Ковалів Левко Борисович

Ковалі́в Левко́ Бори́сович (, Харків, Харківська губернія, Російська імперія — , Бамлаг, РРФСР, СРСР) — український державний і політичний діяч, член Всеросійських установчих зборів з листопада 1917 до 1918 року, член ЦВК Української СРР з березня до вересня 1919 року, член ВУЦВК у 1921 році.

Біографія Народився в Харкові в дворянській родині. Батько працював техніком електростанції.

Навчався у Виборзькому комерційному училищі, у 1913 році закінчив гімназію. З 1913 до 1915 року — студент технічного факультету Київського комерційного інституту. Був активним членом студентської громади. У 1913 році приєднався до групи українських соціал-революціонерів, від 1915 року співпрацював у газеті «Боротьба».

У 1915 році — лаборант дослідницької лабораторії Київського товариства професорів та викладачів хімії «Фізико-Хімік»; лаборант рентгенівського кабінету військових шпиталів російської армії в Києві. Через переслідування царською владою змушений був переїхати до Полтави, де з 1915 до 1917 року працював інспектором (інструктором) кооперативу Полтавського губернського земства.

З початку квітня 1917 року Левко Ковалів один з очільників Української партії соціалістів-революціонерів, член ЦК партії. У 1917 році — помічник губернського комісара Полтавської губернії, з червня 1917 року — товариш голови земельної управи Полтавської губернії. У грудні 1917 року був делегатом 1-го Всеукраїнського з'їзду рад у Харкові.

У січні — травні 1918 року разом із Гнатом Михайличенком, Олександром Шумським, Антоном Приходьком, Андрієм Заливчим, Панасом Любченком та ін. належав до лівого крила партії, член ЦК УПСР (боротьбистів). У 1918 році був гласним Полтавської міської думи. З 1918 до січня 1919 року — член нелегальної Київської ради робітничих і солдатських депутатів. У лютому — серпні 1919 року — член виконавчого комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. Одночасно з 7 лютого 1919 року — член колегії Київської губернської надзвичайної комісії (ЧК).

У березні 1919 року став одним з ініціаторів створення Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів), очолював роботу підпільної контррозвідки. З приходом більшовиків активно з ними співпрацював. Після захоплення Києва денікінцями виїхав до Москви. З серпня до вересня 1919 року був членом Закордонного бюро УПСР (комуністів-боротьбистів). Тоді ж разом із Григорієм Гриньком вів перемовини з керівниками Комінтерну про визнання боротьбистів єдиною комуністичною організацією в Україні. З вересня до жовтня 1919 року Ковалів редагував журнал «Український комуніст» у Москві (з'явилося тільки одне число в листопаді 1919 року). З жовтня до грудня 1919 року — член редакційної колегії газети «Пролетарська боротьба» (спільно з Іваном Косачем і Олександром Шумським) у місті Житомирі.

У грудні 1919 року підписав угоду про співпрацю з КП(б)У та став на початку 1920 року членом партії (із зарахуванням партійного стажу з 3 червня 1918 року). Але вже в березні 1920 року Левко Ковалів виступив проти злиття боротьбистів із більшовиками.

З лютого до листопада 1921 року — заступник наркома внутрішніх справ Української СРР та член Ради народних комісарів УСРР.

У листопаді 1921 року вийшов із лав КП(б)У «через незгоду із НЕПом», виїхав на лікування.

Наприкінці 1921 року переїхав до Києва, де працював співробітником наукового відділу Цукротресту. Одночасно співпрацював у газеті «Більшовик», газеті «Пролетарська правда», журналі «Глобус», займався науковою роботою в галузі фототехнічних процесів і технікою кольорової фотографії. У 1922—1925 роках — співробітник лабораторії наукового відділу сорто-насіннєвого управління Народного комісаріату землеробства Української СРР.

У 1925 році повернувся до Харкова, де до 1926 року очолював українську філію товариства «Радіопередача». У 1926 році навчався в аспірантурі інституту в Харкові. З 1928 до 1929 року був членом редколегії «Універсального журналу» в Харкові. Був цивільним чоловіком Тетяни Польської.

З 1930 року навчався в аспірантурі науково-дослідного інституту хімії в Харкові. На початку 1930-х років перейшов до аспірантури Науково-дослідного фізико-хімічного інституту імені Л. Я. Карпова в Москві, де до листопада 1934 року працював старшим хіміком.

Загибель 5 листопада 1934 року арештований у Харкові органами ГПУ за обвинуваченням у приналежності до контрреволюційної боротьбістської організації, яка нібито готувала замах на Сталіна. Проходив по так званій «справі боротьбистів» разом із колишніми боротьбистами Данилом Кудрею, Юрієм Мазуренком, Олександром Полоцьким, Семеном Семком, письменниками Петром Ванченком, Василем Вражливим, Григорієм Епіком, Олександром Ковінькою, Миколою Кулішем, Миколою Любченком, Григорієм Майфетом, Андрієм Пановим, Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Валер'яном Поліщуком, Володимиром Штангеєм (усього 17 осіб). 27—28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР засудила Левка Коваліва до 10 років виправно-трудових таборів.

За постановою особливою трійки НКВС по Далекому Сходу 26 жовтня 1937 року розстріляний у Бамлагу.

Реабілітований у серпні 1956 року.

Джерела Головченко В. І. Ковалів Левко Борисович // Українська дипломатична енциклопедія: у 2-х т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. —  : Знання України, 2004 — Т. 1. — 760 с. — Підкова І. З., Шуст Р. М. Довідник з історії України. У 3-х т. Юренко О. П.. Ковалів Левко Борисович // Юренко О. П. у небуття. Мокрицький Г. П. Забутий Український астроном//Мокрицький Г. П. Танго з минулим: "Неординарні постаті історії Житомира". — Житомир: Вид-во «Волинь», 2014. -416 с. — С.155-159,377. — ISBN 978-966-690-170-8