Російські німці або німці Росії — етнічні німці, а також громадяни (піддані) німецьких держав, які проживали на території Росії, і їхні прямі предки.
У сучасній Німеччині вираз «російські німці» () вживається також по відношенню до етнічних німців, репатрійованих до Німеччини з СРСР, починаючи з 1951 року.
Поява німців в Росії
Перша письмова згадка про існування в Новгороді «немецкого двора» — місця, де жили купці і зберігались товари, відноситься до 1199 року. Проте заснований цей двір був, очевидно, раніше, оскільки про побудову в місті німецької церкви Святого Петра, яка була центром німецького двора, згадується уже в 1184 роціDr. Woldemar Buck Der deutsche Handel in Nowgorod. — St. Petersburg, 1895..
Німці в Московському князівстві Значна кількість німців переселилась у Московське князівство в період правління московських князів Івана III і Василія III — в XV—XVI століттях. У період правління Івана IV Грозного частка німців у населенні міст стала настільки істотною, що в багатьох з них з'явилися квартали компактного проживання німецької діаспори — так звані Німецькі слободи, найбільша і найвідоміша з яких була в Москві.
Епоха Романових Близько 90% німців Росії в XVIII—XIX століттях складають так звані колоністи. У XVIII столітті на запрошення Катерини II почалося переселення німецьких селян (так званих колоністів) на вільні землі Поволжя і пізніше Північного Причорномор'я — багато з цих селянських сімей залишалися в місцях свого первісного компактного проживання протягом більш ніж півтора століття, зберігаючи німецьку мову (У законсервованому порівняно з німецькою мовою Німеччини вигляді), віру (як правило, лютеранську, католицьку) та інші елементи національної культури.
Перша хвиля міграції, спрямована в район Поволжя, прибула в основному із земель Рейнланд, Гессен і Пфальц. Наступний потік еміграції був викликаний маніфестом імператора Олександра I 1804 року. Цей потік колоністів був направлений у район Причорномор'я і Кавказу, і складався здебільшого з жителів Швабії; у меншій мірі жителів Східної та Західної Пруссії, Баварії, Мекленбурга, Саксонії, Ельзаса і Бадена, Швейцарії, а також німецьких жителів Польщі.
В 60-х роках XIX століття 200 000 колоністів переселились з Польщі на Волинь. Перед Першою світовою війною число німецьких сіл у Російській імперії (не враховуючи російської частини Польщі) складало від 3 до 4 тисяч.
З 1870-х років імміграція німців до Росії в основному припиняється (у зв'язку з відміною щодо колоністів пільг по відбуванню військової повинності і погіршенням російсько-німецьких відносин). Більш того, велика кількість російських німців починає емігрувати з Росії, причому не в Німеччину, а головним чином до США. Всього до 1914 року з Росії в США переселилося до 200 тисяч етнічних німців.
Станом на 1913 рік у Російській імперії проживало близько 2 400 000 німців.
Плани депортації німців Росії в період Першої світової війни 2 лютого 1915 року. У зв'язку з війною російська влада приймає закони про примусове відчуження земель у вихідців з Німеччини та Австро-Угорщини в західних губерніях. Рішенням Сенату піддані ворожих держав позбавлялися судового захисту; закривалися німецькі школи і газети в Росії; німці підлягали висилці з місцевостей, оголошених на військовому положенні. З Москви було вислано близько двох тисяч німецьких і австрійських підданих. Пізніше ці «ліквідаційні закони» поширяться і на інші губернії та області країни. 25—29 травня 1915 року. Німецькі погроми в Москві. Число активних погромників у пік заворушень сягало 100–120 тисяч осіб. 1 червня 1915 року. Указ про обов'язкове звільнення всіх німців з московських підприємств і припинення діяльності в місті німецьких фірм. 13 грудня 1915 року. Уряд готує указ, згідно з яким все німецьке населення Поволжя планувалося виселити до Сибіру. Виселення мали намір почати з весни 1917 року. 2, 3 березня 1917 року. Перемога Лютневої революції в Петрограді і в Саратові. 11 березня 1917 року Спеціальною постановою було призупинено виконання всього «ліквідаційного» законодавства, спрямованого проти німецького населення Росії. У постанові вказувалося, що остаточне рішення з цього питання мають прийняти Установчі збори.
Німці в СРСР
1918–1940 роки
У перші десятиліття Радянської влади відродження національної ідентичності російських німців віталось, що привело в 1918 році до створення одної з перших національно-територіальних автономій на території РРФСР — Трудової комуни Автономної області Німців Поволжя, в 1924 році переоформленої в Автономну Радянську Соціалістичну республіку німців Поволжя зі столицею в місті Покровськ (пізніше Енгельс).
Згідно з даними перепису 1939 року на території СРСР налічувалося 1427,3 тис. німців. З цієї кількості в РРФСР проживало 862,5 тис., в Україні — 392,5 тис. (у тому числі в Одеській області — 91,5 тис., у Запорізькій — 89,4 тис., у Сталінській — 47,2 тис., у Миколаївській — 41,7 тис.), у Казахстані — 92,6 тис., у Закавказзі — 44,1 тис., у республіках Середньої Азії — 27,2 тис. і в Білорусі — 8,4 тис. 42,5% (366,7 тис. осіб) німців РРФСР було зосереджено в межах АРСР німців Поволжя (німці складали 60,5% її населення), а всього в Поволзькому регіоні проживало 451,6 тис. німців. Також великі територіальні угруповання німців розселялися на Північному Кавказі (127,1 тис.), у Західному Сибіру (101,4 тис.) і в Криму (51,3 тис.). Крім того, на територіях, включених до складу СРСР в 1939–1940 роки, за сучасними оцінками, проживало до 1939 року 346,1 тис. німців, у тому числі 81,1 тис. — у Бессарабії, 62,1 тис. — у Латвії, 51,0 тис. — у Литві, 45,4 тис. — у Рівненському та Волинському воєводствах Польщі, 40,0 тис. — у Східній Галичині, 37,5 тис. — у Північній Буковині, 18,4 тис. — в Естонії, 10,6 тис. — у Західній Білорусі. Крім того, до 13,8 тис. німців розселялося в ЗакарпаттіКабузан В. М. Немецкоязычное население в Российской империи и СССР в XVIII–XX веках (1719–1989): Ист.-стат. исслед. — , 2003. — С. 183.. Всього, таким чином, на території СРСР у післявоєнних кордонах (без Калінінградської області) налічувалося 1782,9 тис. німців.
1941–1945 роки
Домовленості, пов'язані з Пактом Молотова — Ріббентропа передбачали, серед іншого, репатріацію етнічних німців до Німеччини з земель, які мав окупувати Радянський Союз. У їхнє виконання більшість німців з новонабутих територій СРСР були переселені до Німеччини. Після початку німецько-радянської війни у 1941 році була проведена депортація німців з європейської частини СРСР до Західного Сибіру та Казахстану. СРСР не встиг провести депортацію у західних районах, зокрема в Україні. Німці, що залишилися на території, зайнятій нацистами, отримали статус фольксдойче та переважно були евакуйовані до Німеччини під час відступу німецьких військ.
Всього в 1939—47 роках у СРСР зменшилось на 1,7 млн німців, у переважній більшості — з територій, які ввійшли до складу Радянського Союзу в 1939—45 роки.
Частина німців, що проживала в південних районах УРСР (чорноморські німці) опинилася на території, окупованій вермахтом. Сформовані нацистами загони «самооборони» брали участь у масових вбивствах євреїв.Marianne Hausleitner, Brigitte Mihok, Juliane Wetzel: Rumänien und der Holocaust — Zu den Massenverbrechen in Transnistrien 1941–1944.
Повоєнний період 26 листопада 1948 Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, що забороняв німцям повертатися до колишнього місця проживання: вигнання на «вічні часи» в місця переселення, і що встановлював тривалі терміни ув'язнення за самовільне залишення спецпоселень — 20 років каторги.
Оскільки після 1955, німці так і не отримали дозволу повернутися в місця довоєнного проживання, картина розселення німців що склалася в результаті депортації по території СРСР в основному збереглася до кінця радянського періоду без істотних змін. За даними перепису 1989 року в Радянському Союзі налічувалося 2038,6 тис. німців. Основна маса діаспори була розселені приблизно в тих же районах, в яких німці були оселені в період депортацій. Найбільше німців проживало в Казахстані (957,5 тис.), у Західному Сибіру (416,5 тис.), у Середній Азії (178,2 тис.), на Уралі (149,7 тис.) і в Східному Сибіру (66,2 тис.). У районах, де розташовувалися компактні ареали розселення німців до 1941 року, чисельність їх була невелика. Так, у Поволжі проживало 68,3 тис. німців, в Україні — 37,8 тис., у балтійських республіках — 9,3 тис.
Період 1955–1991 років За рішенням бундестагу ФРН 22 лютого 1955 року визнаються дійсними громадянства, отримані під час війни. Одночасно у вересні цього ж року перший канцлер Німеччини Конрад Аденауер відвідує СРСР, де також підписується ряд міжурядових угод.
13 грудня 1955 року виходить Указ Президії Верховної Ради «Про припинення обмежень у правах німців і членів їх сімей, які перебувають на спецпоселенні» (без повернення конфіскованого майна), заборона на повернення в колишні рідні населені пункти. Розпочався процес переселення німців у ФРН, НДР і Австрію. Спочатку він йшов під гаслом возз'єднання розірваних у роки війни сімей. У цей час виїжджало від декількох сотень до декількох тисяч осіб на рік.
У травні 1957 року в Москві виходить перший номер центральної газети німецькою мовою «Нойес Лебен» («Нове життя»), що стала наступницею «Дойче централь-цайтунг» («Центральна німецька газета»), а через місяць почала видаватися газета «Роте Фане» на Алтаї. Пізніше була організована в Целінограді газета радянського німецького населення Казахстану «Фройндшафт» («Дружба») — зараз вона видається в Алма-Аті під назвою «Deutsche Allgemeine Zeitung». Відновилося радіомовлення для радянських німців рідною мовою. Знову з'явилися у продажу книги радянських німецьких авторів. Почалося створення груп для вивчення німецької мови як рідної в середніх школах Казахстану, РРФСР, Киргизії.
8 квітня 1958 року підписано радянсько-німецьку угоду про возз'єднання сімей і про співпрацю Товариств Червоного Хреста обох країн.
24 квітня 1959 року підписаний радянсько-німецький договір про возз'єднання сімей.
29 серпня 1964 року — Указ про часткову реабілітацію німців Поволжя та скасування депортаційної Указу від 28.08.41 року (поширився і на інших німців СРСР). В указі не забороняється, але й не рекомендується повертатися німцям у колишні місця проживання. Цей указ, опублікований свого часу в умовах обмеження гласності тільки у «Відомостях Верховної Ради СРСР» і в радянській німецькомовній пресі, у житті радянських німців змінив небагато.
12 серпня 1970 року відбулося підписання Московського договору між ФРН та СРСР про взаємну відмову від застосування насильства. Число переселенців зростає.
1 серпня 1975 року підписано Гельсінську угоду. Подальше зростання числа переселенців, але лише на короткий час. (Нижній пік в 1985 році — 460 осіб).
1979 рік — Спроба організувати німецьку автономію в Казахстані.
1981 рік— Заснований Німецький драматичний театр (спочатку в Теміртау, потім в Алма-Аті).
Ситуація змінилася після внесення змін до закону СРСР «Про в'їзд і виїзд» 28 серпня 1986 року. Масова еміграція німців з території колишнього СРСР у Німеччину почалася з 1987 року, коли виїхало 14488 осіб, в 1988 у — 47572, в 1989 — 98 134 (пік припадає на 1994 рік — 213 214 осіб), що значно зменшило частку німецького населення в Росії, Казахстані, Україні і в інших республіках. Загалом, за даними Міністерства внутрішніх справ ФРН, до Німеччини з 1950 по 2006 рік переселилося 2334334 російських німців і членів їх сімей.
Німці після розпаду СРСР
Автономізація
Починаючи з часів перебудови національними організаціями німців підіймалося питання про відновлення республіки німців Поволжя, проте ці плани втратили актуальність у зв'язку з масовою еміграцією німців з території СРСР. У 1991–1992 роках були утворені Німецький національний район Алтайського краю та Азовський німецький національний район Омської області.
Сучасна статистика
Згідно Всеросійському перепису населення 2002 року, у Росії проживало 597 212 німців