Фра́нцузько-росі́йська війна́ 1812 (у російській історіографії — Вітчизня́на війна́ 1812 року (), у французькій історіографії — Росі́йська кампа́нія 1812 ро́ку ()) — одна з кількох воєн, проведених Францією в період Консульства (1799—1804) і імперії Наполеона (1804—1814, 1815).

Закінчилася майже повним знищенням наполеонівської армії і перенесенням військових дій на територію Польщі та Німеччини в 1813 році.

Найбільша битва кампанії, Бородінська, відбулася 7 вересня (26 серпня) 1812 р. біля села Бородіно (125 км на захід від Москви). Незважаючи на величезні втрати сторін у битві, жодна не змогла досягти рішучої перемоги.

Передумови Після розгрому російських військ у битві під Фрідландом у червні 1807 року російський імператор Олександр І уклав з Наполеоном I (Бонапартом) Тільзитський мир, за яким зобов'язався приєднатися до континентальної блокади Англії. За угодою з Наполеоном Росія в 1808 році відібрала у Швеції Фінляндію і зробила ряд інших територіальних займань; Наполеону ж розв'язала руки для підкорення всієї Європи за винятком Англії та Іспанії.

Однак в наступні роки франко-російські відносини почали погіршуватись. У 1808—1809 роках Франція прийшла на допомогу Росії у війні зі Швецією, завдяки чому та приєднала до своїх володінь Фінляндію. Проте у війні Франції з Австрією в 1809 році Олександр І не надав Наполеону жодної допомоги.

У 1808 році на ерфуртській зустрічі правителів імператору Олександру І від імені Наполеона Бонапарта було зроблено пропозицію про шлюб Наполеона з сестрою Олександра І — великою княжною Катериною Павлівною, але цю пропозицію Олександр відхилив. У 1810 році Олександр І також відмовив Наполеону, який просив руки іншої його сестри, 14-річної великої княжни Анни Павлівни (згодом королеви Нідерландів). У тому ж році Наполеон одружився з Марією-Луїзою Австрійською, дочкою імператора Австрії Франца II, зміцнивши собі таким чином тил і створивши в Європі точку опори. Це було розцінено російським імператором як образа і посилення франко-австрійського союзу.

У 1810 році Росія починає відмовлятися від континентальної блокади Великої Британії, посилаючись на те, що виникли економічні проблеми: припинення торгівлі лісом та іншими товарами для будівництва кораблів і скорочення експорту хліба загрожувало девальвацією рубля й викликало неабияке невдоволення купецтва. Олександр запровадив вільну торгівлю з нейтральними країнами, що дозволило Росії торгувати з Англією через посередників, і підвищив митні ставки, головним чином на французькі товари, що викликало обурення французького урядуБескровный Л. Г. Некоторые вопросы истории Отечественной войны 1812 года. — Вопросы истории, 1962. — № 10. — С. 50—60.. У середині того ж року виникли франко-російські тертя щодо Балкан, де французькі агенти проводили роботу серед сербів проти росіян та їх інтересів в Туреччині і Середземномор'ї.

11 лютого 1811 року Наполеон формально анексував Голландію (після зречення його брата Луї) та ганзейські міста. Під анексію підпали і землі родича Олександра І герцога Ольденбурзького, чим російський імператор був дуже ображенийEsdaile, Charles. Napoleon's Wars: An International History, 1803—1815. — London, New York, etc.: Penguin, 2009. — [Ebook edition] 13290 p. — ISBN 978-1-101-46437-3.. В травні того ж року правляча франкофільська партія Швеції неочікувано запропонувала шведський трон французькому маршалу Жану-Батісту Бернадоту, сподіваючись отримати послаблення торгівельних обмежень, які вели країну до кризи, і гарантії проти територіальних домагань Росії. Хоча Наполеон, недолюблюючи Бернадота, спочатку і зустрів цю пропозицію неохоче, він зрештою погодився, а Олександр І сприйняв це за доказ того, що Наполеон нібито оточує Росію ворогами.

Каменем спотикання між Росією та Францією стало «польське питання». Із захоплених на західному кордоні Російської імперії земель Наполеон створив Герцогство Варшавське, де діяла конституція, яка звільнила селян від кріпацтва. Це становило загрозу для Російської імперії, і Олександр І підписав таємний договір із Королівством Пруссія про спільний напад на Герцогство Варшавське. У відповідь на це Наполеон ввів до польських земель свої військаЛависс Э., Рамбо А. История XIX века. Т. 2. (1800—1815). С. 154—155. Російський імператор нібито не хотів війни і бажав мирним шляхом вирішувати проблеми, але його дії говорили про зворотнє: в країні розпочалася мобілізація, після чого до кордонів Варшавського герцогства були стягнуті значні армійські сили.

24 лютого 1812 року Наполеон уклав союзний договір з Пруссією, яка повинна була виставити проти РІ 20 тисяч солдатів, а також забезпечити матеріально-технічне постачання французької армії. Наполеон також уклав 14 березня того ж року військовий союз з Австрією, за яким австрійці зобов'язалися виставити 30 тисяч солдатів проти Росії

Росія також дипломатично готувала тили. В результаті таємних переговорів навесні 1812 року австрійці дали зрозуміти, що їхня армія не піде далеко від австро-російського кордону і взагалі не буде старатися на благо Наполеона. У квітні того ж року з боку Швеції колишній наполеонівський маршал Бернадот (майбутній король Швеції Карл XIV), обраний наслідним принцом у 1810 році і який фактично очолював шведську аристократію, дав запевнення у своїй дружній позиції відносно Росії і уклав союзний договір. 28 травня 1812 російському послові Кутузову вдалося укласти вигідний мир із Туреччиною, закінчивши п'ятирічну війну за Молдавію. На півдні Росії вивільнилася Дунайська армія адмірала Чичагова як заслін від Австрії, вимушеної бути в союзі з Наполеоном.

19 травня 1812 року Наполеон виїхав до Дрездена, де провів огляд васальних монархів Європи. З Дрездена імператор відправився до Великої армії на річку Німан, що розділяла Пруссію та Росію. 22 червня Наполеон написав відозву до військ, в якій звинуватив Росію у порушенні Тільзітської угоди і назвав вторгнення другою польською війною. Гасло визволення Польщі залучило до складу Великої армії багато поляків, які виступили на боці Наполеона. Одночасно з цим у Петербурзі французький посол вручив керівнику МЗС Росії дипломатичну ноту, у якій повідомив, що складає з себе повноваження посла, позаяк прохання російського посла у Франції князя про видачу йому паспорта для виїзду у Росію (відбулось ще 27 квітня) фактично є розривом відносин, і тому імператор вважає себе у стані війни з Росією. Треба зауважити, що в багатьох старих російських джерелах, наприклад у енциклопедії Брокгауза і Єфрона, розповсюджене твердження, нібито Наполеон вторгся на територію Росії без жодного оголошення війни, проте сучасні російські історики визнають, що оголошення війни все ж булоОтечественная война 1812 года. Энциклопедия / Под ред. В. М. Безотосного. — М.: РОССПЭН, 2004. — С.7, 824..

Стратегічні плани сторін З представлених російському імператорові Олександру I оборонних планів він, всупереч бажанням військового міністра і російських генералів, вибрав план прусського генерала Пфуля, прийнятого на російську службу. Російська сторона планувала тривалий організований відступ з тим, щоб уникнути ризику рішучого бою і можливої втрати армії.

Імператор Олександр І сказав послу Франції в Росії Арману Коленкурові у приватній розмові у травні 1811 року:

Вихідний план генерала Пфуля зводився до наступного. Проти наступаючих французьких військ передбачалося вести бойові дії двома арміями, одна з армій повинна була утримувати противника з фронту, а інша — діяти з флангу і тилу. Планувалося, що якщо французи поведуть наступ проти 1-ї армії, то вона повинна відійти до Дриського укріпленого табору і тримати там оборону доти, поки 2-я армія не поведе успішні дії на флангах і у тилу наступаючих французів. Оборонні дії 1-ї армії і дії 2-ї армії на лініях комунікацій французів мали примусити противника до відступу, оскільки, на думку автора плану, він не міг довгий час залишатися на спустошеній території. На 3-у армію за планом покладалося прикриття флангу 2-ї армії і прикриття київського напрямку.

У ході війни план Пфуля був відкинутий генералами як неможливий для виконання в умовах сучасної маневреної війни. Артилерійські склади для постачання російської армії розташовувалися на 3 лініях.

Зі стратегічного плану французького командування, війна мала закінчитися швидкою перемогою за допомогою рішучого розгрому російської армії у генеральній битві. Наполеон бажав провести обмежену кампанію у 1812 році. У бесіді з французьким послом у Варшаві Прадтом він говорив: «Я йду в Москву і за один або два бої все закінчу». Відомо й інше висловлювання Наполеона: «Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги; якщо я опаную Петербургом, я візьму її за голову; зайнявши Москву, я вдарю її в серце».

Збройні сили супротивників Наполеон зміг зосередити проти Росії 450-тисячне військо, з яких власне французи становили половину. У поході брали участь також італійці, поляки, німці, голландці, навіть мобілізовані силою іспанці. Австрія і Пруссія виділили корпуси (30 і 20 тисяч, відповідно) проти Росії за союзними угодами з Наполеоном. Після вторгнення сюди додалися підрозділи (загальною чисельністю до 20 тисяч), сформовані з жителів колишнього Великого князівства Литовського, яке Наполеон обіцяв (з певними застереженнями) відновити після поразки Росії.

Іспанія, зв'язавши партизанським опором близько 200 тисяч французьких солдатів, надала велику допомогу Росії. Англія надавала матеріальну і фінансову підтримку Росії, але її армія була залучена в боях в Іспанії, а сильний флот англійців не міг впливати на сухопутні операції в Європі, хоча і був одним з факторів, що схилили позицію Швеції на користь Росії.

У Наполеона залишалися такі резерви: близько 90 тисяч французьких солдатів у гарнізонах Центральної Європи (з них 60 тисяч на 11-му резервному корпусі в Пруссії) і 100 тисяч у Національній гвардії Франції, яка за законом не могла воювати за межами Франції.

Сильними сторонами французької армії були велика чисельність, гарне матеріальне і технічне забезпечення, бойовий досвід, віра в непереможність армії. Слабкою стороною армії був її дуже строкатий національний склад.

Росія мала велику армію, але не могла швидко мобілізувати війська через погані дороги і велику територію. Удар армії Наполеона взяли на себе війська, розміщені на західному кордоні: 1-а армія Барклая-де-Толлі і 2-а армія Багратіона, всього 153 тисячі солдатів і 758 гармат. Ще південніше на Волині (північний захід України) розташовувалася 3-я армія Тормасова (до 45 тисяч, 168 гармат), що служила заслоном від Австрії. У Молдові проти Туреччини стояла Дунайська армія адмірала Чичагова (55 тисяч, 202 гармати). У Фінляндії проти Швеції стояв корпус російського генерала Штейнгеля (19 тисяч, 102 гармати). У районі Риги знаходився окремий корпус Ессена (до 18 тисяч), до 4-х резервних корпусів розміщувалися далі від кордону.

Нерегулярні козацькі війська, у тому числі українські, нараховували за списками до 110 тисяч легкої кавалерії, проте реально у війні взяла участь менша кількість козаків.

Російська армія мала великий бойовий досвід, володіла високими бойовими якостями, командування армії мало необхідну підготовку і рішучість. За техніко-військовим даними російська імператорська армія не відставала від армії Франції.

Союзник Росії Швеція не направляла війська на допомогу Росії, але військовий союз з нею дозволив росіянам вивести 45-тисячний російський корпус Штайнхайл з Фінляндії і використати його в пізніших боях (20 000 чоловік було направлено до Риги)Helmert/Usczek: Europäische Befreiungskriege 1808 bis 1814/15, Berlin 1986.

Військові події

У ніч на 12 (24) червня 1812 року армія Наполеона Бонапарта почала військову кампанію на західних кордонах Російської імперії. У момент вторгнення на західних кордонах зосереджувалися армії: перша під командуванням М. Б. Барклай-де-Толлі, друга — П. І. Багратіона, третя — О. П. Тормасова. Остання перебувала на Волині між Любомлем і Старокостянтиновом. Французькі війська захопили у Волинській губернії Ковельський, Володимирський повіти і частину Луцького.