«Царівна» ─ повість української письменниці Ольги Кобилянської. Центральною у творі є постать нової, емансипованої жінки, що продовжує тематичну лінію, яку авторка розпочала в повісті «Людина».

Історія створення й публікації Написання й редагування повісті тривало з 1888 року до 1893, первісний текст був німецькою, пізніший — українською. Надрукувано твір у газеті «Буковина» Осипом Маковеєм (1895 р.), того ж року він вийшов у Чернівцях окремим виданням, хоча спроби публікації Ольга Кобилянська робила з 1891 року, постійно отримуючи відмови.

Сюжет Розповідь у повісті ведеться у вигляді щоденника Наталки Верковичівни. Вона вірить, що народилася в «нещасливий» час і тому буде нещасною. Після смерти матері дівчина живе у свого дядька, професора Івановича. Усе життя Наталку непокоять проблеми нерівности між жінками та чоловіками, доля її країни й народу. Вона мріє здобути вищу освіту та працювати, але її фантазії не розділяє оточення. Усе змінюється, коли вона, у віці 20 років, зустрічає Василя Орядина, що погоджується з її ідеями. Через матеріальні негаразди вони не можуть бути разом, юнак їде вчитися в місто та врешті втрачає гідність в очах Наталки, програвши свої гроші в карти. До дівчини залицяється старий професор Лорден, щоразу приїжджаючи до її вуйка в гості. Врешті вона погоджується на одруження через страх опинитися на вулиці. Згодом повертається Василь Орядин, почуття до якого у Наталки вже почали згасати, і переконує її не вступати в шлюб.

Минає три роки, Наталка живе із пані Марко у ролі компаньйонки в Чернівцях. Василь Орядин так само в місті, але вони майже не зустрічаються. Героїня віддається творчості, щоправда ніде не намагається друкуватися. Згодом вона знайомиться із сином пані Марко — Іваном, який хоч і не вирізняється зовнішністю, а проте чіпляє її своєю принциповістю та інтелектом. Їхнє спілкування триває місяць, після він знову від'їжджає до Індії. Дівчина розуміє, що закохалася в нього. Саме він переконує її творити далі та намагатися опублікувати свої твори. Через рік після його від'їзду помирає пані Марко, Наталка продовжує жити в її домі.

Тим часом Наталка дізнається, що Орядин крутить роман із одруженою румункою, що ще більше відштовхує її від нього. Героїня утверджується в думці, що має присвятити своє життя літературі, та далі пише свою повість. Її мрією стає стати майстринею письменства, працювати «для власного духа», щоб досягнути свого «полудного» (полудня).

На цих подіях скінчується щоденник Наталки. Василь Орядин заручився із Вандою, дочкою адвоката Міллера. Наталка приходить на їхнє вінчання — і розуміє, що відпустила своє кохання до Орядина (хоча в його очах побачила, що він її любить досі). Їй приходить лист про відмову в публікації повісті, після вона хоче надіслати свій щоденник Іванові і таким чином попрощатися з ним.

Минає три роки. Наталка побралася з Іваном Марком, вони ведуть щасливе злагоджене життя. Вуйко, відвідавши їх, розповідає, що Наталка все ж стала успішною письменницею, а чоловік її боготворить, називає «царівною». Твір закінчується оптимістичною нотою: для героїні нарешті настало «полудне», і вона вірить, що воно скоро настане й для її народу.

Персонажі

Наталка Верковичівна — головна героїня твору; Василь Орядин — свояк надлісничого Маєвського, коханий Наталки; Вуйко — дядько Наталки, в якого вона живе; Павлина — дружина вуйка; Лена та Катя — кузини Наталки, доньки вуйка та Павлини; Лорден — старий професор, який залицявся до Наталки; Пані Марко — вдова по лікарю, в якої Наталка працює компаньйонкою; Іван Марко — лікар, син пані Марко; Муньо — кузен Наталки; Зоня — подруга Лени, дочка надлісничого; Маєвський — багатий надлісничий, родич Орядина; Марія — колишня гувернантка в домі Маєвських; Ванда — наречена Василя, дочка адвоката Міллера.

Ідейно-тематичний зміст У центрі твору стоїть емансипована жінка, що бажає боротися за свої права задля самореалізації та реалізації потенціалу свого народу. В повісті Наталка є носійкою «високої культури», що протиставляється «нижчій», «мужичій». Носієм останньої є Василь Орядин, який не сприймає творчих цінностей Наталки. Дядько Наталки натомість постає як нейтральний, фемінізований чоловік. Загалом же для творчості Кобилянської нерідкісне перенесення жіночих і зокрема материнських рис на чоловіків. У її творах простежується поляризація чоловічого-жіночого як фізичного-мисленнєвого. Фемінізм «Царівни» в цілому ж полягає не стільки в рівності чоловічого й жіночого, як у розвитку власної, жіночої, ідентичності. Героїня «Царівни» заперечує аристотелівський погляд на жінку як на «незавершеного чоловіка».

Наталці з іншого боку притаманний виразний нарцисизм. Хоча тіло героїні та сексуальність майже не описуються, Наталка в своєму щоденнику з захватом пригадує власну зовнішність, зокрема відображення у дзеркалі. Героїня «Царівни» — дівчина неабиякої, навіть виняткової вроди (наголошується, що вона рудоволоса, має великі зелені очі). Наталка пише про себе: «прекрасно вбрана, в строю, властивім лише моїй істоті, красна, мов сонце». Вона порівнює себе з русалкою Лореляй із німецького фольклору, що заманювала своїми піснями рибалок у смертельну пастку під скелею. Такі ж нарцисичні риси мають героїні «Природи» й «Долі». Характерно проте, що описи зовнішності героїні подаються з її власної точки зору, в чому Кобилянська відійшла від поширеного в тогочасній літературі споглядання жінки чоловіками.

«Царівна» містить ніцшеанські мотиви з книги «Так казав Заратустра». Наталка наводить вигадані Ніцше слова Заратустри, де бажання жінки ототожнюються з владою пригнобленої юрби, яку пророк називає найбільшою загрозою для надлюдини. Також Ніцше стверджував, що чоловік шукає в жінці ідеалізованого чоловіка, як і жінка в чоловікові — ідеалізовану жінку. З цієї причини більш фізичний потяг до Василя Орядина не завершується взаємним коханням. Наталка, з точки зору ніцшенства, прагне стати самодостатньою надлюдиною, для чого їй потрібно відшукати у своєму справжньому коханому кращу версію самої себе. В той же час Ольга Кобилянська не була прямою прихильницею Ніцше. В листі до Маковея з приводу його статті про «Царівну» Кобилянська несхвально відгукувалася про твори Лаури Маргольм, яка слідом за Ніцше стверджувала, що «змістом життя жінки є мужчина».

Парадоксально, Наталка демонструє терплячість і навіть покірність долі на шляху до здійснення своєї мрії. Майбутнє для неї цінніше за теперішнє, але переживати очікування майбутнього приносить їй задоволення. Вона здатна на активні дії, щоб підпорядкувати своє та чуже життя цьому задоволенню. Наприклад, розбурхавши почуття Орядина, відмовляє йому.

Сприйняття

У тогочасній критиці

Творчість Ольги Кобилянської неодноразово наражалася на нищівну критику від колег-чоловіків. Її звинувачували в надмірній «німеччині»Соломія Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі. — 2-ге вид., 1999. — с. 58, « стилі», нелогічності. Так, Іван Франко хоч і писав, що це перша українська повість, не побудована на любовних інтригах, а на психології української буденности, а проте зауважив, наголосивши на тому, що авторка твору — жінка: «Се майстерна, тонко гаптована тканина, якій бракує лише руки енергійного артиста, який міг би злучити поодинокі рядом нанизані сцени в гарний і ефективний малюнок»Іван Франко. З останніх десятиліть XIX в. // Антологія української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття. — с. 90.

Осип Маковей спочатку виступив як автор передмови до «Царівни», де відгукувався про повість схвально: «Велике начитання й богацтво незвичайно глубоко передуманих рефлексій при великій масі ніжного чуття надає її творам, як н. пр. Людина і Царівна, характер студій психольоґічних»Кобилянська О. Царівна . Вецляр, б.д. С. 11.. Але пізніше, у літературно-критичній студії, надрукованій у Літературно-Науковому віснику, він закидав авторці її спробу компенсувавати жіноче нереалізоване бажання: героїня або прагне вступити в шлюб, або відмовитися від усього заради творчостіЛНВ, 1899, т. 5, ч. II: 28; 51. 9. XII. 1898 .. Він закидав Кобилянській також чужий культурний ґрунт її персонажів. Наталка (як і сама письменниця) є прикладом онімечченої жінки, тому зіткнення її «високої» культури з «нижчою» «мужичою» штучне, невластиве українській (а конкретніше галицько-руській) спільності.

Сергій Єфремов критикував образ Наталки та її бажання бути собі самоціллю і водночас служити народу, адже це, на його думку, просто неможливо та є надмірним ідеалізаторством зі сторони авторкиС. Єфремов. Ставлення О. Кобилянської до життя. // В пошуках нової краси (рос.). — «Киевская старина», 1902, № 11 ..

Натомість Агатангел Кримський у своїй рецензії для часопису «Зоря», відзначив цікавість повісти: «Не один у нас могтиме зложити повість, що й дуже високими ідеями буде повна, і психологічно буде правдива […]; та коли не буде в ній цікавости, коли не буде в ній пекучої, захоплюючої інтересности, то небагато людей читатимуть таку повість […]. А Кобилянська іменно вміє писати інтересно […]». Він назвав Кобилянську «видатним, симпатичним талантом». На його думку, «всі закиди, які можна зробити добродійці Кобилянській, будуть або дрібні, або суб'єктивні»Агатангел Кримський. «Царівна». Оповідання Кобилянської. — «Зоря», 1897. 1. Передруковано у: Агатангел Кримський. Твори у 5-ти томах. Т. 2. — с. 479—480..

Також позитивним був відгук Лесі Українки: у статті «Малоросійські письменники Буковини» вона називає «Царівну» «психологічним романом», який опрацьовує тип «інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність»; також, на думку Лесі Українки, є одним із найпомітніших романів подібного зразкаМалорусские писатели на Буковине ..

Крім того, на повість відгукнувся Михайло Грушевський, який опублікував свою рецензію у Літературно-Науковому віснику, відзначивши, що письменниця осучаснила історію про Попелюшку за допомогою «жіночого питання»ЛНВ, 1898. Т. 1, кн. 3.. Однак, на думку Соломії Павличко (а також — самої Кобилянської), повісти він не розумівСоломія Павличко. Дискурс модернізму в українській літературі. — 2-ге вид., 1999. — с. 59.

У літературознавчій перспективі Завдяки цій повісті з Ольгою Кобилянською познайомилася Леся Українка. Вона прочитала рукопис повісті у 1891 році і відтоді стежила за її творами. Між письменницями зав'язалось тісне листування та стосунки. Навесні 1901 року Леся Українка гостювала у Ольги Кобилянської на Буковині. Леся Українка, проте, з пересторогою ставилася до улюбленої Кобилянською ідеї «нової жінки», пишучи, що вбачає у ній риси «щойно визволеної рабині».

Оксана Забужко в 1998 році назвала «Царівну» «предтечею нового віку». Повість Кобилянської, за визначенням письменниці, була незвичайною для свого часу через цілу низку тем і сюжетних ходів. Якщо доти для української літератури типовими були історії про нещасних жінок, то протагоністка «Царівни» є ціллю сама для себе, причому робить це успішно, приходячи до щасливого кінця.

Тамара Гундорова вбачає у характері Наталки як феміністично життєствердні, так і мазохістські риси. Героїня Кобилянської охоче страждає в теперішньому задля очікуваного в майбутньому щастя. При цьому вона детально описує свої почуття у щоденнику та об'єктизує себе через відображення.

Видання Ольга Кобилянська. Царівна. — Чернівці, 1896. — 427 с. Кобилянська О. Твори. Т. 3: Царівна: повість. — Харків: Рух, 1927. — 403 с . Ольга Кобилянська. Царівна : повість / передм. О. Маковея. – 2-е вид. – Вецляр, б.д. – 432 с. Ольга Кобилянська. Царівна: повість / передм. О. Маковея. — 3-є вид. — Нью-Йорк: Сурма, 1954. — 432 с. Царіна: повість / іл. З. Волковинської. — К. : Молодь, 1961. — 308 с. Кобилянська О. Твори в 2-ох томах. К., Дніпро, 1988. — T.1. Кобилянська О. Царівна: повісті / Ольга Кобилянська. — Харків: Фоліо, 2016. — с. 19—276 . Ольга Кобилянська. Зібрання творів у 10 томах. Том 4. Повісті («Людина», Царівна"). — Чернівці, 2016. — с. 71—356.

Екранізація За мотивами повісті знятий телесеріал:

«Царівна» (1994, режисер Сергій Туряниця).

Примітки

Література