Трансільвансько-Буковинський добровольчий корпус (, або Румунський добровольчий корпус в Російській імперії ()) ― військове формування часів Першої світової війни, яке складалося з румунських військовополонених, що перебували в Російській імперії. Офіційно заснований в лютому 1917 року в Києві в Дарниці. До нього брали перебіжчиків з Австро-Угорської армії, в основному жителів Трансільванії і Буковини. На початку війни цих солдатів закликали боротися проти військ Румунії і її союзників, але, опинившись в полоні в Російській імперії, вони зголосилися воювати проти Центральних держав. Будучи борцями за право на самовизначення і об'єднання з Румунією, військові лідери корпусу прийняли ряд політичних резолюцій, які за змістом були схожі на ті, що були прийняті в день об'єднання у 1918 році.
Корпус фактично був активним військовим резервом румунських сухопутних військ і регулярно відправляв нові загони на Румунський фронт після червня 1917 року. Війська корпусу брали участь в обороні останніх територій Румунії, які ще не були зайняті Центральними державами. Війська корпусу особливо відзначилися в битві при Мерешешті, хоча на той момент їм як і раніше не вистачало єдиної структури командування. Коли в Російській імперії відбувся більшовицький заколот, Румунія підписала перемир'я і вибула з табору Антанти, а корпус залишився без підтримки і цілі. Проте він надихнув на створення аналогічних підрозділів в країнах Антанти, найбільшим з них був Румунський легіон в Італії.
Мобілізовані добровольці залишилися в Росії та Україні, після початку Громадянської війни в Росії. Деякі з них вступили в Румунський Сибірський легіон, який протистояв більшовикам спільно з Чехословацькими легіонами і Білим рухом. Бійці цих підрозділів були в кінцевому рахунку репатрійовані до Румунії в 1920 році.
Дарницький корпус Початок формування У 1916 році Румунія вступила в Першу світову війну на боці Антанти в союзі з Російською імперією проти Австро-Угорщини та інших Центральних держав. Через деякий час керівництво Румунії поставило питання про долю і лояльності австро-угорських румунів, які знаходилися в російських таборах військовополоненихOtu, Petre, «Octavian Goga despre revoluția rusă din februarie 1917» («Octavian Goga on the Russian Revolution of February 1917»), in , November 2007, p.20. За оцінками того часу загальне число румунів з Буковини і Трансільванії в таких таборах по всій Росії складає 120 000Părean, [p.1, 3]; Șerban (AUASH 2004), p.176 или 130 000Pop, Marin, «Din viața și activitatea lui Victor Deleu (1876—1940)» («From Victor Deleu’s Life and Activity (1876—1940)») , in Caiete Silvane, March 16, 2007 чоловік. Тим часом в самій Румунії перебувало кілька тисяч румунських біженців з Австро-Угорщини, які відразу ж записувалися на службу в Румунські збройні силиPărean, [p.3]; Șerban (1997), p.105-106.
У Росії румунські полонені скаржилися на те, що їх утримують гірше, ніж інших полонених австро-угорського походження. Можливо, це також посприяло їх рішенню записатися добровольцями в румунську арміюPărean, [p.1]. See also Șerban (AUASH 2004), p.176. Російська влада не відразу визначилися щодо того, чи слід дозволити їм приєднатися, і спочатку подібні ініціативи відхилялися. Ті, хто наполягав на тому, щоб встановити контакти з Румунією, були заарештовані російської поліцієюPărean, [p.1]. У тому ж році, після проведення консультацій з владою Румунії, в Росії відмовилися від таких заходів. Нарешті було вирішено, що з таборів буде звільнено максимум 15 000 австро-угорських румун в обмін на аналогічну кількість не-румунських військовополонених з таборів в самій Румунії.
Згодом, ті, хто хотів записатися до корпусу, були переселені в спеціальні табори в Дарниці, на той час передмісті Києва, по-румунські відомий як Darniţa. У грудні 1916 року через цей табір пройшли близько 200 офіцерів і 1200 унтер-офіцерів, які утворили ядро (і головне командування) «Румунського корпусу»Mamina et al., p.40; Părean, [p.1]. Gocan (p.11) has «approx. 300 officers and 1,500 non-commissioned officers and soldiers» by March 1917. Першим старшиною табору був обраний 40-річний Віктор Делеу, який був професійним юристом, рядовим членом Румунської національної партії та журналістом з Трансільванії. Він прибув до Києва після інтернування в Кінешмі. Серед інших керівних членів Дарницького табору були Подпилив Ністор, Василе Хіро, Еміль Ісопеску, Валеріу Мілован, Октавіан Васу і Йоан ВесканList varies between Părean ([p.1-2]) and Șerban (2001, p.145, 146).
Незалежно від будь-яких подібних ініціатив, уряд Румунії, як правило, приділяв мало уваги питанню потенційного вербування в Україні, так як багато офіційних осіб були не впевнені у відданості трансільванських і буковинських румунів, і побоювалися, що вони можуть стати австро-угорськими шпигунами в рядах арміїȘerban (AUASH 2004), p.176-177. Крім того, швидше за все близько половини з 120 000 полонених не могли б записатися в корпус, оскільки були лояльні до Австрії, інвалідами або просто людьми, які мали підстави побоюватися репресій у себе на батьківщині з боку владиȘerban (AUASH 2004), p.176. Таким чином, Румунія надавала слабку підтримку даному формуванню, але все ж в січні 1917 року табір відвідав підполковник військ Румунії Константін Петрару з метою оцінити можливість вербуванняȘerban (2001), p.145, 146; (AUASH 2004), p.176-177. Погіршення стану на Румунському фронті призвело до вторгнення сил Центральних держав в південну Румунію, тому перед румунським військовим керівництвом була поставлено термінове завдання з пошуку нових бійців для ведення оборонних дійȘerban (1997), p.101; (AUASH 2004), p.176-177.
Лютнева революція в Російській імперії
Незабаром після цих подій у Російській імперії сталася Лютнева революція, в результаті якої до влади прийшов ліберальний Тимчасовий уряд. Як наслідок цього, весь проект про переведення полонених був відкладенийPărean, [p.2], хоча визнання новою владою принципу про самовизначенні сприяло поновленню румунських сподіваньGocan, p.11; Șerban (1997), p.101; (2001), p.145-146; (AUASH 2004), p.176. За словами ветерана корпусу, Сіміона Гокана, солдати були натхнені як цими революційними обіцянками, так і вступу США у війну, яка, здавалося, зробила ідею президента Вільсона про самовизначення націй офіційною програмою АнтантиGocan, p.11.
Наказом № 1191 від 23 лютого 1917 (за старим стилем) міністр національної оборони Вінтіле Бретіану заснував Добровольчий корпус як особливе формування національної арміїMamina et al., p.40-41; Părean, [p.2]; Șerban (2001), p.146. В той же день в Дарницькому таборі, підполковник Петрару отримав наказ від начальника генерального штабу Константина Презана про оснащення новобранців і організації їх в підрозділиPărean, [p.2]; Șerban (2001), p.146. Почесним командувачем був призначений Константін Коанде, який на той час уже був військовим аташе при Ставці Верховного головнокомандувачаȘerban (2001), p.146. Протягом наступного місяця, перебуваючи в Могильові, Константін Коанде, знову домовлявся про визнання корпусу російським Генштабом, і отримав дозвіл, але кількість призовників було більш чітко визначено.
18 березня Константін Коанде підготував текст «Клятви» (Angajament), який визначав статус бійців корпусу по відношенню до солдатів румунської армії, і яку призовники повинні були прийнятиPărean, [p.2-3]; Șerban (2001), p.146. Документ містив положення про інтеграцію колишніх австро-угорських офіцерів в румунську армію, зі збереженням еквівалентних звань і урахуванням часу, проведеного на австрійській службі, в тому числі і того часу, яке вони провели в таборах для військовополоненихPărean, [p.2-3]. Клятва закінчувалася словами: «хай допоможе нам Бог, щоб через нашу кров ми змогли звільнити наші землі і створити Велику Румунію, єдину по суті і вічну.» Все ті, хто відступлять після підписання документа будуть вважатися дезертирамиPărean, [p.3]. Кількість заяв про зарахування на службу була високою, навіть незважаючи на те, що в таборі поширилися чутки про те, що у себе на батьківщині влада буде страчувати членів сімей волонтерів і конфіскувати їхнє майно. Ветеран корпусу Петру Немоіану пізніше стверджував, що заздрість і конфлікти на класовому підгрунті були властиві для корпусу, де офіцери сварилися, прагнучи зайняти більш добре оплачувані місцяNemoianu, p.840-841.
У квітні Петрару зустрівся з Олександром Гучковим, одним із лідерів Тимчасового уряду. Між ними була досягнута домовленість про максимальну кількість солдатів, які повинні бути зараховані в румунський корпус. Відповідаючи на прохання румунського прем'єра Йонела Бретіану, Гучков дозволив рекрутувати 30 000 військовополоненихPărean, [p.3]; Șerban (2001), p.146. Наказ був переглянутий Олександром Керенським, який скоротив це число до 5 000, зазначивши, що полонені були вкрай необхідні як додаткові робочі руки в сільському господарстві і промислових підприємствах імперії.
Дарницький маніфест Революційні події в імперії надихнули дарницьких в'язнів на проголошення своєї власної політичної програми і відкрито вимагати об'єднання Трансільванії з Румунією. Їх маніфест від 26 квітня, був підготовлений для публікації трансільванським поетом Октавіаном Ґоґа, був підписаний 250 офіцерами і 250 солдатами, і, ймовірно, став першою заявою про союз з боку представницького органу ТрансільваніїPărean, [p.3]; Șerban (1997), p.101; (2001), p.146-148. У документі говориться наступне: «ми, румуни, як і всі інші підкорені народи, усвідомили, що раз і назавжди ми [...] не можемо продовжувати жити в рамках Австро-угорської держави; ми [...] вимагаємо з почуттям непохитної волі нашого об'єднання з Румунією, щоб разом ми змогли утворити єдину національну румунську державу. [...] Заради цього ідеалу, ми кидаємо на чашу ваг все те, що маємо: наші життя і долі, наших жінок і дітей, життя і щастя наших нащадків. Ми не зупинимося: ми переможемо або загинемо »Gocan, p.12; Mamina et al., p.40.
Документ, текст якого дійшов до сучасних дослідників в кілька різних версіяхIvan, Sabin, «Cu voluntarii români în Siberia (1917—1920)» («With the Romanian Volunteers in Siberia (1917—1920)») , in Memoria. Revista Gândirii Arestate, Nr. 30, 2000, був удостоєний короткого уваги на міжнародній арені. Він посилався на російську демократичну програму, доктрину Вільсона про самовизначення, і в ньому висловлювалася надія на збори представників «щасливих національних і демократичних держав»Gocan, p.12-13; Șerban (2001), p.147. Маніфест також приділяв значну увагу діяльності «зрадників» справи об'єднання з Румунією. Як пізніше розповідав Петру Немоіану, то було замасковане відсилання до Румунської національної партії, чиї помірні лідери, по-видимості ще лояльні до Австро-Угорської монархії, на той час до цих пір намагалися домогтися деволюції з боку АвстріїNemoianu, p.839-840. Виправдовуючи РНП, Симион Гокана стверджував, що членів партії в Трансільванії «жорстоко тероризували» і насильно змусили підписати «декларацію про лояльність» уряду.
Октавіан Ґоґа, який в той момент був біженцем і представником цивільного населення, проїжджаючи транзитом через Росію, повинен був покинути Дарницький табір з копією відозви. Деякі дослідники стверджують, що так він і вчинив, і подальша популяризація маніфесту в значній мірі були зобов'язана його роботі як публіциста. Такі відомості суперечать спогадами іншого румунського активіста, Онисифора Дібу: «відозва повинна була бути переданою Гогі після того, як той потрапить в Дарницю. З якоїсь причини Гога зупинився на день в Києві. При таких обставинах я виявився тим, хто повинен був зберегти документ». Згідно з цією версією, Дібу передав його королю Фердинанду I і генералу Константину ПрезануȘerban (2001), p.148.