Го́луб мандрі́вни́й () — винищений вид птахів з родини голубових, що виділяється в монотипічний рід Ectopistes. Його назви різними мовами пов'язані зі схильністю цього виду до міграції: голуби постійно мігрували величезними зграями в пошуках їжі, укриттів і місць гніздування. Птахи були розміром близько 40 см завдовжки, мали в основному сіру верхню і світлішу нижню частини тулуба, переливчасте бронзове оперення на шиї і чорні плями на крилах. У розмірах і забарвленні спостерігався статевий диморфізм, самиці були дрібніші й темніші. Вид мешкав в листяних лісах східної частини Північної Америки, а розмножувався головним чином поблизу Великих озер. Раціон переважно складали насіння дерев, плоди рослин і безхребетні.
У Північній Америці в XVI–XVIII століттях цей вид був найчисленнішим птахом, найвища чисельність якого сягала від 3 до 5 мільярдів особин. Полювання на мандрівних голубів велося ще корінними американцями, її розмах значно збільшився XIX століття з розселенням на материку європейців. Голубине м'ясо використовувалося як дешевий харч. На зниження чисельності виду і його подальше вимирання вплинули й інші чинники: масовий забій великих гніздових колоній і повсюдна вирубка лісів, що знищила його природне місце існування. Зникнення мандрівного голуба є класичним прикладом винищення людиною масового виду, що нараховував мільярди особин, внаслідок необмеженого полювання і знищення середовища існування. Останню дику особину ймовірно було вбито 1901 року, а 1 вересня 1914 року в зоопарку Цинциннаті помер останній представник цього виду — самиця на ім'я Марта.
Таксономія
В роботі Марка Кейтсбі «Природна історія Кароліни, Флориди і Багамських островів», опублікованій в 1731–1743 роках, вперше з'явилося зображення мандрівного голуба, описаного як Palumbus migratorius. 1758 року у своїй праці «Система природи» шведський натураліст Карл Лінней об'єднав цей вид з описом зенаїди північної, зробленим Джорджем Едвардсом 1743 року. В обох працях птах отримав наукову назву Columba macroura. 1766 року у черговій редакції «Системи природи» Лінней присвоїв мандрівному голубу ім'я C. migratoria, а зенаїді північній — , повністю відмовившись від C. macroura. Він також додав для мандрівного голуба назву , скориставшись описом, зробленим 1760 року Матюреном Жаком Бріссоном, який власноруч зловив самку мандрівного голуба і дав їй назву Turtur canadensis. Малоймовірно, що Лінней бачив цих птахів.
1827 року Вільям Джон Свенсон виділив мандрівного голуба у новий монотипічний рід Ectopistes, оскільки довжина його крил і клиноподібна форма хвостового оперення відрізнялися від інших видів голубових. 1906 року Аутрам Бенґс припустив, що раз Лінней повністю скопіював текст Кейтсбі, то назва C. macroura повною мірою стосується голуба мандрівного, як і назва Ectopistes macroura. 1918 року зазначив номенклатурний пріоритет назви C. canadensis (а значить і E. canadensis) над С. migratoria, так як в книзі Ліннея вона з'являється раніше. 1952 року запропонував Міжнародній комісії із зоологічної номенклатури закріпити видову назву macroura за зенаїдою північною, а migratorius — за мандрівним голубом, оскільки так було написано у працях, які Лінней взяв за основу для свого опису. 1955 року пропозицію було схвалено комісією, яка закріпила за цими видами нові назви.
Походження
Тривалий час через морфологічні подібності найближчими родичами мандрівного голуба вважалися , особливо . Висувалося навіть припущення, що зенаїда північна належить до роду Ectopistes, 1840 року присвоював їй видову назву Ectopistes carolinensis. Існувала також думка, що мандрівний голуб походить від зенаїд, пристосувавшись до рівнинних лісів центральної частини Північної Америки. Мандрівний голуб відрізнявся від зенаїд великими розмірами, відсутністю смуг на голові, наявністю статевого диморфізму, мінливим шийним оперенням, а також тим, що відкладав невелику кількість яєць. У дослідженні 2002 року, що проводилося під керівництвом американського генетика , сестринською групою мандрівних голубів було названо . Крім того, з'ясувалося, що зенаїди близько споріднені з і .
Докладніше дослідження 2010-го встановило, що найближчими родичами мандрівного голуба є голуби роду Patagioenas, зокрема голуб смугастохвостий із західної частини Північної Америки. Вони, своєю чергою, доводяться родичами , і з Південно-Східної Азії. Вимерлий вид також перебуває в родинних стосунках зі і . Автори дослідження вважали, що предки мандрівного голуба почали заселення Нового Світу з Південно-Східної Азії, зумівши перетнути Тихий океан або Берингову протоку (чи однойменний перешийок за часів плейстоцену). 2012 року вперше було проведено генетичний розклад ядерної ДНК мандрівного голуба, який підтвердив спорідненість з голубами Patagioenas. Автори нової праці, на відміну від дослідження 2010 року, прийшли до висновку, що спільні предки мандрівного голуба і його родичів зі Старого Світу могли з'явитися в неотропічному регіоні Нового Світу.
ДНК старих музейних експонатів часто руйнується і має розриви у послідовності, тому задля поліпшення способів аналізу і збору геному використовуються опудала. Зразки ДНК найчастіше беруться з подушечок пальців, оскільки це можна зробити без шкоди вигляду експонатів.
Нижче наведено кладограму, створену за результатами генетичного дослідження 2012 року. Кладограма показує систематичне положення мандрівного голуба серед його найближчих родичів:
Жодних підвидів у мандрівного голуба не виділяють. У вольєрі , який містив багатьох останніх представників виду, спійманих на рубежі XX століття, з'явився гібрид мандрівного голуба і , котрий не мав потомства.
Етимологія Назва роду Ectopistes перекладається як «той, що переміщається з одного місця на інше» або «мандрівний», тим часом як видова назва migratorius вказує на міграційні особливості виду. Англійська назва «passenger pigeon» походить від французького слова «passager», що означає «проходити повз», «швидкоплинно», і раніше було синонімом «дикого голуба». Зустрічалися, але рідко використовувалися назви «синій голуб», «мандрівна довгохвоста горлиця» і «деревний голуб». XVIII століття в Новій Франції мандрівний голуб був відомий як «tourte» або «tourtre». У сучасній французькій мові використовують назви «tourte voyageuse» або «pigeon migrateur». Алгонкінськими мовами корінних американців голуб згадується під такими назвами, як «amimi» мовою унамі, «omiimii» мовою оджибве і «mimia» мовою маямі-іллінойс. У індіанців також зустрічається «ori'te» могавкською і «putchee nashoba», тобто «втрачений голуб», чоктавською мовами. Сенеки називали голуба «jahgowa», що в перекладі означає «великий хліб», оскільки птах для племені був важливим джерелом їжі. Вождь з племені потаватомі стверджував, що в його племені голуба називають «O-me-me-wog» і що європейці не запозичили це ім'я, оскільки воно нагадувало їм про одомашнених голубів. Замість цього вони називали мандрівних голубів «дикими».
Опис
Мандрівний голуб був пристосований до тривалого, швидкісного і маневреного польоту. Ці птахи мали обтічнішу форму тіла, аніж справжні голуби, як-от сизий голуб; дуже довгі і загострені крила та довгий клиноподібний хвіст, на частку якого припадала більша частина довжини тіла, з двома довгими центральними кермовими пір'їнами. Голуб мав стрункий тулуб, що звужувався до хвоста, і порівняно невеликі шию і голову.
Загальна довжина тіла дорослого самця мандрівного голуба становила , маса — . Голова, потилиця і спина пташки були блакитно-сірі, з прикметним переливчастим оперенням з боків і на задній частині шиї, яке залежно від кута падіння світла могло бути яскраво-бронзовим, фіолетовим або золотисто-зеленим. Верхня частина спини і крила були світлі або синювато-сірого кольору з оливково-коричневим відтінком, що поступово переходив у сірувато-коричневий в нижній частині крила. Нижня частина спини і були синьо-сірими, верхнє покривне пір'я хвоста — сіро-коричневе; решта покривного пір'я була світло-сірою з декількома нерівномірними чорними плямами поблизу кінчиків. Першого і другого порядку махові пера були червонувато-коричневими, по зовнішній стороні пір'я другого порядку проходив вузький білий окрайок. Два центральні хвостові пера були буро-сірими, інші — білими. Під час польоту птаха було дуже помітно своєрідний візерунок на хвості, на білих зовнішніх краях якого виділялися чорнуваті плями. Нижня частина горла і груди були повністю рожево-рудого кольору, що переходив від блідо-рожевого до білого на череві і покривному пір'ї підхвістя, на котрому також було кілька чорних плям. Дзьоб був чорним, а пальці і плесно — яскравого коралово-червоного кольору. Райдужна оболонка, оточена вузьким пурпурно-червоним очним кільцем, була карміново-червоною. Довжина крила самця становила , хвоста — , дзьоба — , плесна — .
Для мандрівного голуба був притаманний статевий диморфізм, що виявлявся в розмірах і забарвленні. Доросла самка була трохи менша за самця, довжина її тіла складала . Оперення самиці було не таким яскравим, як у самців: чоло, верхівка і область від потилиці до лопаток були сірувато-коричневими, а оперення з боків шиї було менш мінливим, аніж у самців. Темно-сірий колір нижньої частини горла і грудей переходив у білий на череві і покривному пір'ї підхвістя. Верхня сторона тулуба самок була коричневою, нижня — світло-вохристою, з невеликою домішкою рудого кольору. Крила, спина і хвіст мали таке ж забарвлення, як у самців, окрім зовнішнього окрайку першорядних махових пер, що мала вохристу або червінькову облямівку. Самки відрізнялися коротким хвостом, блідо-червоними пальцями і плесном, а також великою кількістю плям на крилах. Райдужна оболонка була помаранчево-червона із сірувато-блакитним кільцем навкруги. Довжина крила самиці була , хвоста — , дзьоба — , плесна — .
Оперення молодих птахів нагадувало оперення дорослих самок, але без чорних плям на крилах і з темнішими буро-сірими головою, шиєю і грудьми. Світло-сірі смуги на пір'ї крил надавали їм лускатого вигляду. Другорядні махові пера були буро-чорними зі світлою облямівкою, а третьорядні — рудувато-білими. Першорядні махові пера також мали рудо-коричневу облямівку. Шийне оперення не переливалося на світлі. Плесно і пальці були темно-червоними, а райдужна оболонка — коричневою, з вузьким карміновим кільцем навколо. Протягом першого року життя у самців і самок було однакове оперення.
Із сотень збережених експонатів тільки на одному з них було виявлено аномалію в забарвленні — у дорослої самиці з колекції Волтера Ротшильда в Музеї природознавства в Трінзі. Верхня сторона її тулуба, покривні крил, другорядні махові і хвостові пера були розпливчастого коричневого кольору, а першорядні махові пера і нижня сторона тулуба — білими. Зазвичай темні плями були бурого кольору, проте на голові, в нижній частині спини і на покривному пір'ї надхвістя вони були блідо-сірі і без переливів. Дана мутація є наслідком зниження рівня евмеланіну через неповне окислення цього пігменту. Ця статева мутація поширена серед диких самок, проте є припущення, що біле оперення експоната — наслідок вигорання опудала на сонці.