Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.

Украї́нський націона́льний рух на Кубані — соціальний та політичний рух етнічного українського населення на території Кубанського козачого війська Російської імперії, що виступав на різних етапах за збереження української культури, створення незалежної Кубанської Народної Республіки та об'єднання її з Україною, введення української мови у всіх сферах суспільного життя. Український національний рух на Кубані зародився у колах чорноморської інтелігенції у другій половині XIX ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX ст. На початку XX ст. із створенням філіалу РУП у Катеринодарі, рух перейшов у свою політичну стадію і характеризувався боротьбою кубанських українців за свої як культурні, так і політичні права.

В українському русі на Кубані можна окреслити два етапи: Перший етап — це друга половина та кінець XIX — період коли кубанські українці ставили культурні вимоги, як впровадження української мови в школі, театрі, пресі. Другий етап — початок та перша пол. XX ст., його можна ознаменувати із утворенням організації революційної української партії (РУП) у Катеринодарі в 1901 році, коли український рух на Кубані на ряду з культурними перейшов до політичних вимог таких, як автономія України і Кубані та їх союз на федеральній основі.

На активізацію українського руху на Кубані у 1917 р. впливав цілий ряд як зовнішніх, так і внутрішніх об'єктивних факторів.

Найголовнішим чинником, що активізував український рух у 1917 р. на Кубані була діяльність української національної еліти — інтелігенції, яка формувалася в період від початку 90-х рр. XIX ст. до 1917 р. Зазвичай її представники були вихідцями з козацького «чорноморського» середовища. Саме вони забезпечили Кубань власними кадрами інтелектуалів — істориків, статистів, інженерів, економістів, чимала частина яких поєднувала наукову працю з українською просвітницькою, громадською та революційною діяльністю. активізації руху посприяли і падіння царської влади в лютому 1917 р., що викликало різке пожвавлення національних рухів не лише на Кубані а і у різних регіонах Росії. Важливим фактором було і посилення на Кубані впливу різних українських партій і рухів (рух народовців-українофілів спричинив створення «просвіт», а виникнення в Наддніпрянщині Революційної Української Партії — виникнення осередку РУП у Катернодарі).

Основними формами прояву українського руху на Кубані були створення культурно-просвітницьких організацій, гуртків та організацій українських політичних партій РУП, УСДП, УСДРП. Випуск українських журналів і газет: «Чорноморець», «Нове життя». «Кубанська зоря» (1919 р.). Створення художніх шкіл (Перша кубанська кобзарська школа створена влітку 1913 р. Василем Ємецем). Створення українських шкіл учительських училищ та інститутів. Питання про створення українських шкіл в усіх населених пунктах було поставлено офіційно на рівні крайової ради. Восени почався організований перехід шкіл на українську мову. Влітку 1917 р. були відкриті українські учительські курси, стала друкуватися українська дитяча література «Український буквар», витримав два видання (1917 р., 1918 р.)Український букварь. Уложила комісія «Кубанського Товариства Шкільної Освіти». — Катеринодар. Друкарня С. Казарова, 1918. Відбулося два педагогічні з'їзди: кубанських вчителів та Український учительський з'їзд які, висловлюються за введення шкільного викладання українською мовою.

Зародження українського руху на Кубані Український рух не виник на пустому місці, він зародився на Кубані ще в 2-й половині XIX ст. коли розпочався наступ на національні права та культуру чорноморської інтелігенції. Запозичуючи український досвід кубанці створювали «просвіти», гуртки, партійні організації однак по-справжньому український національний рух активізувався лише після перемоги революції у 1917 р.

Вперше національні об'єднання кубанських, які були нащадками запорозького козацтва почали виникати ще наприкінці XIX-го на початку XX-го століття. Кубанські поціновувачі української культури: Я. Мишковський, Я. Кухаренко, В. Вареник, І. Подушка, В. Золотаренко — були козакофілами, і розглядали українську мову, одним з найважливіших символів своєї козацької гідності.

Будівництво української культурно-просвітницької праці на Кубані почалося навколо провідного національного символу, яким стала постать Т. Г. Шевченка. Шанобливому ставленню українців регіону до Кобзаря сприяла його дружба з наказним отаманом Я.Кухаренком, який в свою чергу відіграв важливу роль у формуванні «шевченківського дискурсу» на Кубані. Саме він привіз на Кубань шевченківського «Кобзаря» який нещодавно видали у Петербурзі. Уже на початку 60-х рр. XIX ст. чорноморська козача старшина була добре знайома з поезіями Т. Шевченка. В 60 — 80-х рр. XIX ст. діячі українського руху активно займалися пропагуванням творчості поета серед українців Кубані шляхом розповсюдження «Кобзаря». Уже у березні 1862 р., дізнавшись про смерть Т. Г. Шевченка, деякі чорноморські козацькі родини влаштували в Катеринодарі виставу «Наталка Полтавка». Зібрані кошти були відіслані до Петербурга для увічнення пам'яті великого українського поета.

У 1860 р. відбулося об'єднання деяких частини лінійних козаків з чорноморськими та азовськими частинами і утворення Кубанського козачого війська. Це стало важливою подією для активізації українського руху, оскільки лінійці були переважно росіянами за походженням. Відтоді з їхнього боку почалася поступова русифікація кубанського козацтва. З іншого боку, цей же процес спровокував усвідомлення чорноморською інтелігенцією потреби боротьби за збереження української культури.

Важливу роботу по пробудженню національної самосвідомості українського населення регіону проводив відомий фольклорист і етнограф останньої чверті XIX століття Митрофан Олексійович Дикарьов (1854—1899). Для збору фольклорних матеріалів Дикарьов залучав в станицях журналістів з числа викладачів і простого селянства, через яких він намагався впливати на козаків.

У 70-80 роках XIX ст. широкого поширення набули «Шевченківські роковини» заходи, присвячені життю та творчості Т. Шевченка, вони стають одним із найважливіших заходів, які сприяли активізації українського національного руху.

У 1890-ті рр. лідером кубанських українців стає дворянин С. І. Ерастов (1856—1933), видавець і журналіст. У 1878 році він вступає до Київського університету і одразу ж стає членом громади молодих українців «Кіш». Також він починає товаришувати з О. Кониським та починає грати у постановках домашнього театру Миколи Лисенка. У 1894 році осідає у рідному Катеринодарі. С. І. Ерастов і його сподвижники (вчитель Єпархіального училища І. Т. Ротар, поет М. К. Вороний, інспектор народних училищ А. А. Левицький, драматург Г. В. Доброскок) вважали головною своєю заслугою те, що їм вдалося привчити населення Кубані відзначати «Шевченківські роковини» і тим самим утвердити в козачому регіоні культ великого українського поета.

Ще до поч. 90-х рр. XIX ст. «Шевченківські роковини» на Кубані святкувалися таємно. З 1894 р. вони стали проводитися для широких мас за ініціативою Якима Бігдая — кубанського етнографа та композитора, автора вокальних циклів «Листи з Кубані», «До Кобзаря», музики до «Чорноморського побиту». Він збирав фольклорні матеріали і випускав збірники надрукованих «кулішівкою», яка тоді була забороненою, українських народних пісень. Щоб зробити роковини легальними, Я. Бігдай отримав письмовий дозвіл наказного отамана Якова Малама (1841—1912).

У 1896 р. роковини вже святкували відкрито в залі жіночої гімназії. На «Шевченківських роковинах» зачитувались реферати, виконувались музичні номери, декламувались твори Кобзаря.

Ім'я С. Ерастова також пов'язують з початком українського книгодрукування на Кубані. В Катеринодарі вийшла друком книжка А. Кримського «Хто ж винен?», саме з її появою на Кубані почалося видання книжок українською. Вже через рік книжка була перевидана в Ростові-на-Дону тиражем 1200 прим, тут же тиражем у 5 тисяч примірників був надрукований збірник оповідань Бориса Грінченка. На початку XX ст. український рух на кубані остаточно перейшов у політичну стадію. Одразу після повернення до Катеринодару Ерастов створив першу організацію РУП у Катеринодарі під назвою «Чорноморська вільна громада». Організацію можна назвати філіалом революційної української партії (РУП), яка виникла в лютому 1890 року у Харкові. До об'єднання крім самого Ерастова увійшли також А. Білобородов і Л. Бич. Вже у 1901 р. до роботи були залучені К. Безкровний та і І. Ротарь. Влітку 1902 р. на Кубань переїхало 10 учнів виключених з Полтавської семінарії, у їх числі були П. Ткаченко, С. Петлюра, П. Капельгородський, П. Понятенко, та ін.

Восени 1902 р. — С.Ерастов, Г.Ткаченко, С.Петлюра, І.Бородиня та П.Понятенко з допомогою гектографа розповсюджували прокламації антидержавного характеру. Після низки арештів і переїзду деяких членів РУП, С.Ерастов зазначає, що організація послабилася. Наприкінці 1903 р. кубанська філія РУП нараховувала лише 27 учасників. На початку 1904 р. ЦК РУП було заявлено, що вона є соціал-демократичною партією. Український національний рух в регіоні посилився після послаблення політичних утисків влади в 1906—1907 рр. Під час російсько-японської війни 1904 р. і першої російської революції 1905—1907 рр. були випадки відмови кубанських козаків від участі у придушенні антиурядових виступів. Визвольний рух в проміжок 1905—1907 рр. отримав свободу від спеціальної цензури: зароджувалась українськомовна преса. Для кубанських українців справжньою трибуною де можна було висловити свої політичні і національні ідеї стала газета «Кубань». Найголовнішим пропагандистом «української» теми в «Кубані» був С. І. Ерастов. Він співпрацював також з такими виданнями, як «Мова», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Приазовський край», де видавав численні замітки про суспільне життя Кубані. Як правило, він користувався одним з наступних псевдонімів: С. Закубанський, С. Попенко. У березні газета стала виходити на українській. Після заміток Ерастова в 1906 році в газеті почали публікуватися його однодумці — Г. Доброскока і В. Потапенко.

Гавриїл Васильович Доброскок (1876/78 — 1939), драматург, письменник і громадський діяч. З 1904 по 1917 рік він був завідувачем міської бібліотеки ім. Пушкіна. З 1904 р. міське населення стало активно цікавитися українськими письменниками і поетами. Найпопулярнішими були: І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Котляревський, Т. Шевченко, Б. Грінченко, П. Куліш. Крім книг бібліотека виписувала і українську періодику: газети «Київська газета», "Київська думка та інші. З початком революційних подій 1905—1907 рр., діяльність РУП на Кубані пожвавлюється. В пропагандистській роботі діячі організації використовувалися як легальні, так і нелегальні методи. Влітку 1905 р. кубанський відділ УСДРП почав займатися обладнанням власної типографії. В червні-липні з Києва було привезено типографське обладнання. У типографії була надрукована прокламація «До козаків» по причині російсько-японської війни.

На фоні активної участі українських інтелігентів у культурному житті Кубані виникає «Просвіта» (1906—1907) яка проіснувала лише один рік. Виникнення її тісно пов'язане з зародженням на Західній Україні в середині XIX століття суспільно-політичного руху — «народовців-українофілів». Які за основу своєї діяльності ставили організаторську та просвітницьку роботу серед українського населення, користувалися лише чистою народною мовою і прагнули ввести її у всі сфери суспільного життя. В Катеринодарі товариство мало два книжкові магазини, де реалізовувалася і нелегальна література. При проведенні обшуку у серпні 1907 р. в них з 700 книжок близько половини виявилися забороненими. Такі ж книжкові крамниці відкрили і в деяких сільських філіях товариства.