Український колабораціонізм з нацистською Німеччиною (від — співпраця) — співпраця різних українських націоналістичних груп, а також українського цивільного населення із нацистським режимом у ході Другої світової війни.GEORG TESSIN. Verbande und Truppen der deutschen Wehrmacht und Waffen SS im Zweiten Weltkrieg 1939-1945 DRITTER BAND: Die Landstreitkrafte 6—14 VERLAG E. S. MITTLER & SOHN GMBH. • FRANKFURT/MAIN. ISBN 3-7648-0942-6, page 313.
До вересня 1941 року окупована німцями територія України була поділена між двома новими німецькими адміністративними одиницями: Галицьким дистриктом нацистської «Генеральної губернії» та Рейхскомісаріатом «Україна». Деякі українці вирішили чинити опір і боротися проти німецьких окупаційних військ, приєднавшись або до Червоної армії, або до нерегулярних партизанських загонів, які вели партизанську війну проти німців. Деякі українці співпрацювали з нацистами або працювали на них проти військ союзників. Українські націоналісти сподівалися, що активна колаборація дасть їм змогу відтворити незалежну державу. Багато хто з них був причетний до низки військових злочинів та злочинів проти людяності, зокрема до Голокосту в Україні та масових вбивств поляків на Волині та у Східній Галичині.
Українці, зокрема представники етнічних меншин, таких як білоруси, росіяни, татари та інші, які співпрацювали з нацистською Німеччиною, робили це різними способами, зокрема беручи участь у роботі місцевих адміністрацій, у допоміжній поліції під німецьким наглядом («Шуцманшафт»), у німецьких збройних силах або як охоронці в концентраційних таборах.
Загальна інформація
Нацисти вважали українців «недолюдьми» через їхнє слов’янське походження і призначали їх на винищення та поневолення в рамках «Генерального плану Схід», але на практиці через нестачу робочої сили на Східному фронті нацистська Німеччина була змушена залучати місцеве населення до виконання різних завдань. Хоча Гітлер припускав, що невелика кількість українців була нащадками етнічних німців, які оселилися в цьому регіоні, у цілому українців ніколи не вважали неслов’янськими, на відміну від інших слов’ян у расовій ієрархії нацистської Німеччини, таких як болгари та хорвати. Більшість українських націоналістичних лідерів, які співпрацювали з нацистською Німеччиною, використовувалися для антисемітських та антипольських дій, але згодом були заарештовані за свої проукраїнські погляди.
Сталін, правитель СРСР, і Гітлер, правитель нацистської Німеччини, обидва вимагали території від свого безпосереднього сусіда — Другої Польської Республіки. Радянське вторгнення до Польщі в 1939 році об’єднало українців СРСР та українців тодішньої Східної Польщі (східні креси) під єдиним радянським прапором. На територіях Польщі, окупованих нацистською Німеччиною, чисельність української меншини стала незначною і зосередилася переважно навколо УЦК, утвореного у Кракові.
Менш ніж через два роки нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Німецька операція «Барбаросса» розпочалася 22 червня 1941 року. Операція «Барбаросса» об’єднала корінних українців СРСР та передвоєнні території Польщі, анексовані Радянським Союзом. До вересня окупована територія була поділена між двома новими німецькими адміністративними одиницями: на південному заході — Галицький дистрикт нацистського Генерального губернаторства, а на північному сході — Рейхскомісаріат Україна, який до 1943 року простягався аж до Донбасу.
Райнхард Гейдріх у доповіді від 9 липня 1941 року зазначив «принципову відмінність між колишніми польськими та російськими [радянськими] територіями. У колишньому польському регіоні радянський режим сприймався як вороже панування... Тому німецькі війська були зустрінуті як польським, так і рутенським населенням [тобто українцями та білорусами] здебільшого, принаймні, як визволителі або з доброзичливою нейтральністю... Ситуація на нині окупованих білоруських територіях [до 1939 року] СРСР має зовсім іншу основу».
Лідер поліських повтанців Тарас Бульба-Боровець влітку 1941 року зібрав загін у 3 000 осіб, щоб допомогти Вермахту у боротьбі проти Червоної Армії. У вересні 1942 року Боровець вступив у переговори з радянськими партизанами Дмитра Медведєва. Вони намагалися залучити його до боротьби проти німців, але не змогли дійти згоди. Боровець відмовився підкорятися радянській командній структурі й побоювався німецьких репресій проти українського цивільного населення. Проте до весни 1943 року між загонами Боровця та радянськими партизанами зберігався нейтралітет. Паралельно з переговорами з радянською стороною Боровець продовжував намагатися досягти угоди з німцями. У листопаді 1942 року він зустрівся з оберштурмбаннфюрером , керівником служби безпеки (СД) Волинсько-Подільського генерального округу.
У листопаді 1943 року, під час переговорів з німцями, Боровець був заарештований гестапо у Варшаві та ув’язнений у концентраційному таборі Заксенхаузен. Восени 1944 року нацисти, шукаючи підтримки з боку українців у війні, яку вони на той час вже програвали, звільнили Боровця. Його змусили змінити бойове ім’я на Кононенко, і під цим ім’ям він очолив формування українського загону спеціального призначення чисельністю близько 50 осіб у складі «Ваффен-СС». Цей загін мали десантувати в тил Червоної армії для ведення партизанської війни. Ці плани так і не були реалізовані.
Наприкінці війни українські націоналістичні союзники Гітлера вимагали переведення з Східного фронту, щоб вони могли здатися союзникам, а не радянським військам. Загін Боровця здався союзникам 10 травня 1945 року і був інтернований у Ріміні, Італія. З огляду на мінливий характер цих прихильностей історик Альфред Рібер наголосив, що такі ярлики, як «колабораціоністи» та «опір», втратили сенс при описі фактичної лояльності цих угруповань. Однак у нещодавно анексованих районах західної України лояльність до Радянського Союзу, чия Червона армія захопила Україну під час радянського вторгнення до Польщі у вересні 1939 року, була мінімальною або взагалі відсутньою.
Рання фаза німецької окупації
Націоналісти на заході України сподівалися, що їхні зусилля дозволять їм згодом відтворити незалежну державу. Наприклад, напередодні операції «Барбаросса» аж 4 000 українців, діючи за наказом Вермахту, намагалися дезорганізувати ситуацію в тилу радянських військ. Після захоплення Львова — дуже суперечливого та стратегічно важливого міста зі значною українською меншиною — 30 червня 1941 року лідери ОУН проголосили нову Українську державу та закликали до лояльності до нового режиму, сподіваючись, що німці його підтримають. У 1939 році, під час німецько-польської війни, за словами Джона Армстронга ОУН була «вірним німецьким союзником».
Незважаючи на спочатку позитивну реакцію на ідею незалежної України (див. Українське Державне Правління), нацистська адміністрація мала інші плани, зокрема програму «Lebensraum» та тотальну «» населення. Вона настроювала слов’янські народи один проти одного. ОУН спочатку здійснювала напади на польські села, намагаючись винищити польське населення або вигнати польські анклави з територій, які бійці ОУН вважали українськими. Це завершилося масовими вбивствами польських сімей на Волині та у Східній Галичині.
За словами Тімоті Снайдера, «те, про що ніколи не говорять, бо це незручно для всіх без винятку, — це те, що з німцями співпрацювало більше українських комуністів, ніж українських націоналістів». Снайдер також зазначає, що дуже багато з тих, хто співпрацював з німецькою окупацією, у 1930-х роках також співпрацювали з радянською владою.
Голокост Винищення євреїв під час Голокосту в Україні розпочалося вже через кілька днів після початку нацистської окупації. Українська допоміжна поліція, сформована в середині серпня 1941 року за сприяння «Айнзатцгрупи С» та , проводила облави на євреїв та «небажаних осіб» для масового вбивства в Бабиному Яру, а також для інших пізніших масових вбивств у містах і селищах сучасної України, таких як Колки, Степань, Львів, Луцьк та Житомир.
У цей період, 1 вересня 1941 року, підтримувана нацистами українська газета «Волинь» у статті під назвою «Завоюємо місто» написала:«Усі елементи, що мешкають на нашій землі, чи то євреї, чи то поляки, мають бути знищені. Саме зараз ми вирішуємо єврейське питання, і це рішення є частиною плану тотальної реорганізації Європи Рейхом», «Порожній простір, що утвориться, має бути негайно й безповоротно заповнений справжніми власниками та господарями цієї землі — українським народом».
Підсилений релігійними упередженнями, антисемітизм переріс у насильство вже в перші дні німецького вторгнення в Радянський Союз. Деякі українці відчували націоналістичну неприязнь, виходячи з переконання, що євреї працювали на польських поміщиків. У масових вбивствах в’язнів НКВС, скоєних радянською таємною поліцією під час відступу на схід, звинувачували євреїв. Антисемітська вигадка про «Жидобільшовизм» стала виправданням для вбивств з помсти, скоєних ультранаціоналістичною Українською народною міліцією, яка супроводжувала німецькі «Айнзацгрупи», що рухалися на схід. У Бориславі (населення 41 500 осіб) командир СС дав розлюченому натовпу, який бачив тіла чоловіків, вбитих НКВС і викладені на міській площі, 24 години на те, щоб вчинити на власний розсуд щодо польських євреїв, яких змусили прибирати трупи та танцювати, а потім вбили, забиваючи сокирами, трубами тощо. Такі самі масові вбивства відбулися у Бережанах. Під час львівських погромів 7 000 євреїв було вбито українськими націоналістами на чолі з Українською народною міліцією. Ще в 1945 році українські бойовики продовжували затримувати та вбивати євреїв.
Хоча деякі з колабораціоністів були цивільними особами, іншим було надано можливість вступити на службу до парамілітарних формувань, починаючи з вересня 1941 року, безпосередньо з радянських таборів військовополонених завдяки тісним зв’язкам з українською «Хільфсвервалтунґ». Загалом понад 5 000 солдатів Червоної Армії, уродженців України, записалися на навчання в СС у спеціальному навчальному таборі «Травнікі» для участі в реалізації «Остаточного вирішення». Ще 1 000 дезертирували під час бойових операцій. Випускники Травніків взяли активну участь у нацистському плані винищення європейських євреїв під час операції «Райнхард». Вони служили в усіх таборах смерті та відіграли важливу роль у придушенні повстання у Варшавському гетто (див. Рапорт Штропа) та повстання у Білостоцькому гетто, а також інших повстань у гетто. Чоловікам, яких відправляли до таборів смерті та єврейських гетто в якості охоронців, ніколи повністю не довіряли, тому за ними завжди наглядали фольксдойче. Іноді, разом із в’язнями, яких вони охороняли, вони вбивали своїх командирів під час спроб дезертирувати.
Місцеві колабораціоністи брали участь у якості допоміжних сил у Бабин Ярській різанині під час німецької окупації Києва. У травні 2006 року газета «Ukraine Christian News» зазначила: «Різанину здійснювала «Айнзацгрупа С» за підтримки бійців батальйону «Ваффен-СС» та підрозділів української допоміжної поліції під загальним командуванням Фрідріха Єкельна. Участь українських колабораціоністів у цих подіях, яка на сьогодні задокументована та доведена, є предметом болісних суспільних дискусій в Україні».
Визначення терміну У класичному розумінні термін «колабораціонізм» означає співпрацю громадянина держави з її ворогами на шкоду державі. Уперше використав його генерал Філіпп Петен, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною («J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration…», 30.10.1940). Термін швидко увійшов і до інших мов та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням.