Антикваріанізм () — дослідження реальності (переважно минулої) за матеріальними та нематеріальними фрагментами, «старожитностями». У римській античності термін «антикварій» () означав як поціновувача та знавця старожитностей, так і фахівця зі стародавнього письма, переписувача та реставратора рукописів. Остання конотація була зафіксована в Кодексі Феодосія. Захоплення стародавніми текстами та взагалі свідоцтвами про минуле стало популярним заняттям інтелектуалів у Італії починаючи з XIV століття.
В епоху Відродження та Просвітництва (XV — початок XIX століття) антикваріанізм був самостійною дисципліною, частиною гуманістичного знання про світ і про історію. Основною працею антикварів (таких як Флавіо Бйондо й Конрад Геснер) було складання всеосяжного зводу знань, який будувався як нескінченний каталог усіх наявних деталей із досліджуваного питання. Антиквари вперше були змушені звернутися до критики історичних джерел, і згодом ці заняття зумовили появу археології, нумізматики, палеографії, сфрагістики. У своїх історичних дослідженнях антиквари були схожі на ерудитів — публікаторів середньовічних джерел, що викликало критику просвітителів епохи енциклопедизму.
У XVI—XVII століттях представники антикваріанізму були зачинателями наукової думки, оскільки вирішували питання першорядного культурного значення. Ренесансне суспільство було орієнтоване на античну традицію, тому минуле було найважливішим джерелом легітимності як у політичній, так і в культурній та, навіть, технічній галузі. Антиквари могли надати докази права на престол, що було важливим у епоху становлення абсолютизму та перших національних держав. Ерудити-гуманісти відіграли величезну роль у богословських суперечках Реформації та Контрреформації. Католицькі теологи зверталися до святоотцівської спадщини та церковної історії; церковні антиквари змушені були працювати також у сфері східної філології та біблійної герменевтики, які стали найбільш інноваційними в гуманітарній галузі того часу. Навіть після початку наукової революції XVII століття антикварні дослідження та експериментальне природознавство не відділялися одне від одного, тому в обох сферах могли однаково успішно працювати навіть такі творці сучасної науки як Ньютон і Ляйбніц. Антикварна ерудиція застосовувала емпіричний метод досліджень, який був зорієнтований минуле у всій його повноті. Роберт Гук для емпіричного пізнання природи використовував поняття «».
Антикварна історія та природничо-історичні дослідження стали поступово розповсюджуватися до початку XVIII століття. На їхній основі виникли нові гуманітарні та природничі науки. До кінця XX століття антикваріанство протиставлялося сучасній науці. За словами П. Міллера та Ф. Луї, воно проявлялося в «дилетантизмі та донауковій поліматії», але поступово стало сприйматися й вивчатися як галузь, у якій сформувалися сучасні історичні дисципліни й музейні практики.
Предмет дослідження та періодизація
стверджував, що антикварна діяльність передбачає систематизацію матеріальних і нематеріальних залишків минулого. Предмети старовини цікаві самі по собі, незалежно від того, чи ілюструють вони якусь епоху, чи дозволяють вирішувати якісь пов'язані з нею проблеми, чи ні. Момільяно висунув гіпотезу (на основі платонівського діалогу «Гіппій Більший»), що вже в V столітті до н.е. твори з політичної історії та трактати «про значення гармоній і букв, ритмів і гармоній», а також родоводи героїв і людей становили різні жанри, і це було відомо софістам. Геродот і Фукідід писали лише про події недавнього минулого, були свого роду «автобіографами» своєї епохи, причому описували події, які були актуальними в політиці. Гіппій, Гелланік та інші навпаки цікавилися подіями та речами вкрай віддаленого минулого, які було нелегко дізнатися. При цьому вони не планували нічого, крім задоволення власної інтелектуальної цікавості. Згідно з , складно говорити про існування антикварних досліджень в епоху еллінізму в тому масштабі, який зафіксовано Платоном. У римській античності істотне нововведення запропонував Марк Теренцій Варрон, який створив всеосяжний огляд життя Риму, що стосувався генеалогій та еволюції державних звичаїв, причому привів всі ці дані до порядку. Термін «antiquitates» («давні оповіді, події давніх часів», або також «звичаї древніх») фіксується вже в Цицерона. Латинський термін «antiquarius» міг бути як прикметником «той, що стосується давнини» (згідно з блаженним Єронімом «antiquaria ars» — це мистецтво розбирати старовинне унікальне письмо), також іменником — у творах Тацита й Светонія він означав любителя або знавця старожитностей. У Кодексі Феодосія «антикварій» — це переписувач стародавніх книг, знавець унціального письма. Згідно з К. Штарком («Systematik und Geschichte der Archäologie der Kunst», 1887 рік), античне поняття «антикваріанізму» поєднувало в собі опис сутностей, які не існують в теперішньому часі, але продовжують знаходитися в пам'яті; це ж стосувалося також біографій. Образотворче мистецтво й літературне оповідання, в якому не розділялися історія та белетристика, були частиною цього набору. Середньовіччя зберегло пізньоантичний сенс слова «антикварій», який дійшов і до сучасності, асоціюючись, наприклад, з антикваром-букіністом.
Дослідження антикваріанізму як системного явища було заявлено у 1942 році в статті, опублікованій у «Журналі історії ідей». Предметом свого дослідження він зробив «virtuosi», що є синонімом як до італійського «dilettante», так і до «поціновувача мистецтва, колекціонера взагалі»Collins English Dictionary. 8th Edition; first published in 2006 © HarperCollins Publishers.. В. Гавтон заявив, що до нього дослідники не намагалися порівнювати в одному контексті діяльність , та Пейреска зі Скалігером, Ліпсієм і . Для їхнього найменування сучасники також використовували термін «антикварій», що об'єднував знавця старожитностей та гуманітарних наук, який також шукав і колекціонував картини, скульптури, гравюри та різноманітні «дивності». Першим дослідником, який чітко виділив антикваріанізм як окрему дисципліну й поставив питання про його періодизацію, був , це він висловив у статті 1950 року та промові Саттера в Берклі в 1963 році. Згідно з Момільяно, поступове розділення антикваріанізму та власне історичної науки в XVIII столітті призвело до того, що історія поглинула антикваріат. У наступному, XIX столітті, з історії виділилися археологія, антропологія, мистецтвознавство й соціологія, але всі вони засновувалися на базі антикваріанізму. Університетські та музейні куратори, реставратори, етнографи, фольклористи та художники безпосередньо продовжують діяльність антикварів середньовіччя й Ренесансу.
Періодизація антикваріанізму невіддільна від періодизації її предмету, тобто природної та культурної історії, а також допоміжних історичних дисциплін. У широкому сенсі археологи та культурологи датують період існування антикваріанізму між XV—XIX століттями. Археолог А. Шнапп зазначав, що антикварна діяльність проглядається вже в античності, проте «народження антикварів» датував XV століттям, а «винахід археології» — XIX сторіччям. Дж. Деніель, також археолог, пропонував складнішу періодизацію. Початок систематичної колекціонерської діяльності гуманістів у Флоренції він відносив приблизно до середини XV століття, а в Римі — до останніх десятиліть того ж століття. Завершення епохи антикваріанізму він відносив навіть до 1800—1840-х років; на його думку остаточне розділення антикваріанізму, археології та геології відбувалося в 1840—1870 роках, діяльність Томсена називається «переворотом антикварів» (antiquarian revolution). В. Гавтон відраховував початок діяльності антикварів-знавців від Петрарки й Кіріако Анконського. З огляду на те, що головним предметом його зацікавлення були британські «віртуози», він вважав початком англійського антикваріанізму період 1590-х років, ґрунтуючись на частоті використання в науковому співтоваристві відповідної термінології. Переломною датою для руху англійських віртуозів Гавтон називав 1700 рік, коли джентльменський ідеал полімата-дослідника змінився більш поверхневою культурною витонченістю, а гуманітарні науки більше не мали широкої громадської підтримки.
Історик культури Пітер Міллер в монографії 2017 року розглянув те саме зіткнення поглядів з гуманітарної точки зору. Згідно з П. Міллером, між 1430—1440 роками в Римі відбувся перший «матеріальний поворот» («material turn»), пов'язаний з Поджо Браччоліні, Кіріако Анконським, Флавіо Бйондо та Леоном-Баттістою Альберті. Усі ці гуманісти сформували утопічну ідею відродження античності як реального способу життя та мислення. Наступний важливий поворот для антикваріанізму стався в 1560—1570 роках — він пов'язаний з Пірро Лігоріо, та . У 1630-ті роки центр розвитку антикварних досліджень перемістився та зосередився в кореспондентських мережах абата Фабрі де Пейреска, який забезпечував зв'язок між антикварами Англії, Нідерландів, Франції та Італії, в працях яких об'єднувалися історичні та природничо-історичні інтереси. Наступний етап формування наукового знання відбувався до 1760-х років — геттінгенська школа , Шлецера та Гейне — виникли нові науки: історія, статистика та археологія. У 1830-х роках діяльність різних німецьких вчених призвела до остаточного виходу за межі антикваріанізму, завершеного Карлом Лампрехтом.
Гуманістичний антикваріанізм
Гуманісти та дилетанти XV—XVI століття
Для епохи Середньовіччя питання про початок утворення антикваріанізму та зростання інтересу до класичної спадщини є мало вивченим. Енн Блер (Єльський університет) зазначила, що доступність візантійських енциклопедичних джерел недооцінюється для латинської ерудитської культури. Наприклад, Роберт Гросетест переклав значну частину енциклопедії Суди для особистого використання. Проте загально визнано, що захоплення стародавніми текстами та взагалі свідоцтвами про минуле було заняттям інтелектуалів в Італії XIV століття, одним з перших антикварів став Петрарка. Він збирав стародавні монети, відтворював у своїй свідомості архітектуру та планування Стародавнього Риму, писав листи древнім письменникам і політичним діячам. У наступному столітті Кіріако Анконський таким же чином розпочав «відновлення» грецьких старожитностей, з якими зіткнувся під час подорожі в Східне Середземномор'я, ставши для Італії першовідкривачем античної і візантійської давнини. Його сучасник Поджо Браччоліні продовжив діяльність Петрарки й знову став відновлювати міські планування античного Риму та шукати рукописи забутих літературних пам'яток античності. Флавіо Бйондо — третій із творців антикваріанізму — відомий за свою трилогію «Рим відновлений» (1446), «Славетна Італія» (1453) та «Рим переможний» (1460). Його головним новаторством був «вихід» за межі міста Риму, власне, він першим почав описувати римську давнину в італійській провінції. Леон Баттіста Альберті став першим відомим дослідником римських старожитностей, який розпочав розкопки. На письмі термін для позначення всієї цієї діяльності закріпив у 1527 році Андреас Фульвіо в трактаті «Antiquitates Urbis».
Для ренесансних гуманістів XV століття дослідження давнини було невіддільне від відродження старовини, що чинило величезний вплив на мистецтво, літературу та спосіб життя взагалі. Ця тенденція була сприйнята владою Папської держави та свідомо поглиблювалася в XVI столітті. Рафаель Санті ордонансом Папи Лева X був призначений «легатом старожитностей», який повинен був поєднувати обов'язки піклування про римські старожитності з будівництвом Собору св. Петра. Це вказує на початок реставрації та охорони старожитностей. 1519 року Рафаель писав своєму апостолічному патрону:
За розпорядженням Рафаеля та за його безпосередньої участі почали складати план реального відновлення Риму в його класичному вигляді, але цей план не зберігся до наших днів.