 4 Вюртемберзьке королівство 4 Велике герцогство Баденське 3 Велике герцогство Гессенське 3 Мекленбург-Шверінське герцогство 2 Брауншвейг 2 17 інших малих земель кожна з 1 голосом 17 Ельзас-Лотарингія після 1911 3 Загалом
61 У структурі Бундесрату виділялися постійні комітети:
у справах армії та фортець, морських справ, митних справ та податків, у справах торгівлі та обміну, у справах залізниць, пошт та телеграфів, юстиції, лічильний комітет
Не маючи повною мірою законодавчої влади, Бундесрат приймав простою більшістю рішення:
про законопроекти, що вносяться до парламенту та законів, ним виданих (по суті, стверджував закони, прийняті Рейхстагом). про адміністративні розпорядження та інструкції, необхідні для реалізації імперських законів. про недоліки, виявлені в результаті реалізації імперських законів, адміністративних розпоряджень та інструкцій щодо реалізації імперських законів.
Виконавча влада Головою виконавчої був імператор. Він призначав імперського канцлера та низку посадових осіб імперії. Проте реальну владу мав імперський канцлер (рейхсканцлер). Канцлер головував на засіданнях Бундесрату та керував його діяльністю. Його голос був вирішальним на засіданнях Бундесрату за рівності голосів його членів, якщо він виступав «за збереження існуючих приписів та установлень» щодо адміністративних положень, що регулюють виконання загального законодавства про митні тарифи, про низку найважливіших непрямих податків, а також якщо у Бундесраті не досягалося угоди з військових питань. Будь-які імператорські укази та рішення для набрання чинності потребували його підпису. Через це рейхсканцлер грав значну роль, як у законодавчій, так і у виконавчій гілках влади, власне, будучи єдиним членом уряду.
Див. також Веймарська конституція Конституція Паульскірхе
Посилання (1871) Текст Конституції