Дина́стія Ці́нь () — династія і держава в Китаї, що існувала у 221 до н. е. — 206 до н. е. Заснована першим китайським імператором Ши Хуан-ді, який відновив єдину централізовану державу внаслідок анексії існуючих шести держав: Хань, Вей, Чжао, Чу, Янь і Ці, поклавши край так званому періоду «Семи царств», що тривав майже 800 років. Імператор мав титул — Перший величний правитель Цінь. Згідно з його наказами почала розбудовуватися централізована держава, у якій правителями були чиновники, а не аристократія. Країну поділили на округи і повіти. Реформа передбачила уніфікацію виміру ваги, простору, грошей, а також письма. Внаслідок цього полегшилась торгівля і усунулись регіональні відмінності. Династія Хань замістила Цінь у 206 до н. е.
Історія Передумови Створення імперії було логічним завершенням складного і тривалого процесу посилення інтегруючих доцентрових тенденцій у провідних чжоуських царствах. В середині ІІІ ст. до н. е. територія сучасного Китаю була розділена на декілька великих держав. Цей період китайської історії називають «Епохою Воюючих царств». Війни були досить жорстокими, а конкуренція такою, що лише найсильніші політичні утворення залишилися на карті.
З середини IV ст. до н. е. поміж сильних царств різко вирізняється околичне північно-західне царство Цінь. Раніше воно не брало активної участі в міжусобній боротьбі і вважалося порівняно досить слабким поміж «семи сильніших». Причина його посилення — проведені одним із засновників школи легізму (фацзя) Шан Яном (390—338 до н. е.) реформи в усіх сферах життєдіяльності. Основна ідея школи — рівність усіх перед Законом і правителем, що спричинило роздавання титулів не за народженням, а за реальними заслугами, згідно з чим будь-який простолюдин мав право дослужитися до першого міністра. Шан Ян, виходець зі збіднілої аристократичної сім'ї царства Вей, залишив батьківщину, і в 361 до н. е. подався служити до монарха царства Цінь Сяо-ґуна (посмертне ім'я — Цюй Лян), при якому був першим радником. Закони Шан Яна захищали інтереси заможних господарств, що вийшли з общини. При ньому могутність спадкових знатних родин була підірвана одноманітним адміністративним розділом держави. Дрібні територіальні одиниці — п'яти- і десятидворки — були поєднані круговою порукою; в разі провини однієї особи всі члени групи ставали державними рабами — чим було розширено контингент осіб, поневолених державою за кримінальним законом. Уніфікація Шан Яном мір ваги, довжини і об'єму, а також монетна реформа стимулювали розвиток ринкових відносин. Замість податку з урожаю Шан Ян ввів податок з площі оброблюваної землі, переклавши всі збитки від стихійних лих з казни на плечі землероба. Він спирався на нову знать, не пов'язану з родовитим походженням, і на заможні прошарки общини, для яких відкрилися можливості придбання полів і рабів. Держава Цінь перетворювалася на власника землі і рабовласника. Основну увагу уряд Шан Яна приділяв підвищенню продуктивності сільськогосподарського виробництва і розвитку військової справи. Вперше в історії Китаю Шан Ян закріпив приватну власність на землю. За заслуги отримав область Шан. У 338 до н. е., після смерті Цюй Ляна був звинувачений у зраді. Втік до царства Вей, згодом в область Шан, що належала йому, де створив власну армію. Був розбитий в битві і страчений.
Ідеї Шан Яна мали величезний влив не лише на його сучасників, але і на наступні покоління. Завдяки їх впровадженню в життя, цінським царям менш ніж за сто років вдалося перетворити свою державу на наймогутніше з «Семи Воюючих Царств», що дозволило Цінь Шихуанді об'єднати Китай під владою Цінь. Цей процес багато в чому був стимульований активною діяльністю реформаторів-легістів, які виступали як проти відцентрових тенденцій спадкової знаті, так і проти тих, хто послаблював централізовану структуру діяльності приватних власників, «користолюбців», лицарів «другорядних» занять (за визначенням Шан Яна).
Під прапором легізму, теорія якого була докладно розроблена в різних варіантах, включаючи «Мистецтво адміністрації» Шень Бухая (400—337 до н. е.) і всеосяжну концепцію Хань Фей-цзи (288—233 до н. е.), почала утворюватися нова імперія, її основні принципи та інститути. За короткий час правління династії Цінь розрізнені царства було об'єднано, воно стало єдиною країною, яка сьогодні має назву Китай. То був час зведення Великого китайського муру, будівництва небувалої кількості палаців і доріг. В епоху Цінь закладено принципи управління Китаю на декілька сторіч уперед.
Об'єднання Китаю Державний устрій царства Цінь визначали потужна воєнна машина і численна бюрократія. Держава Цінь була наймогутнішою в Піднебесній. Все прямувало до об'єднання Китаю на чолі з цією династією. Проте, хоча Цінь і значно розширила свої володіння за рахунок інших царств, вони ще залишалися досить сильними. У 241 до н. е. царства Вей, Хань, Чжао і Чу уклали проти Цінь новий військовий союз, але і їх об'єднані війська також зазнали поразки. Цінцям також протистояли ще Янь і Ці — тобто шість царств, всі інші загинули в ході міжусобних воєн.
У 238 до н. е., коли Їн Чжен зійшов на цінський престол, йому вдалося розбити всіх ворогів поодинці, захоплюючи одну територію за іншою протягом сімнадцятирічних безперервних воєн. У 32 роки він оволодів тим князівством, у якому народився, тоді ж померла його мати. Кожну захоплену столицю він наказував знищувати. У 221 до н. е. Цінь завоювало останнє самостійне царство — Ці на Шаньдунському півострові, Їн Чжен у 39 років вперше в історії об'єднав увесь Китай, прийнявши ім'я Цінь Шихуанді. Заснована ним династія Цінь, що планувала володіти Китаєм впродовж 10 тисяч поколінь, була повалена за кілька років після його смерті.
Розбудова імперії Колосальна кампанія з об'єднання Піднебесної була завершена в 221 до н. е., після чого за указом імператора у населення країни було вилучено зброю, з якої було наказано відлити дзвони і великі бронзові статуї. Новий імператор провів ряд реформ для закріплення завойованої єдності: під гаслом «всі колісниці з віссю єдиної довжини, всі ієрогліфи — стандартного написання» було створено єдину мережу шляхів, скасовано розрізнені системи ієрогліфіки підкорених царств, введено єдину грошову систему, а також систему міри і ваги.
Столицею імперії було обрано Сяньян у вічних цінських володіннях, недалеко від сучасного Сіаня. Туди було переведено чиновників і вельмож всіх захоплених держав (близько 120 тис. сімей спадкової знаті).
Величезну країну була знову розмежовано на 36 великих областей, кордони яких не збігалися з рамками колишніх царств і князівств. На чолі кожної області поставили губернатора. Області поділили на повіти, що мали начальників, а повіти — на волості, кожна з яких включала кілька десятків сіл.
Велику увагу було приділено організації центральної адміністрації. На чолі імперії було двоє міністрів, один з яких (Лі Си) відігравав головну роль. Цим міністрам підкорялося кілька центральних відомств, у яких були відповідні підрозділи в областях. Так, главі воєнного відомства підпорядковувалися воєначальники областей і великий штат чиновників центрального апарату, що належали до відділів і департаментів. Приблизно такою ж була і структура інших відомств — фінансів, царсько-державного господарства, судового, обрядового і деяких інших, включаючи верховну прокуратуру, яка здійснювала централізований нагляд за всіма відомствами і особовим складом апарату адміністрації країни. Всі чиновники і особи, що стояли нижче від них, суворо розрізнялися за своїм місцем у системі не лише посад, але і рангів. Їх було 20, перші 8 могли мати прості люди, які отримували їх залежно від віку, соціально-родинного становища і заслуг, а також шляхом купівлі або у винагороду. Решта (аж до найвищих, 19—20-го, володарями яких в імперії були одиниці) були чиновницькими рангами, які надавали за вислугу і заслуги.
У суворій відповідності до принципів легізму було остаточно централізовано редистрибутивну систему імперії. Всі численні чиновники, аж до найвищих, отримували за свою працю твердо фіксовану платню з державних сховищ, найчастіше натурою, у вигляді встановленої і залежної від посади і рангу кількості зерна. Лише окремі представники 19—20-го рангів мали право на харчування, тобто на стягування податків з селян певною подарованою їм в умовне володіння території, але при цьому адміністративної влади тут не мали, їх права обмежувалися лише стягуванням податків.
Суворо централізованою і добре організованою була і система різноманітних і досить важких державних повинностей, чи то велетенські будівельні роботи, чи обов'язок забезпечувати армію, постачання харчів і спорядження, участь у суспільних роботах на місцях тощо Принцип кругової поруки, заснований ще Шан Яном, набув більш розширеного тлумачення, ніж раніше: він торкався тепер не лише селян, але також і тих, які рекомендували будь-кого на посаду чиновників, що обмежувало непотизм, тобто прагнення влаштувати на вигідне місце бездарного і нездібного родича або приятеля.
Було уніфіковано монету, виплавка якої перетворилася на державну монополію, дозволено відкуп від повинностей і покарань, а також покупка рангів, аби зайві статки власників надходили в казну. Частину найзаможніших торговців переселили з їхніх рідних місць; великі відкупники, які займалися солеварінням, залізоплавильною справою і т. ін., були під контролем влади. Крім того, у державі існувала мережа великих казенних майстерень, на яких у порядку відбуття повинностей або за вироками суду (державне рабство злочинців), а також за наймом працювали ремісники, у тому числі і власники приватних майстерень.
Досить жорсткою була система легістського законодавства аж до знищення всіх родичів злочинця за трьома лініями родинності — батька, матері і дружини — за особливі злочини. За менш тяжкі очікувало фізичне скалічення або державне рабство.
Слід зазначити, що вся описана система реформ і нововведень в цілому мала чималий ефект, причому досить швидко. Суворо організована на засадах принципів казармової муштри держава змогла за короткий термін здійснити ряд грандіозних проектів. Для захисту від кочівників півночі було зведено Великий мур — одне з найвеличніших чудес світу. Грандіозним було і будівництво столиці з її колосальним палацовим комплексом Ефангун, не кажучи вже про спорудження імператорської гробниці, про яку джерела розповідають усілякі дива.
Упродовж останніх десяти років свого життя імператор рідко бував у своїй столиці. Він постійно інспектував різні куточки держави, приносячи жертви в місцевих храмах, сповіщаючи місцеві божества про свої досягнення і зводячи стели з самовихваляннями. Об'їздами власних володінь імператор поклав початок традиції монарших сходжень на гору Тайшань. Він же першим із китайських правителів вийшов на морський берег.
Як можна зрозуміти з «Ши цзі» ханського історика Сима Цяня, найбільше імператора непокоїли думки про власну смерть. Під час своїх мандрів він знайомився з чарівниками і ведунами, сподіваючись дізнатися від них таємницю еліксиру безсмертя. У 219 до н. е. він спорядив на пошуки експедицію до островів Східного Моря (ймовірно, до Японії).
Конфуціанські учені вбачали в цьому порожні забобони, за що жорстоко поплатилися: як свідчить легенда, імператор наказав закопати 460 з них живцем у землю. У 213 до н. е. Лі Си переконав імператора спалити всі книги, за винятком тих, що стосувалися сільського господарства, медицини і ворожіння. Крім того, не чіпали книги з імператорських зборів і хроніки цінських правителів.
В останні роки життя, зневірившись у перспективі отримання безсмертя, Цінь Шихуанді все рідше об'їжджав кордони своєї держави, відгородившись від світу у величезному палацовому комплексі. Уникаючи спілкування зі смертними, імператор сподівався, що в ньому бачитимуть божество. Замість цього, тоталітарне правління першого імператора спричиняло зростання числа невдоволених. Розкривши три змови, імператор не міг довіряти жодному зі своїх наближених.
Занепад