Біла еміграція (Російська біла еміграція, () також Російська еміграція першої хвилі) — найменування хвилі еміграції з Росії, що виникла внаслідок подій майже шестирічної Громадянської війни (1917–1923).
Загальна кількість емігрантів з Росії на 1 листопада 1920 за підрахунками американського Червоного Хреста становило 1 млн 194 тис. осіб. За даними Ліги Націй, станом на серпень 1921 було більш ніж 1,4 млн біженців з Росії. У той же час доктор історичних наук В. М. Кабузан оцінює загальне число емігрантів з Росії в 1918—1924 роках величиною не менше 5 млн чоловік, включаючи сюди і близько 2 млн жителів польських і прибалтійських губерній, що входили до складу Російської імперії до Першої світової війни і потім увійшли до складу новоутворених суверенних держав і віддали перевагу громадянству нових держав російськомуПавел Полян. Эмиграция: кто и когда в XX веке покидал Россию // Россия и её регионы в XX веке: территория — расселение — миграции / Под ред. О. Глезер и П. Поляна. — М.: ОГИ, 2005. — С. 493—519.. У переважній більшості емігрантами були військові, дворяни, підприємці, інтелігенція, козаки, духовенство, державні службовці, а також члени їх сімей.
Військова еміграція Ще в травні 1920 року генералом бароном Врангелем була заснована так звана «Еміграційна Рада», через рік перейменована в Раду по розселенню російських біженців. Цивільних і військових біженців розселяли в таборах під Константинополем, на островах Принців (Галліполійського сидіння) і в Болгарії ; військові табори в Галліполі, Чаталджі і на Лемносі (Кубанський табір) які перебували під англійською або французькою адміністрацією.
У наприкінці 1920 року в картотеці Головного довідкового (або реєстраційного) бюро вже налічувалося 190 тисяч імен та адрес.
Після евакуації Криму залишки Російської Армії були розміщені в Туреччині, де генерал П. Н. Врангель, його штаб і старші начальники отримали можливість відновити її як бойову силу. Основним завданням командування стало: домогтися від союзників Антанти матеріальної допомоги в необхідних розмірах,; парирувати всі їхні спроби роззброїти і розпустити армію; дезорганізовані і деморалізовані поразками і евакуацією частини в найкоротший термін реорганізувати і привести в порядок, відновивши дисципліну і бойовий дух.
Юридичне становище Російської Армії і військових союзів було складним: законодавство Франції, Польщі та ряду інших країн, на території яких вони розташовувалися, що не допускало існування будь-яких іноземних організацій, «мають вигляд влаштованих на зразок військових з'єднань». Держави Антанти прагнули перетворити відступити, але зберегла свій бойовий настрій і організованість російську армію в співтовариство емігрантів. "Ще сильніше, ніж фізичні позбавлення, давила нас повна політична безправність. Ніхто не був убезпечений від свавілля будь-якого агента влади кожної з держав Антанти. Навіть турки, які самі перебували під режимом свавілля окупаційної влади, по відношенню до нас керувалися правом сильного" — писав М. В. Савич, відповідальний за фінанси співробітник Врангеля. Саме тому Врангель приймає рішення про переведення своїх військ в слов'янські країни.
Навесні 1921 року П. Н. Врангель звернувся до болгарського і югославського урядів із запитом про можливість розселення особового складу Російської Армії в Югославії. Частинам було обіцяно утримання за рахунок скарбниці, що включало в себе пайок і невелику платню. 1 вересня 1924 року П. Н. Врангель видав наказ про утворення «Російського Загальновійськового Союзу» (РЗВС). До нього входили всі частини, а також військові прошарки та союзи, які почали виконувати наказ. Внутрішня структура окремих військових підрозділів зберігалася в недоторканності. Сам же РЗВС виступав в ролі об'єднуючої і керівної організації. Його головою став Головнокомандувач, загальне управління справами РЗВС зосереджувалась в штабі Врангеля. З цього моменту можна говорити про перетворення Російської Армії в емігрантську організацію, при цьому Російська Загальновоїнська спілка була законним наступником Білій армії. Про це можна говорити, посилаючись на думку його творців: «Освіта РЗВС готує можливість на випадок необхідності, під тиском загальної політичної обстановки, прийняти Російської армії нову форму буття у вигляді військових союзів». Ця «форма буття» дозволяла виконувати головне завдання військового командування в еміграції — збереження наявних і виховання нових кадрів армії.
З 1929 року В. В. Орєхов, Е. В. Тарусскій і С. К. Терещенко в Парижі стали видавати журнал «Вартовий» — орган зв'язку російських солдатів і офіцерів в еміграції (журнал видавався до 1988 року). В еміграції існували також полкові музеї, іноді на правах «домашнього» куточка. Деякі військові музеї російської військової еміграції існують і до цього дня, як Музей Лейб-гвардії козацького полку або Музей російської військової буденності.
Під час Другої світової війни з білих емігрантів в Югославії був сформований Російський корпус, який воював на боці Німеччини з комуністичними партизанами Тіто, а пізніше — з частинами Червоної Армії.
Козацтво Російські козаки з'явилися на Балканах. Всі столиці, точніше — лише станичні отамани і управління, — підпорядковувалися «Об'єднаній раді Дону, Кубані і Терека» і «Козачому союзу», які очолювалися Богаєвський.
Однією з найбільших була Белградська загальнокозача станиця імені Петра Краснова, заснована в грудні 1921 року і налічувала 200 осіб. Незабаром зі станиці пішли терції, утворивши свою — Терську столицю. Ті хто залишилися в станиці вступили в РЗВС і вона отримала представництво в «Раді військових організацій» IV відділу, де новий отаман генерал Марков мав однакове з іншими членами ради право голосу.
У Болгарії до кінця 1920-х рр. налічувалося не більше 10 столиць. Однією з найчисленніших була Калединська в Анхіало (отаман — полковник М. І. Караваєв), утворена в 1921 р в кількості 130 осіб.
Бургаська козацька столиця, яка була утворена в 1922 р в кількості 200 осіб, до кінця 1920-х рр. налічувала також не більше 20 осіб, причому половина з первинного складу повернулася додому на Батьківщину.
Протягом 1930-1940-х рр. козачі станиці припиняли своє існування в період Другої світової війни.
Біла еміграція в Європі
За даними Служби у справах біженців Ліги націй, в 1926 році офіційно було зареєстровано 958,5 тисяч російських біженців. Близько 200 тисяч осіб — прийняла Франція ; близько 300 тисяч — взяла Турецька республіка ; в Китаї їх перебувало 76 тисяч, в Югославії, Латвії, Чехословаччини, Болгарії і Греції — приблизно по 30-40 тисяч чоловік.
Визнаними центрами еміграції стали на її наступному етапі Париж, Берлін і Харбін, а також Белград і Софія. Російське населення Берліна налічувало в 1921 році близько 200 тисяч чоловік, воно особливо постраждало в роки економічної кризи, і до 1925 року їх залишалося всього 30 тисяч чоловік. Прихід націонал-соціалістів до влади в Німеччині відштовхнув частину російських емігрантів від Німеччини. На перші місця в еміграції висунулися Прага і, особливо, Париж, що став найбільшим центром і культурною столицею першої хвилі російської еміграції.
Російські емігранти в Китаї Перед революцією чисельність російської колонії в Маньчжурії становила не менше 200—220 тисяч чоловік. Зі скасуванням 23 вересня 1920 року статусу екстериторіальності для російських громадян в Китаї все російське населення в ньому, в тому числі і біженці, перейшло на середнє становище бесподданних емігрантів в чужій державі, тобто на становище фактичної діаспори. Протягом всього періоду Громадянської війни на Далекому Сході (1918—1922 роки) тут спостерігався значний механічний рух населення, який поляга не тільки в припливі населення. Внаслідок колчаківських, Семенівського та інших мобілізацій, рееміграції і репатріації в більшовицьку Росію.
Перший серйозний потік російських біженців на Далекому Сході датується початком 1920 року — часом, коли вже впала Омська директорія ; другий — жовтнем-листопадом 1920 року, коли була розгромлена армія так званої «Російської Східної околиці» під командуванням отамана Г. М. Семенова; третій, — кінцем 1922 року, коли в регіоні остаточно встановилася радянська влада. Морем виїхали лише кілька тисяч чоловік, основний потік біженців прямував з Примор'я в Маньчжурію і Корею, в Китай, на КСЗ їх, за деякими винятками, не пропускали; деяких навіть висилали в Радянську Росію.
Разом з тим в Китаї, а саме в Сіньцзяні на північному заході країни, була ще одна значна російська колонія, що складалася з козаків генерала Бакіча і колишніх чинів білої армії, відступили сюди після численних поразок на Уралі і в Семиріччя: вони оселилися в сільській місцевості, де займалися сільськогосподарською працею.
Уже в 1920 році за участю КСЗ з'явився Харбінський технікум, згодом став Харбінським політехнічним інститутом, ректором якого був Устругов — колишній міністр шляхів сполучення при Колчаку. Згодом відкрилися Педагогічний інститут, Медичний інститут, Комерційний інститут, Інститут Сходу, Юридичний інститут, Володимирська семінарія і Північно-маньчжурський університетЛи Жэньнянь. Культурно-просветительская деятельность российской эмиграции в Китае .
У 1931 році в Харбіні на Далекому Сході, в Маньчжурії, де проживала велика російська колонія, в середовищі російської еміграції утворилася Російська фашистська партія. Партія була створена 26 травня 1931 на 1-му з'їзді Російських фашистів, що проходив в Харбіні. Лідером Російської Фашистської партії був К. В. Родзаєвський.
Під час японської окупації Маньчжурії було створено Бюро у справах російських емігрантів на чолі з Володимиром Кисліциної.
Правовий стан емігрантів 15 грудня 1921 р ВЦВК і РНК РРФСР було прийнято декрет, згідно з яким позбавлялися прав російського громадянства особи пойменованих нижче категорій:
а) особи, що жили за кордоном безперервно понад 5 років і які не отримали від радянських представництв закордонних паспортів або відповідних посвідчень до 1 червня 1922 р (цей термін не поширювався на країни, де не було представництв Української РСР, в яких, країнах зазначений термін повинен був бути встановлений після установи таких представництв); б) особи, які виїхали з Росії після 7 листопада 1917 р без дозволу радянської влади; в) особи, добровільно служили в арміях, які воювали проти радянської влади ; г) особи, які не підходять під п. «А», що знаходяться за кордоном і не зареєструвалися в зазначений в п. «А» і в примітках до нього термін в закордонних представництвах Української РСРПронин А. Российская диаспора и права человека .
Таким чином, емігранти ставали особами без громадянства. Їх права захищали як колишні російські посольства і консульства, в міру визнання відповідними державами РРФСР і, потім, СРСР перетворилися на недержавні організації, так знову виникли організації.
Нарада послів, створена в Парижі 2 лютого 1921 р на чолі з М. Н. Гирсом, а після його смерті в 1932 р — на чолі з В. А. Маклаковим, поставила за завдання «охороняти до останньої можливості ідею загальноросійської державності, щоб не дати розпорошитися всім організованим силам протибільшовицької Росії в їх важкій боротьбі за російське справа».
Однак цілий ряд правових питань, що стосуються російських емігрантів, можна було вирішити тільки на міжнародному рівні. 27 червня 1921 сесія Ради Ліги націй ухвалила рішення створити посаду Верховного комісара у справах російських біженців. Ним став Фрітьоф Нансен. У 1922 р з'явилися нансенівські паспорти для емігрантів з Росії.
До початку XXI століття в різних країнах залишалися проживати емігранти та їхні діти, з нансенівським паспортом і, врешті-решт, отримали громадянство Російської Федерації.