Скнара (; розм. також жлоб) — надміру скупа, жадібна людина, яка нехтує навіть елементарними побутовими зручностями, з головною метою — максимальне збереження наявних коштів, скарбу чи майна . Хоча це слово іноді використовують неформально для характеристики будь-кого, хто скупий на гроші, якщо така поведінка не супроводжується радістю від збереженого, вона не є справжньою скнарістю. Скнари як типаж здавна викликали зацікавлення публіки та слугували плідним джерелом натхнення для письменників і митців у багатьох культурах.
Слово також застосовується у широкому сенсі для характеристики тих, чия поведінка є необґрунтовано надмірно економною.
Пояснення скупості Однією зі спроб пояснити скупу поведінку була теорія Зигмунда Фрейда про анальну фіксацію, яка пов'язувала розвиток скупості з привчанням до горщика в дитинстві, хоча це пояснення не приймається сучасною доказовою психологією.
У християнському Заході ставлення до тих, чий інтерес зосереджувався на накопиченні грошей, було забарвлене вченням Церкви. З її точки зору, як скнара, так і лихвар були винні у смертному гріху жадібності та мали спільну поведінку.Річард Ньюхаузер, The Early History of Greed: The Sin of Avarice in Early Medieval Thought and Literature, Cambridge 2000, с.31 Згідно з притчею про в'яз і виноградну лозу у Пастирі Герми, багаті та бідні повинні перебувати у відносинах взаємної підтримки. Ті, хто має багатство, потребують молитов бідних за своє спасіння і можуть заслужити їх лише ділами милосердя. Типовим пізнім прикладом християнської доктрини на цю тему є книга преподобного Ерскіна Ніла «Багатства, що не приносять печалі» (1852) — повчальна праця, заснована на низці біографій, які протиставляють філантропів і скнар.
Паралельно існувала схильність, успадкована з античних часів, розглядати скупу поведінку як різновид ексцентричності. Історії про скнар включалися в такі твори XIX століття, як чотиритомний збірник коротких біографій Дж. Г. Вілсона «Ексцентричне дзеркало» (1807). Такі книги були комічно використані Чарлзом Дікенсом у романі Наш спільний друг (виходив частинами у 1864–1865 роках), з його гострим аналізом вікторіанського капіталізму. У третій частині цього роману містер Боффін вирішує вилікувати свою підопічну Беллу Вілфер від одержимості багатством і становищем, вдавши із себе скнару. Взявши її з собою в похід по книгарнях,
У наступному розділі містер Боффін привозить візок книг до свого приміщення, і читачів знайомлять із добіркою типових назв та іменами кількох скупарів, про яких ідеться в цих книгах. Серед книг — праця Джеймса Колфілда Portraits, Memoirs, and Characters of Remarkable Persons (1794–1795);Various volumes appear in Google Books Kirby's Wonderful Museum of Remarkable Characters (1803); книга Генрі Вілсона Wonderful Characters (1821); і праця Ф. Сомнера Меррівезера Lives and Anecdotes of Misers or The Passion of Avarice displayed in the parsimonious habits, unaccountable lives and remarkable deaths of the most notorious misers of all ages (1850).
Більшість скупарів — персонажі XVIII століття, на чолі з Джоном Елвісом та Деніелом Денсером. Першим життєписом Елвіса стала праця Едварда Тофема The Life of the Late John Elwes: Esquire (1790), яка спочатку була опублікована в його газеті The World. Про популярність таких творів свідчать сім видань, надрукованих у перший рік виходу книги, та численні пізніші перевидання під різними назвами. Невдовзі з'явилися біографії Денсера, спочатку в періодичних виданнях, таких як Edinburgh Magazine"Anecdotes of the late Daniel Dancer Esq", 1794, pp.399-40 та Sporting Magazine,"Anecdotes of the Late Daniel Dancer" 1795 а потім у збірниках Biographical Curiosities (куди також увійшов Елвіс) та The Strange and Unaccountable Life of Daniel Dancer, Esq. ... with singular anecdotes of the famous Jemmy Taylor, the Southwark usurer (1797), яка часто перевидавалася під різними назвами.Roy Bearden-White, How the Wind Sits; Or, The History of Henry and Ann Lemoine, Chapbook Writers and Publishers of the Late Eighteenth Century, Southern Illinois University 2007 pp.55-7
Ім'я Джеммі Тейлора також фігурує у списку відомих скнар, який перелічує містер Боффін. Його ставлять поруч із банкіром Джеммі Вудом із Глостера, більш пізнім скнарою, про якого пізніше Дікенс написав статтю у своєму журналі All the Year Round.10 квітня 1869 pp.454-6 Серед інших згадуються Джон Літтл (який фігурує у Меррівезері), преподобний містер Джонс із Блюбері (також у Меррівезері) та Дік Джаррел, чиє справжнє прізвище було Джарретт і розповідь про якого з'явилася у Annual Register за 1806 рік. Численні томи цього видання також були серед покупок містера Боффіна.
Ще двоє зі згаданих скнар потрапили до інших літературних творів. Джон Гопкінс, відомий як Гопкінс-Стерв'ятник, став предметом зневажливого куплету в третій з «Моральних есе» Александра Поупа «Про користь багатства»:
Джон Оверс, з незначною зміною імені, став героєм триактної драми Дугласа Вільяма Джеррольда Джон Овері, або Скнара з порому Саутварк (1828), сюжет якої приблизно заснований на випадку, коли він прикинувся мертвим, щоб заощадити витрати, і загинув через нещасний випадок.The Dramatic Magazine, том 1, 1829, pp.78-9
Ще одним джерелом відомостей про скнар, принаймні в Шотландії, були прозові балади-листівки. Один із прикладів стосується Ізобель Фрейзер або Фрізл, яка померла у Стерлінгу 26 травня 1820 року. Значна частина балади присвячена переліку вмісту трьох її кімнат, до яких вона нікого не впускала. Готівкою там виявили не більше £8, але вона роками купувала й накопичувала багато предметів одягу, хоча майже їх не носила. Вона також старанно підбирала кожну шпильку, що траплялася на її шляху, аж поки не наповнила майже сотню шпилькових подушечок. На додачу до безлічі іншого дрібного мотлоху, там була сила-силенна ґудзиків, які вона відрізала від старих пальт. Це робить її скоріше схожою на нав'язливого накопичувача, ніж на «Жінку-скнару», як її названо у повідомленні. Цей титул більше заслужив Джозеф МакВільям, якого знайшли мертвим після пожежі 13 червня 1826 року. Він був слугою, чиєю домівкою слугував сирий підвал в Единбургу, де не було ні ліжка, ні стільця, ні столу, а його товариші та сусіди стверджували, що бачили його в одному й тому самому зношеному одязі протягом 15 років. Після смерті у підвалі знайшли майна на суму понад £3000, частину у вигляді документів на власність, а більше — у банківських квитанціях.
У другій половині XIX століття з'явилися невеликі регіональні видання, присвячені окремим особам, що становили місцевий інтерес. Прикладами таких праць є 32-сторінкові «Мемуари про Марджері Джексон, карлайлську скнару та мізантропку» Френсіс Блер (Карлайл, 1847) та, у Сполучених Штатах, 46-сторінкова «Локі Остром, дівиця-скнара з Покіпсі; або Кохання довжиною в життя. Правдива біографія Рейчел Остром, яка нещодавно померла в Покіпсі, штат Нью-Йорк, у віці дев’яноста років, на вигляд дуже бідна, але насправді багата» (Філадельфія, 1870).
Однією з рис скнар, що випливає з розповідей про них, була їхня готовність нести судові витрати там, де були замішані гроші. Деніел Денсер був відомий тим, що витратив п'ять шилінгів у безуспішній спробі стягнути три пенси з продавчині.Біографічні курйози (Лондон, 1797), c.14-15 Він також брав участь у судовому процесі зі своїми такими ж скупими братами, коли його сестра померла без заповіту, хоча цього разу він був успішнішим.Біографічні курйози (Лондон, 1797), c.6 У тому ж столітті Марджері Джексон була втягнута в грандіозний канцлерський позов між 1776 і 1791 роками через сімейну спадщину.Френсіс Блер, Мемуари про Марджері Джексон, c.12-14 Американка Гетті Грін, яка, попри те, що була мультимільйонеркою, також мала репутацію скнари, вплуталася в шестирічний судовий процес, щоб отримати статок своєї тітки, але в підсумку було доведено, що вона підробила заповіт.Видатні американські жінки (Гарвардський університет, 1971), т.1, c.81 Сучасніші часи дають китайський приклад 80-річного чоловіка, ображеного тим, що його назвали скнарою у вірші його зятя. Звинувативши в цьому свою госпіталізацію через хворобу Паркінсона трьома роками пізніше, він подав на доньку до суду за медичні витрати та «моральну компенсацію».China Daily, 13 лютого 2009, "Доньку судить батько за вірш «скнара»"
Скнари в літературі
Байки У давньогрецьких джерелах є дві відомі згадки про скнар. Одна — це байка Езопа «Скупий і його золото», яку він закопав і приходив оглядати щодня. Коли його скарб зрештою вкрали, і він оплакував свою втрату, сусід утішив його, сказавши, що він міг би закопати камінь (або приходити дивитися на яму), і це слугувало б тій самій меті. Інша — двовірш-епіграма з Грецької антології, яку колись приписували Платону. У ній чоловік, збираючись повіситися, знайшов заховане золото й залишив мотузку; повернувшись, чоловік, який сховав золото, повісився на зашморгу, знайденому на тому місці.Грецька антологія III, Лондон 1917, c.25-6 Обидві ці історії згадувалися або переказувалися в наступні століття, а найвідоміші версії з'явилися в Байках Лафонтена як L'avare qui a perdu son trésor (Скупий, що втратив свій скарб, IV.20)Повні байки Жана де Лафонтена, переклад Нормана Шапіро, Університет Іллінойсу, 2007, c.101 та Le trésor et les deux hommes (Скарб і двоє чоловіків, IX.15) відповідно. Ще одна байка Лафонтена, додана пізніше, — «Скупий і мавпа» (XII.3), яка використовувалася як застережлива історія для фінансистів. Тут чоловік тримає свої скарби у вежі, оточеній морем, поки одного дня ручна мавпа не розважається, викидаючи монети з вікна.
В Азії скнари були посміховиськом у гумористичному фольклорі. Одне з дуже ранніх повчальних оповідань — це Ілліса-джатака (Illisa Jataka) з буддійських писань. Воно містить дві історії: у першій багатого скнару чудесним чином навертає до щедрості учень Будди; після цього Будда розповідає іншу історію про скнару, чиє багатство роздають, коли король богів видає себе за нього, а коли той намагається втрутитися, йому загрожують наслідками, якщо він не змінить своєї поведінки.Історія 78, Священні тексти онлайн Два оповідання XVI століття про скнар містяться серед дотепів, приписуваних Бірбалу за часів Моголів. В одному він вимагає з казуїстичного скнари плату за поему, написану на його честь.Anindya Roy, Akbar-Birbal Jokes, New Delhi 2005 "The Miser's Misery", с. 125–126 В іншому скнара змушений віддати купцеві, який урятував його скарб від пожежі, все це добро цілком.Clifford Sawhney, 50 Wittiest Tales Of Birbal, Bangalore 2005, "A question of 'like'", с. 47–49 Араби також широко використовували образ скнар у своїй літературі. Найвідомішою є шестисотсторінкова збірка анекдотів під назвою Кітаб аль-Бухала, або Книга скнар, авторства Аль-Джахіза. Він жив у 800 році н. е. за часів Аббасидського халіфату в Басрі, що робить цей твір найранішою та найбільшою відомою працею на цю тему в арабській літературі.
Коли в епоху раннього Відродження в Європі відновився інтерес до Езопа, новолатинський поет написав дві збірки оригінальних байок, серед яких була Avarus et poma marcescentia (Скнара та гнилі яблука, байка 179), опублікована 1499 року. Згодом її переклав англійською Роджер Л'Естранж і видав у своїй збірці байок 1692 року.Байка 458, с. 430 У ній ідеться про скнару, який не може змусити себе з’їсти яблука зі свого саду, поки вони не почнуть гнити. Його син запрошує своїх друзів збирати плоди, але просить не їсти гнилих, бо батько надає перевагу саме таким. Французький байкар XVIII століття Кларіс де Флоріан переробив цю історію у своїй байці «L'avare et son fils» (Скнара та його син, IV.9). У цій версії скупий батько накопичує яблука і їсть лише ті, що гниють. Його син, коли його ловлять на крадіжці, виправдовується тим, що обмежувався лише здоровими плодами.Fables de Florian, Paris 1846, с. 109