Живопис Візантійської імперії — важливий етап розвитку європейського живопису доби середньовіччя. Був необхідним етапом складання іконографії та попередником живопису романської доби, частково готики та ранніх етапів італійського відродження.
Уславлені попередники
Не Візантія і не візантійські митці були початківцями живопису. Вони мали уславлених попередників серед грецьких художників доби еллінізму, серед майстрів коптського Єгипту, майстрів Сирії, Вірменії і навіть Стародавньої Персії. Разом із іконографічними схемами візантійці заберуть і розвинений без них багатий репертуар орнаментики. Два культурні центри — малоазійський та римський — мали найбільший вплив на мистецтво раннього християнства. Християнство із забороненого перейшло в обережно дозволене, а згодом і до офіційно визнаного. На деякий етап тотожність вірувань поєднували як Західну, так і Східну частини Римської імперіїВ. Лихачева, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 5. В обох частинах держави християнство згодом вибороло панівні позиції і монополізувало політичну доктрину, судочинство і мораль. Жодне з вірувань на цих територіях в добу античності ще не мало такого всебічного підкорення суспільного життя і тотального контролю церкві. Церковне керівництво ще 787 року на Нікейському соборі затвердило контроль церкви над мистецтвом Візантії. Цей контроль невпинно реалізовувався і чотири століття потомусборник «Культура Византии, вторая половина 7—12 ст.», М., «Наука», 1989, с. 470.
Візантія як держава виникає на етапі пізньої античності і чотирьох століть раннього християнства з їх довгим періодом розвитку власного мистецтва. Візантійці де активно, де агресивно (як завойовники) запозичили цілу низку мистецьких знахідок різних народів, аби на їх базі створити власну культуру і власну школу живопису.
Головні різновиди візантійського живопису
Фрески Візантії Мозаїка Візантійської імперії Іконопис Візантійської імперії Книжкова мініатюра доби Візантійської імперії
Етапи вивчення
Оліфа, якою вкривали готові ікони замість лаку, мала властивість сильно темніти і втрачати повну прозорість через 70–80 років. До середини ХІІІ ст. практично зникав живопис ХІ та ХІІ століть. Тобто, наприкінці XV ст. зображення XIV ст. ставали непрозорими і темними. Їх наново віддавали в іконописні майстерні на відновлення. Ікони мили і поверх темного шару оліфи робили нове зображення. Були випадки, коли нове зображення робили на попередній іконі догори дригом, а кількість нових зображень сягала трьох-чотирьох. До початку XVIII ст. в Московії вже абсолютно забули оригінальний іконопис XII, XIII, XIV, XV століть, котрий був надійно схований під новим і часто невдалим, провінційним живописом. У XIX ст. віряни в храмах та науковці могли бачити лише збляклі зображення XVIII ст., та ще прикриті мідяними, срібними чи золоченими окладами (додатки пізньої пори).
Візантійський і руський іконопис як художнє мистецтво середньовіччя було відкрите лише на зламі XIX–XX ст. До цього з'явились перші світські й приватні колекції старовинних ікон та удосконалились технології розчисток і комерційних реставрацій, розрахованих на швидкий продаж. 1890 року в Москві відбувся Археологічний з'їзд. З нагоди події в залах Імператорського історичного музею відкрили першу виставку іконопису під назвою «Давньоруське художество»ж «Огонёк», № 14, апрель, 1987, статья А. Шамаро «Сказка о зачарованом царстве». Назва символічна, бо на виставці сусідують твори візантійських, східних сирійських, російських й італійських іконописних майстерень. Ще попереду часи, коли пам'ятки старовини науково опишуть, розчистять, продатують і рознесуть по століттях та національних школах. Того ж року одну старовинну ікону з виставки придбав Третьяков Павло Михайлович, освічений купець і володар приватної картинної галереї. Іконопис увійшов в сучасну науку.
З метою подальшого вивчення оригінальних зразків візантійського мистецтва в турецькій столиці Стамбул 1895 р. був заснований Російський археологічний інститутЛихачева В. «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 9. Але вивчення залишків візантійської культури наприкінці ХІХ ст. мало досить обмежений характер. Навіть науковці Нікодим Кондаков (1844—1925) чи Микола Лихачов (1861—1936) могли вивчати обмежене коло старовинних ікон лише за сюжетами та іконографією. Бо більшість візантійських оригіналів-зразків була ще нерозчищеною і залишалась невідомою.
До вивчення візантійського мистецтва залучився і французький науковець Ш. Диль. Прикладу Диля наслідувала низка німецьких, італійських науковців і навіть науковців Сполучених Штатів, де зразків візантійського мистецтва не було .
Почалася довга праця по фіксації і розчистках старовинних ікон та фресок у випадково збережених храмах. Так, фрески монастиря в Нерезі розкриті від пізніх нашарувань лише в 1-й половині ХХ століття. Їх вивчення і надало можливість датувати роботи ХІІ століттям. Фрески в Нерезі були пошкоджені в XVI столітті від сильного землетрусу, а пізніше — замальовані. Дослідження декотрих далеких від Константинополя пам'яток монументального живопису, створених свого часу в Сицилії (Чефалу) та в Сербії (Нерезі), дали підстави пов'язати їх із майстрами візантійської столиці. Надзвичайні мистецькі якості фресок монастиря Пантелеймона в Нерезі, виявлені після їх розчистки (багатство форм, виразів облич святих і апостолів, майстерність, котрі в Константинополі були зафіксовані пізніше і лише частково. Реалізм почуттів і справжній трагізм в сценах «Знімання Ісуса з хреста» та в «Оплакуванні» не знайшли собі подібних в мистецтві фресок Візантії в XI–XII століттях. В історію мистецтва і європейську культуру повернули ще один шедевр.
Періодизація візантійського мистецтва була запропонована Віктором Лазаревим у 1947–1948 рр. Ця періодизація була прийнята більшістю науковців-візантинологівЛихачева В. «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 11.
Фрески Візантії
Фреска — розповсюджений в античності й традиційний, відносно дешевий засіб декорування стін (не потребував довгих підготувань чи використання коштовних золота чи срібла. Ювелірні вироби чи коштовний посуд в стінописах відтворювали художніми засобами). Уславлені зразки стінописів були створені вже в Стародавньому Єгипті. Хоча сучасні дослідження довели, що в Стародавньому Єгипті використана інша технологія стінопису, що має значні відмінності від технологій етрусків (що теж полюбляли стінописи) чи технологій майстрів Стародавньої Греції.
Технологія фресок мала дещо спільне в різних регіонах Середземномор'я, але місцеві умови і місцеві майстри сприяли появі декількох модифікацій технології. Перш за все це фреска по вологому і фреска по сухому. Але чиста фреска по вологому майже ніколи не була остаточною. Після висихання її поверхню зазвичай доробляли новими шарами фарб, приховуючи невдалі місця чи підкреслюючи силуети, наносячи порухи світла та деталі.
В ХІ–ХІІ століттях Візантія перейшла в добу розвинених феодальних відносин. Завершувалось формування великих земельних володінь як феодалів, так і візантійських монастирівЛихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 134. Рабовласництво зберігається, але його витісняє закріпачення селян і частки рабів. В державі — смута, візантійські імператори намагаються утримати владу і проводять низку реформ, спрямованих на зміцнення власної влади, хоча це не завжди спрацьовує, не допомагає. Так, історіограф і письменник Михайло Пселл (1018—1196) працював впродовж життя при шести візантійських імператорах.
В ХІ–ХІІ століттях іде нова хвиля підкорення мистецтва Візантії церквою, бо ускладнилось богослужіння через запеклі богословські дискусії. 1054 року пройшов остаточний розкол між східними і західними церквами на православну та католицьку гілкиЛихачева В, «Искусство Византии 4-15 веков», Ленинград, «Искусство», 1986, с. 137. Візантія обрала православну, а її богослужіння помітно відрізняється від католицького. Ці настанови і примушують віддзеркалювати в творах візантійських митців.
Столичний Константинополь ще залишається центром з помітною будівельною активністю. Перш за все це монастирське будівництво. Кожний із патріархів, заступаючи на престол, починав будівництво нового монастиря, котрий підтримує все власне життя. Так, Михайло Кіруларій заснував монастир власного патрона — Архангела Михаїла, Константин Ліхуд — церкву і монастир Богородиці, Іван Ксифилін — монастир Аргурія тощо. Нові споруди будують на горі Афон, на півострові Халкідіки. Побудова нових храмів логічно сприяла запрошенню художників і мозаїчистів, котрі декорували стіни фресками, а підлоги — мозаїками в різних технологіях. необхідність в нових фресках і мозаїках була обумовлена також скасуванням настанов іконоборства, коли були цілеспрямовано знищені сюжетні мозаїки і фрески більшості константинопольських храмів, включаючи і Софійський собор.
Нові технологічні зрушення прийшли в візантійські фрески в ХІІ ст. до цього широко використовували саме античні технології створення стінописів (багатошаровий тиньк, наповнювачі, вапно в кінцевому шару тиньку, який шліфували). З ХІІ ст. римський багатошаровий тиньк заміняють на 2 шари з додатками товченого вапняка, мармуру чи черепиціКомаров А. А. «Технология материалов стенописи», М., «Изобразительное искусство», 1989, с.62.
Бурхлива історія Візантійської імперії не сприяла збереженню більшості сакральних фресок. Їх нищення довершило захоплення візантійських володінь турками-османами, мусульманське вірування яких забороняло реалістичні зображення. Фрески і мозаїки нищили навіть у тих візантійських храмах, що зберегли і пристосували під нові потреби (церква святої Ірини як арсенал і склад, Мірелейон як мечеть тощо). Тому вивчення фресок Візантійської імперії мимоволі базується на залишках фрескових циклів, випадково збережених в дальніх провінціях (острівна Греція, Салоніки в Македонії) чи в регіонах, що були під сильним впливом візантійського мистецтва (Сицилія і Південна Італія, Сербія, Болгарія, Київська Русь-Україна).
Героїчні образи фресок
Зразки візантійського мистецтва (образи на фресках, коштовні тканини, вироби зі срібла і золота, емалі, мозаїки) роками слугували зразками для каролінгських, оттоновських, нарешті для романських майстрів. Християнське мистецтво цих регіонів зазнало занепаду, спрощень і значної варварізації, тоді як мистецтво Візантії утримало античні корені-витоки і пристосувало їх до нових християнських завдань.
Чергове піднесення візантійського мистецтва відбулося в ХІ–ХІ ст. Цей період характеризувався значним впливом на образотворче мистецтво богослужіння, котре в Візантії помітно ускладнилось. Поштовхом були запеклі богословські дискусії і зміни в богослужінні, що обумовило помітну різницю в богослужіннях католиків і православних. Суперечки закінчилися розколом в церкві і розділом її на православну і католицьку гілки 1054 року. Тиск на візантійських майстрів сприяв як викоріненню індивідуальних манер митців, але піднесенню духовності біблійних образів, так і надзвичайному контролю церкви над мистецькою продукцією та головуванням застиглого канону. Композиції візантійських майстрів застигають і мало відрізняються навіть деталями що в ХІ, що в XV ст. Надзвичайно зростає знаковість атрибутів чи написів. У випадках, коли втрачено атрибут або напис над святим, неможливо зрозуміти, який саме святий зображений (невідомий Євангеліст без атрибуту на фресці в Сопочанах, невідомі святі роботи Феофана Грека без написів в церкві Спаса на Ілліні вулиці в Великому Новгороді та інші).