Історія видобутку і використання нафти
Нафта у Давньому світі Нафту люди виявили й почали використовувати ще в VI–V тис. до н. е., але тільки зовсім недавно — у другій половині ХІХ ст. її видобуток досяг промислових масштабів, а в ХХ ст. разом із природним газом становив основу паливно-енергетичного балансу світу.
Імовірно «біля витоків нафтової річки» стояли давні народи Месопотамії, оскільки найдавніші ознаки використання нафтопродуктів були виявлені археологами в середній і нижній течії Тигру та Євфрату (території сучасного Іраку, Ірану, Кувейту). Шумери використовували загустілі продукти нафтового вивітрювання (бітум, асфальт), що виступали на поверхні землі, здебільшого як будівельний матеріал. Його додавали до суміші глини, піску й гравію, з якої робили цеглу підвищеної міцності. Ним же скріплювали кам'яні мури (бітумна в'язка), покривали дороги (по суті це були перші асфальтові дороги в історії людства), укріплювали береги штучних водойм а також обмазували днища човнів, забезпечуючи таким чином їх водонепроникність. Рідку нафту (як паливо світильників) широко застосовували для освітлення приміщень. Нафту жителі Межиріччя вважали цілющою — бітумними мазями лікували нариви, коросту, ваннами у нафтових купелях намагалися позбутися болів у суглобах.
Найдавніші письмові згадки використання нафтопродуктів у Месопотамії спостерігаємо у шумерському «Епосі про Гільгамеша» і «Епосі про Атрахасиса», створених у III–II тис. до н. е.. На глиняних табличках викладена історія всесвітнього потопу й порятунку людей у дерев'яному човні-ковчезі, обсмоленому асфальтом. Будування величезного корабля перетворилось на спільну справу підданих царя-рятівника Зіусудри.
Згадки нафти й близьких до неї продуктів спостерігаємо також у Біблії. Свідчення про потоп повторюють шумерську версію про корабель спасіння: «І рече Бог Ною: Зроби собі ковчег із соснового дерева; гнізда поробиш у ковчезі та й посмолиш його з середини й назовні смолою» («Перша книга Мойсея», 6:14). Як бачимо, подібне застосування асфальту практикувалося в Давньому світі дуже широко. Навіть кошик, в якому мати Мойсея відправила сина-немовля по водах Нилу, вона попередньо осмолила асфальтом, забезпечивши тим його водонепроникність. Під час зведення Вавилонської вежі (й багатьох інших споруд міста, званого «Брама Бога») застосовувались бітумні в'яжучі матеріали: «І стала в них цегла замість каменів, а земляна смола замість вапна» («Перша книга Мойсея», 11:3). За свідченням «Книги пророка Даниїла» вавилонський цар Навуходоносор опалював нафтою гігантську піч, у яку кидали всіх, хто не вклонявся золотому ідолу.
Археологічні артефакти Давнього Єгипту також свідчать про використання нафтопродуктів, хоча в менших, ніж у Месопотамії, обсягах. Здебільшого — це осмолення човнів, освітлення будинків (знайдена значна кількість глиняних ламп, заповнених твердим бітумом, тобто висохлою нафтою), мастильні матеріали, ліки, складова сумішей для бальзамування.
До сьогодні збереглися артефакти, які підтверджують використання нафти у Стародавній Індії. На руїнах давньоіндійського міста Мохенджо-Даро був виявлений величезний басейн, побудований у III тис. до н. е., дно і стіни якого були вкриті шаром асфальту.
У Давньому Китаї (з середини II тис. до н. е.) нафту застосовували для освітлення, як ліки, мастило і (можливо вперше в історії людства) у військових цілях. Під час правління династії Хань (з кінця III ст. до н. е. до III ст. нашої ери) були відкриті славетні нафтові родовища на півночі Шеньсі (Центральний Китай). У тогочасних китайських літописах (зокрема в «Історії другої Ханської династії», написаної в V ст.) нафта названа «палаючою водою». Серед іншого тут повідомляється, що в повіті Янчан нафта прорвалася в озеро й збирали її з човнів, черпаючи з водної поверхні; у провінції Ганьсу фонтанувало джерело жирної як олій води, яка горіла яскравим полум'ям.
Воїни Давнього Китаю готували спеціальні «палаючі бомби» — горщики з запаленою нафтою, які кидали на ворога. У середньовічному «Історико-географічному описі» Лі Цзи-Пу описана облога тюркськими племенами одного з китайських центрів нафтового промислу міста Цзюцюань. Перемогу городяни здобули завдяки знищенню облогових знарядь тюрків за допомогою нафтових «палаючих бомб». Відоме також успішне застосування китайцями нафти в середньовічних баталіях на воді (для підпалення ворожих човнів).
Здебільшого видобуток нафти в Китаї (як і в інших регіонах світу) здійснювали колодязним способом. Знаменно, що саме в Китаї в ранньому середньовіччі, використовуючи досвід буріння свердловин на соляних промислах, вперше почали видобуток нафти із свердловин. Нафту використовували також як паливо при випарюванні солі з природних розсолів. Крім того, асфальт широко застосовували під час будівництва Великого китайського муру.
Античний світ був добре знайомий з корисними властивостями нафтопродуктів, завозив їх із країн Сходу й застосовував у промислах, медицині, побуті та на війні. Античні мислителі Геродот, Теофраст, Пліній, Плутарх, Діоскорид у своїх творах описували родовища нафтопродуктів, їх властивості та застосування. Зокрема Геродот описав родовища бітуму на острові Занті, а Діоскорид — родовища Сицилії, нафта з яких називалася «сицилійським маслом» і широко застосовувалася в освітлювальних лампах. З праць Вітрувія ми дізнаємося щодо родовищ рідкісних бітумів-нафт у Індії, Ефіопії, Карфагені, Аполлонії та Сирії. Давньогрецький лікар Гіппократ залишив багато медичних рецептів, в яких нафта змішувалася з салом, сіркою, вином та іншими речовинами. Пліній зазначав, що під час облоги давнього міста Лукулла, його мешканці для свого захисту виливали з фортечних мурів палаючу нафту на загарбників.
Вельми цікаві описи Геродота колодязних способів видобутку нафти, занотовані ним на Євфраті: «З цього колодязя вичерпують асфальт, сіль (тобто пісок) і олій наступним чином. Асфальт вичерпують за допомогою колодязного журавля, а замість відра причіпляють до нього підлогу винного бурдюка. Зануривши бурдюк, зачерпують ним рідину і виливають у посудину. Потім рідину переливають у іншу посудину, де вона розкладається на три складові частини. Асфальт та сіль негайно ж осідають» («Історія», Кн. VI). Ось що Геродот пише про загадковий «олій» (нафту — авт.): «Перси називають його „раданака“, він чорного кольору з неприємним запахом».
Нафту зберігали в звичайних земляних ямах, а перевозили в шкіряних бурдюках на верблюжих горбах. Описані Геродотом способи видобутку, зберігання й транспортування нафти майже не змінилися протягом двох тисячоліть.
Пліній писав, що під час облоги міст на Сході мешканці скидали на нападників із мурів міста горщики з палаючої сумішшю нафти і сірки. Перси в ті часи занурювали свої стріли в цю суміш, щоб запалити їх. Нафта і бітум змішували з сіркою, наповнювали цією сумішшю маленькі чаші і отримували запальні «снаряди». Мистецтво застосування нафти у військовій справі було настільки розвинене, що рецепт для виготовлення самозапалювального вогню, до складу якого входив «гірський рідкий дьоготь» наводиться у енциклопедії Юлія Африканця (III ст. до н. е.).
Плутарх у хроніці завоювань Олександра Македонського (IV ст. до н. е.) описав, як воїни цього полководця вперше побачили в Прикаспії нафту. Це була, за словами літописця, густа і жирна рідина. Коли вичерпали поверхневий шар, з джерела вдарив світлий і чистий струмінь рідини, що ні за смаком, ні за запахом не відрізнялася від оливкової олії. У цьому «диві» Олександр Македонський побачив знак вищих сил. Ця легенда — історичний приклад сакралізації надр і їхніх дарів у давні часи.
Нафту видобували й широко застосовували в Боспорській державі (Північне Причорномор'я). За даними професора В. П. Обручева керченські нафтові джерела були відомі вже в перші століття нашої ери, що підтверджують амфори з висохлою нафтою, знайдені поблизу сучасної Керчі.
Візантійські джерела зберегли багато прикладів застосування нафти у військовій справі. Так, згідно з історичними хроніками, у 673 р. по Христу під час арабської облоги Царгорода (Константинополя), коли флот арабів підійшов до міста, візантійці вилили в море величезну кількість горючої нафтовмісної суміші й запалили її. Вогонь швидко поширився поверхнею моря й охопив судна ворога. У такий спосіб візантійці знищили флот арабів і здобули перемогу.
Значимим винаходом Візантії, який визначив долю цілого ряду битв і навіть воєн, був «грецький вогонь», до складу якого входила нафта. Київський літопис «Повість временних літ» у описі невдалого морського походу князя Ігоря на Царгород (941 р.) відзначає обстріл «грецьким вогнем» (посудинами з палаючою сумішшю) києво-руського флоту. Одиниці киян, що врятувалися, порівнювали в своїх оповідях цю зброю з «блискавками, що на небесах».
Ось як описує Жан де Жуанвіль, хронікер сьомого хрестового походу, проведеного французьким королем Людовиком IX у 1248—1254 рр., дію грецького вогню: «…Його снаряд величезний як посудина для оцту, і хвіст, що тягнеться позаду, — схожий на гігантський спис. Політ його супроводжувався страшним шумом, подібним до грому небесного. Грецький вогонь в повітрі був подібний до дракона, що летить у небі. Од нього виходило таке яскраве світло, що, здавалося, над табором зійшло сонце. Причиною тому були величезна вогненна маса і блиск, що знаходилися у ньому».
Один з численних рецептів «грецького вогню», які греки зберігали в найглибшій таємниці, гласив: «Візьми чисту сірку, нафту, винний камінь, смолу, кухонну сіль, деревну олію, добре провари всі вкупі, просочи цим складом клоччя і підпали — такий вогонь можна погасити лише піском або винним оцтом.»
Імовірно найбільшу відомість з часів раннього середньовіччя отримали сталі розробки нафтопродуктів на Апшеронському півострові (Азербайджан), які розпочалися ще за кілька сторіч до Христа. Перські джерела III—IV ст. свідчать, що апшеронську нафту вивозили до Персії (значною мірою як лікувальний засіб), звідки вона розповсюджувалася в інші країни Сходу.
У часи високого середньовіччя (з VIII по XIII ст.) спостерігаємо численні письмові згадки Апшерону в арабських вчених (Баладзорі, Масуді, Істахрі-Абу, Абу-Дулаф, Бекран та ін.), які описували самовилив нафти на поверхню та ранній колодязний видобуток на Апшеронському півострові. Так Масуді у своєму творі «Середня книга» (перша половина Х ст.) відзначає, що «…в Баку було два головних джерела: з одного добувалася жовта і біла нафта, а з другого — чорна і синя. Прибуток з кожного джерела становив понад тисячу дирхемів на рік». Масуді й Істахрі, які відвідали район Баку в Х ст., зазначали, що нафта й газ використовувалися для нагрівання води, приготування їжі, обпалення вапна, у військових та медичних цілях. Венеційський купець і мандрівник Марко Поло, який імовірно побував на Апшеронському півострові в другій половині XIII ст., зазначав у своїй «Книзі про різноманітність світу» про нафтові джерела, які били тут з такою силою, що протягом однієї години можна було завантажити сотні човнів. Він також згадує спорудження нафтових колодязів і черпання з них нафти.
Постійним супутником нафти був горючий газ, який утворював також і самостійні родовища. Його могли спостерігати одночасно з відкриттям нафтових покладів, але почали використовувати значно пізніше. Рухаючись по тріщинах у гірських масивах, природний газ іноді запалювався й утворював «вічні» вогні, які набули широкого розповсюдження в Месопотамії, Прикаспії, Персії, Індії, Китаї. Плутарх вказував на роками палаючі світочі поблизу давнього Екбатана (сучасний Хамадан в Ірані), Пліній описував полум'я, що виривається з-під землі, в багатьох місцевостях Сходу, давні китайські автори згадували вогняні колодязі в горах Південно-Західного Сичуаню.