Ця стаття розглядає історію та розвиток американських танків: їх виникнення під час Першої світової війни, міжвоєнний період, Другої світової війни, холодної війни і епохи сучасності.
Перша світова війна
Збройні сили США вступили в Першу світову війну на боці держав Антанти, не маючи власних танків, в квітні 1917 року. Наступного місяця, у світлі доповіді щодо британських та французьких теорій про експлуатацію танків, головнокомандувач американських експедиційних сил генерал Джон Першинг вирішив, що і легкі, і важкі танки мають важливе значення для ведення війни та мають бути придбаними якомога швидше. Була розпочата спільна англо-американська програма для розробки нового важкого танка, подібного за конструкцією до британського танка Марк IV. Однак очікувалося, що достатня кількість танків не буде доступна до квітня 1918 року. Союзницька танкова комісія вирішила, що через вимоги воєнного часу до французької промисловості, найшвидшим способом забезпечення американських військ танками є виробництво легкого танка Renault FT-17 у Сполучених Штатах. Деякі важкі танки також постачала б Велика Британія.
Капітан Дуайт Ейзенхауер, згодом генерал Ейзенхауер Другої світової війни, у лютому 1918 р. вирушив до Кемп-Мід, штат Меріленд з 65-м інженерним полком, який був активований для забезпечення організаційної основи для створення першого важкого танкового батальйону Армії США. У березні 1-му батальйону Служби важких танків (як тоді називався) наказали підготуватися до переміщення за кордон, і Ейзенхауер поїхав до Нью-Йорка з передовою групою, щоб опрацювати деталі завантаження та перевезення з портовим керівництвом. Батальйон виїхав у ніч проти 26 березня, однак Ейзенхауер не поїхав з ним. Він добре себе показав у ролі адміністратора, і після повернення в Кемп-Мід йому сказали, що він залишиться в Сполучених Штатах, де його здібності до логістики будуть використані у створенні головного центру підготовки танкістів у Кемп-Колт у Геттісбурзі, штат Пенсільванія. Ейзенхауер став 3-м за посадою командиром нового танкового корпусу і отримав тимчасове звання підполковника в Національній армії. Він підготовлював танкові екіпажі в Кемп-Колт - на землях "Атаки Пікетта" біля Геттісбургу, місті бою в Громадянську війну США в Пенсильванії. В американській армії у Франції капітан Джордж Сміт Паттон був призначений першим офіцером для підготовки екіпажів. Поки танки Mark V та Renault FT17 переправлялися з Франції та Британії до США для танкового центру, Ейзенхауер навчав свої підрозділи на вантажівках з прикріпленими кулемети. Як тільки танки прибули, Ейзенхауер мав навчитися керувати танком, перш ніж дозволити підлеглим.
Танк M1917 був першим у США масовим виробленим танком , побудованим на основі ліцензії французького Рено ФТ . Американська армія замовила приблизно 4440 M1917 з 1918 по 1919 рік, отримавши близько 950, перш ніж скасувати контракт. Спершу вирішили, що потрібно 1200 одиниць, пізніше збільшили до 4400, та деякі зразки танків, планів та різних частин від Рено були відправлені до США для вивчення. Проєкт з назвою "Шеститонний спеціальний трактор" мав виконати Департамент боєприпасів. Замовлення на виготовлення були розміщені у приватних виробників. Однак у проєкту виникли проблеми: французькі технічні характеристики були метричними і, таким чином, несумісними з американською технікою; координація між військовими відомствами, постачальниками та виробниками була поганою; бюрократична інертність, відсутність співпраці військових відомств та можливі конфлікти інтересів у цілому затримували прогрес.
Армія у Франції очікувала перші 300 M1917-ті до квітня 1918 року, але до червня виробництво ще не розпочалося, що змусило США придбати 144 Рено ФТ у Франції. Виробництво M1917 розпочалося осені, а перші завершені машини з'явились у жовтні. Двоє танків прибули до Франції 20 листопада, через дев'ять днів після підпису перемир'я, а ще вісім у грудні.
3-тонний Форд M1918 був однією з перших конструкцій легких танків у США. Це був невеликий двомісний танк озброєний кулеметом Браунінг М1919 і здатний досягти максимальної швидкості у 8 миль/год (13 км/год). Проєктувати 3-тонний танк розпочали в середині 1918 року. Цей танк був двомісним, сконструйованим для того, щоб американські військові могли використовувати ще один танк, окрім Рено ФТ. Двома двигунами Форд Модель T керував водій, в той час як навідник сидів поруч з ним і управляв кулеметом калібру .30-06 (Марлін M1917 або Браунінг М-1919) з обмеженим траверсом.
Уклали контракт на 15 000 цих танків; однак Танковий корпус США вважав, що конструкція не відповідає їхнім вимогам. Контракт на 15 000 танків припинили після Перемир'я, лише п'ятнадцять танків вироблено.
Після Першої світової війни Після закінчення конфлікту армія США була реорганізована. У 1919 році генерал Першінг рекомендував на спільній сесії Комітету Сенату та Палати представників у військових справах підпорядкувати танки піхоті . Як результат, Закон про національну оборону 1920 р. розпустив танковий корпус США і перепризначив його танки до піхоти, та лише два батальйони важких танків та чотири батальйони легких танків уникнули післявоєнної демобілізації .
Танки M1917 з'явилися занадто пізно, і вони не брали участі в боях під час війни. Однак у квітні 1927 р. п’ять танків супроводжували експедиційні сили морської піхоти до Тяньцзіня під керівництвом генерала Смедлі Батлера. Вони повернулися до США наприкінці 1928 року. Після скасування танкового корпусу як окремого виду військ та передачі контролю над танками піхоті, кількість танкових підрозділів поступово зменшувалася, а танки були законсервовані або утилізовані.
Танк Марк VIII (або «Ліберті» («Свобода»), за назвою двигуна) був англо-американською розробкою Першої світової війни. Це було спільне зусилля щодо оснащення Франції, Великої Британії та США єдиним важким танком, побудованим у Франції для наступу 1919 року. Випробування нової розробки не завершили до закінчення війни, і вирішили побудувати 100 машин у США; вони були побудовані в 1919 та 1920 роках. Американськими танками «Ліберті» оснастили єдиний підрозділ: 67-й піхотний (танковий) полк, що мав базу біля Абердина, штат Меріленд. Дивне позначення підрозділу походило з того, що з 1922 р. усі танки повинні були входити до складу піхоти. Деякі танки «Ліберті» були призначені до 301-го танкового батальйону (важкий), пізніше перейменованого в 17-й танковий батальйон (важкий). Протягом більшої частини 1921-1922 рр. цим підрозділом командував майор Дуайт Ейзенхауер.
Хоча танк Першої світової війни був повільним, незграбним, механічно ненадійним, та його було важко керувати, його цінність як зброї була ясно продемонстрована. Окрім легких і важких категорій американських танків Першої світової війни, ідея середньої категорії почала привертати увагу в 1919 році. Значення термінів як легкі, середні та важкі танки змінювались між війнами. Під час Першої світової війни та негайно після неї танк вагою до 10 тонн вважався легким, середній (вироблений англійцями) був вагою приблизно від 10 до 25 тонн, а важкий - мав вагу понад 25 тонн. Пізніше, під час Другої світової війни, збільшення ваги призвело до того, що конструкції легких танків часто мали вагу понад 20 тонн, конструкції середніх танків вагою — понад 30 тонн, а конструкції важких танків мали вагу понад 60 тонн.
Паттон і Ейзенхауер продовжували брати участь у розробці бронетанкового роду військ, який знайшов тимчасовий притулок у Кемп-Міді під командуванням Семюела Рокенбаха. Зокрема, ці двоє офіцерів сформулювали теорію та доктрину щодо масового використання танків для досягнення проривів та проведення флангових атак. Старші офіцери армії енергійно протистояли цім ідеям, та виступали за використання танків для підтримки піхоти, а не як окремий вид військ, що може проводити незалежні операції. Конгрес також дотримувався цієї точки зору, прийнявши закон 1920 року, за яким Танковий корпус перестав бути незалежним видом військ.
Закон про національну оборону 1920 р. помістив танковий корпус під управління піхотою. Паттон виступав за незалежний танковий корпус і розумів, що танки, що працюють з кіннотою, матимуть більшу мобільність, тоді як танки, прив'язані до піхоти, матимуть більшу вогневу силу. Однак наявні повільні танки часів Першої світової війни та підпорядкування танків піхоті перешкоджали розвитку будь-якої ролі, крім прямої піхотної підтримки, тому розвиток бронетанкових та механізованих сил Сполучених Штатів рухався повільно, що призвело до скорочення фінансування досліджень та розробок танків. Паттон, переконаний, що у танків немає майбутнього, у вересні 1920 року перейшов служити до кінноти. Ейзенхауер пішов через два роки, у січні 1922 року, коли був призначений до штабу піхотної бригади в Панамі.
Військовий департамент США вважав, що два типи танків, легкий і середній, повинні виконувати всі завдання. Легкий танк повинен був перевозитися вантажними автомобілями і не перевищувати 5 тонн повної ваги. Вага середнього танка не повинна була перевищувати 15 тонн, щоб бути в межах вагової місткості залізничних вагонів. Хоча експериментальний 15-тонний танк M1924 досяг етапу макету, ця та інші спроби задовольнити специфікації Військового департаменту та піхоти виявилися незадовільними. Побудувати 15-тонний танк, що відповідав вимогам обох Військового департаменту та піхоти, було просто неможливо.
У 1926 році Генеральний штаб неохоче погодився на розробку 23-тонного танка, хоча чітко дав зрозуміти, що зусилля повинні продовжуватися у виробництві задовільної 15-тонної машини. Піхота також вирішила, що легкий танк, що може перевозитися вантажівкою, найкращим чином відповідає їх вимогам. Результатом від зануреністі піхоти в ідею легких танків та обмеженими коштами для розробки танків в цілому стало уповільнення розвитку більш важких машин і, в кінцевому рахунку, це сприяло серйозній нестачі середніх танків на початку Другої світової війни.
Справжнім початком бронетанкових сил у Сполучених Штатах був 1928 рік, за дванадцять років до того, як вони були офіційно основані, коли військовий міністр Дуайт Девіс наказав розбудовувати танкові сили в армії після спостереження за маневрами Британських експериментальних бронетанкових сил. Директива міністра Девіса 1928 р. щодо розбудови танкових військ призвела до збору та розміщення експериментальної механізованої групи в Кемп-Міді, штат Меріленд, з 1 липня по 20 вересня 1928 року. Загальновійськова група складалася з елементів, забезпечених піхотою (включаючи танки), кавалерією, польовою артилерією, повітряним корпусом, інженерним корпусом, Департаментом озброєння, службою хімічної війни та медичним корпусом. Спроба продовжити експеримент у 1929 році була невдалою завдяки нестачі коштів та застарілому обладнанню, але вправа 1928 року принесла свої плоди, оскільки Колегія механізації Військового міністерства, призначена для вивчення результатів експерименту, рекомендувала створення постійної механізованої групи.
Незважаючи на недостатнє фінансування, Департаменту озброєння вдалося розробити кілька експериментальних легких і середніх танків. Департамент також співпрацював з інженером Волтером Крісті для проведення випробування прототипів розробки Крісті к 1929 року. Жоден із цих танків не був прийнятий, як правило, тому, що кожен з них перекривав стандарти, встановлені іншими відділеннями армії. Пізніше Паттон тісно співпрацював з Крісті, щоб поліпшити силует, підвіску, потужність та зброю танків. Ідеї Крісті мали великий вплив на танкову тактику та організацію підрозділів у багатьох країнах і, нарешті, на армію США.