Мікроісторія — антропологічно орієнтований експериментальний напрям історіографії, що виник наприкінці 70-х рр. 20 ст. як реакція на кризу старої моделі соціальної історії, що ґрунтувалася на дослідженні структур «довгої тривалості», глобальних трансформацій і оперувала переважно серійними джерелами. Термін «мікроісторія» використовувався в 1950–1960-ті рр. XX ст. (Ф.Бродель, Р. Кено) переважно з негативним чи іронічним підтекстом: як історія, що переймається незначущими подіями. Своєрідними предтечами мікроісторії можна вважати американського історика Дж.-Р.Стюарта і мексиканського дослідника Л.Гонсалеса-і-Гонсалеса. Однак мікроісторія як напрям започаткована групою італійських істориків (К. Гінцбург, Е.Гренді, Дж. Леві), трибуною яких став ж. «Quaderni storici». Найвідоміші мікроісторичні роботи: «Галілей-єретик» П.Редонді, «Нематеріальний спадок» Дж. Леві, «Сир і черва» К. Гінзбурга, «Робітничий світ і робітничий міф» М.Грібауді, «Майстри і привілеї» С.Черутті. Інколи сюди зараховують роботи французів Е. Ле Руа Ладюрі «Монталлю» і Ж. Дюбі «Битва під Бувіном», а також американської дослідниці Н.-З.Девіс «Повернення Мартіна Герра». Яскравими теоретиками напряму виступають Х. Медик (Німеччина), Ж. Ревель і Б. Лепті (Франція). Можна говорити про внутрішню неоднорідність мікроісториків, на якій вони самі не раз наголошували, оскільки об'єднувальним моментом представників цього напряму виступає конкретна дослідницька практика («Це — автопортрет, а не груповий портрет»; Дж. Леві).
Найхарактернішими особливостями мікроісторії є зменшення масштабу дослідження, перехід до мікроскопічного аналізу, об'єктом якого є вчинки особи, одиничні події, окремі казуси. Масштаб постає як засіб пізнання «іншого соціального» — складної мережі взаємин осіб, різних життєвих стратегій і чинників, що їх породжують, суперечностей і непослідовностей нормативних систем, які дають можливість суб'єктові конструювати «свою» історичну реальність. Основою інтерпретативної практики мікроісторії виступає інтенсивна методика, «щільний опис», що зближує її з антропологією історичною.
Мікроісторія відмовляється від розуміння контексту як єдиного, гомогенного середовища, де особа існує і під дією якого робить свій вибір. Мікроісторичні дослідження передбачає зміну процедури аналізу: не включення в наперед заданий глобальний контекст об'єкта інтерпретації, а реконструкцію множинності контекстів через досліджуваний об'єкт.
Зміни зазнав і спосіб комунікації з читачем, перед яким демонструється сам процес творення історіографічного наративу. Предметом оповіді стають дослідницькі процедури, процес формування гіпотез, верифікаційні техніки, сумніви автора, констатація відсутності джерел тощо.
Для мікроісторії характерна критика функціоналізму і відмова від релятивізму. Проблемою є поєднання індивідуалізованих та генералізованих підходів, яке й визначає напрям історіографічних дискусій щодо мікроісторії.
Джерела та література Старченко Н. П. Мікроісторія //
Література Гинцбург К. Микроистория: две-три вещи, которые я о ней знаю. В кн.: Современные методы преподавания новейшей истории. М., 1996 Ревель Ж. Микроанализ и конструирование социального. Там само Кромм М. М. Историческая антропология. СПб., 2000 Леви Дж. Про мікроісторію. В кн.: Нові перспективи історіописання. К., 2004.