Вулиця Швя́нто Іо́но (вулиця Святого Іонна, , ) — одна з найдавніших вулиць у Старому місті Вільнюса; називалася, по костелу Святого Івана, Святоянской,з другої половини XIX століття до Першої світової війни — Іванівської, в часи радянської окупації носила ім'я Баліса Сруоґи (). З'єднує вулицю Пілес (Замкову, ) з перехрестям вулиць Універсітето (), Домінікону () та Ґаоно () у скверу К. Сірвідаса (). Нумерація будинків починається від скверу К. Сірвідаса та перехрестя з вулицями Універсітето та Домінікону. По правій південній стороні вулиці непарні номери, по лівій північній — парні.
Загальна характеристика Одна з найстаріших вулиць міста, не надто широка та не відрізняється, як і інші вулиці в історичному центрі Вільнюса, особливої прямизною. Перші згадки про неї відносяться до першої половини XVI століття, проте напевно вулиця склалася набагато раніше. У давнину у перехрестя нинішніх вулиць Пілес та Швянто Йоно знаходився найстаріший віленський ринок, поряд з яким була побудована ратуша. У 1386 році, ще до хрещення Литви, великий князь литовський Ягайло видав привілей на будівництво в цьому місці костелу Святого Іоанну. На вулиці жили впливові литовські вельможі — Радзівілли, Паци, Сапєґі, професора Віленського університету, заможні купці і ремісники. На вулиці розташовувалися дві відомі аптеки та дві друкарні, що грали значну роль в історії культури Литви. Вже у XVI сторіччі тут стояли в основному кам'яні будинки, сама вулиця і багато двори були вимощені. У частину будинків дерев'яним водопроводом доставлялася вода з вінгерських джерел.
По один бік вулиці з плином часу розростався комплекс університетських будівель, що примикає до Костьол Святого Іоаннів. Вулиця утворює південну кордон університетського кварталу, в якому розташовується Ансамбль Вільнюського університету. У будинках на протилежній південній стороні розташовуються галереї, посольство Польщі, інші установи та житлові будинки.
Південна сторона
На початку вулиці по праву сторону стояв будинок зі складною та заплутаною історією, згадуваний у документах з XVI століття. У 1782 році його реконструював архітектор Гуцявичюс, який в ньому і жив, потім воно належало його спадкоємцям, пізніше тут була друкарня Н. Беркі, у міжвоєнні роки — кілька магазинів. Під час війни 1944 року будівля згоріла; після війни руїни були прибрані, а на їх місці влаштований сквер і стоянка автомобілів.
Перша будівля по непарній стороні значиться під номером 3 (). Його історія сходить до XVI століттю. Недовгий час він належав спочатку Радзивіллам, потім Казимиру Сапеге. З 1628 року воно належало сімейству Пацов — секретарю Сигизмунда Вази Стефану Христофору Пацу, його синові Стефану Христофору Пацу, потім Петру Михалу Пацу, його родичам і нащадкам). У 1748 році палац постраждав від пожежі та не ремонтувався. Занепалу будівлю в 1783 році придбав, відремонтував та прикрасив канцлер Великого князівства Литовського Александр Міхал Сапєґа. Після придушення повстання 1831 року палац, до того часу належав генералу артилерії Франциску Сапеґе, був конфіскований. Тут деякий час перебувала резиденції віленського цивільного губернатора (до 1845 року)та квартири чинів губернського правління, потім розміщувалися судові установи, казенна палата, казначейство. З другої половиниXIXстоліття до початку XX століття у цьому будинку діяла друкарня, що випускала видання переважно польською і російською мовами. Серед іншого в цій друкарні друкувалися «Віленські губернські відомості», «Віленський вісник». Першим виданням литовською мовою, випущеними нею, був маніфест про скасування кріпосного права (1863).
У XIX століття двоповерхова будівля зберігало риси зрілого бароко; фасад прикрашали ступінчасті пілястри, ліпнина, пишний портал. Риси ампіру фасаду були додані на початку XX століття. Після війни тут певний час працювали міжміський телефонний станція та телеграф. У 1959 році по проекту Юстінаса Шейбокаса та Бронисловаса Круминиса палац реставрувався. У будівлі розташувався будинок культури працівників зв'язку (), частина будівлі зайняли житлові квартири. У 1965 році був оновлений інтер'єр палацу, у 1986 році палац ще раз реставрувався. У 1990-ті роки тут розміщувалися будинок культури працівників зв'язку, галерея народних промислів «Купарас», представництво IBM в Литві. В даний час в колишньому палаці Пацов розміщується посольство Польщі в Литві.
У сусідньому триповерховій будівлі (), трьома своїми корпусами навколишньому закритий прямокутний двір, вже у 1639 році знаходилась аптека Георгія Шульца (). При нашестя військ московського царя та козаків Золотаренко в 1655 році будинок був спалений, а його власник загинув. У 1781 році руїни придбав аптекар Кошик () та заново відбудував будівлю. Нинішній вигляд будинку надав наприкінці XIX століття а купець Мойсей Антокольський, перебудував його за проектом архітектора Олексія Полозова. Після смерті купця (1902) будинок дістався його спадкоємцям; частиною будівлі володів художник Лев Антокольський. На початку XX століття а в цьому будинку працювали винний та книжковий магазини, у часи радянської окупації — невеликий комісійний магазин, потім магазинчик періодичній пресі. Після реставрації з 1996 а в північному корпусі розташовувався соросівський Фонд відкритої Литви, а нині — Інститут Литви ().
Перші згадки про будівлю, що знаходився на місці нинішнього двоповерхового будинки Ертля (), відносяться до першої половини XVIIстоліття. У 1691 році руйнувала будова придбав та відбудував Георгій Ертль (, ), майстер, який керував ремонтом костелу Святих Іоаннов, зруйнованого під час війни 1655—1661 років, пізніше став старостою цеху каменярів. Власники та призначення будинку, зайнятого в основному житловими приміщеннями, змінювалися. Наприкінці XIX століття за проектом архітектора Кипріана Мацулевич фасад був оновлений. Його прикрашають горизонтальні смуги грубозернистою штукатурки. Середню частину фасаду продовжує виступаючий над дахом фронтон з напівкруглими аркадами.
Наступний будинок побудований у 1645 році Мартіном Ладзіком (). На початку XIX століття будинок був власністю ректора Віленського університету єпископа Єроніма Стройновського(). З 1818 року будівлю орендував Антоній Марцинковський, який розмістив тут свою друкарню, редакцію та контору газети . Влітку 1863 року по розпорядженню М. М. Муравйова друкарня, якою володіла до того часу вдова видавця Вінцента Марцинковская, була закрита. Зараз велика частина будівлі зайнята житловими приміщеннями.
На місці триповерхового будинку під номером 11 () з 1593 року згадувалися дві будівлі. Нинішня будівля свій вигляд, що зберігся до наших днів, отримало на рубежі XVIII та XIX сторіч. У ньому помітні риси почасти бароко, почасти класицизму. З 1887 року в цьому будинку жив художник Болеслав Русецький, пізніше його родичі. Зараз на нижніх поверхах розташовується галерея образотворчого мистецтва «Галерея медалей» () та Литовська національна комісія ЮНЕСКО() зі своїм залом, в якому проходять виставки та презентації книг.
Будівля сучасної архітектури на розі з вулицею Пілес( / ) побудовано за проектом архітектора А. Лукшаса у 1979 році на місці величезної будівлі кардиналів, що належав Радзівиллам та зруйнованого під час Другої світової війни. Збереглася лише частина будівлі кардиналом в глибині двору (). У 1850 році будівля кардиналів придбало поштове відомство, зовнішність будівлі була значно перероблена та до кінця Другої світової війни тут розташовувався поштамт.
Північна сторона
По ліву руку, на північній стороні вулиці з парними номерами, стоять впритул один до одного будівлі Вільнюського університету. Триповерховий будинок з елементами помірної еклектики на розі вулиць Швянто Йоно та Універсітето багаторазово перебудовувався, змінював власників і призначення. Тут з 1687 року діяла єзуїтська аптека, в якій, крім лікарських зілля, продавалися горілка та тютюн. Основа нинішнього будинку була зведена у 1815 році за проектом архітектора Жозефа Пусье. У двоповерховому корпусі на місці колишнього саду була влаштована аптека. Нею завідував Йоганн Вольфганг, який в тому ж будинку і жив. У 1822 році архітектор Кароль Подчашінскій будівлю ще раз перебудував. Після скасування університету (1832) будівля аптеки було продано приватним особам. Пізніше був надбудований третій поверх. На початку XX століття в цьому будинку працював книжковий магазин Стракуна та корсетня майстерня «Регіна». З 1932 року до початку Другої світової війни тут знаходилася приватна аптека Владаса Нарбутас. Після війни на нижньому поверсі працювали булочна, ательє артілі «Рамуне» та магазин чоловічого одягу, на верхніх поверхах були квартири. Після реконструкції за проектом архітектора Ангелі Мяйдувене будівля перейшла у відання Вільнюського університету. У його приміщеннях знаходяться підрозділи адміністрації університету, відділ реставрації та книгосховище бібліотеки Вільнюського університету.
У двоповерховому будинку з классицистським фасадом () нині розташовуються приміщення бібліотеки Вільнюського університету, а з першої половини XVII століття діяла єзуїтська академічна друкарня. Засновник її Миколай Радзивілл Сирітка Крістофер, після смерті батька, ярого кальвініста Миколи Радзивілла Чорного перейшов у католицизм. У прагненні відшкодувати збитки, що завдала католицької церкви діяльністю його батька, він перевів до Вільно друкарню з Бресту та був її найбільшим меценатом. Друкарня єзуїтській Академії була однією з найбільших в Речі Посполитої. Між 1633 та 1752 роками вона випускала від 10 до 25 видань на рік. В академічній друкарні друкувалася найбільш цінна наукова література в Литві XVIII століття. Близько половини видань виходило на латинській мові (1354 назви до 1773 а); книги друкувалися також польською (1080), латинською (85), латиською, давньогрецькою, італійською, німецькою, французькою мовами. Перші книги литовською мовою на території Великого князівства Литовського були віддруковані в цій друкарні — «Катехізис» Мікалоюса Дауши (1595; переклад катехізис а Якова Ледесми), кілька видань тримовного словника Константинаса Сірвідаса (1620, 1634, 1648, 1677, 1713), молитовник Коссаковськім (1681). У 1737 році вийшла граматика литовської мови на латині (найперша що збереглися граматики литовської мови на території Великого князівства Литовського). В академічній друкарні друкувалися перші газети Литви — та інші. Після скасування ордена єзуїтів друкарня перейшла у відання Головною віленській школи, потім Віленського університету. У 1805 році університет продав її на певних умовах видавцеві та книготорговцю Юзефу Завадському за 3000 рублів. Завадський отримав офіційний титул друкаря університету. У його друкарні друкувалися періодичні видання , . У 1822 році Завадський видав перший збірник знаменитого згодом польського поета Адама Міцкевича («Балади та романси»), що з'явився після маніфесту польського романтизму и началом новой эпохи в польской литературеMarta Szymańska. Poszukiwanie Absolutu. Jedność antynomii i aprioryczna nieskończoność .
У 1828 році Завадський був позбавлений колишніх привілеїв університетського друкаря та книгопродавця та змушений був залишити приміщення університетуJuozapas Zavadskis . Після ремонту у цьому будинку в 1829 році влаштувався видавець Микола Глюксберга, чия друкарня раніше знаходилася в будинку університетської клініки. У друкарні Глюксберга друкувалися підручники, белетристика, журнал Ю. І. Крашевського та альманах Адама Кіркора . ВУ середині XIX століття а друкарня Глюсберга була закрита. До Першої світової війни будівля була у віданні Вчительського інституту, після Другої світової війни належало університету. У 1974 році було проведено реконструкцію за проектом архітектора Алдону Швобене. У 1999 році була встановлена меморіальна таблиця на згадку видавця Юзефа Завадського та першої збірки Адама Міцкевича.