Секс-позитивний (просексуальний) фемінізм — течія фемінізму, фокусована на сексуальній свободі жінок, яка виступає на захист порнографії, проституції та БДСМ, а також, частково, сексу з неповнолітніми.
Секс-позитивний фемінізм пов'язаний із секс-позитивним рухом і об'єднує виробників порнографії та еротики, антицензурних активістів, ЛГБТ-активістів, феміністичних вчених. Секс-позитивні феміністки, як правило, погоджуються з тим, що людей у проституції не треба криміналізувати чи карати.
Секс-позитивний фемінізм зосереджується на ідеї, що сексуальна свобода є важливим компонентом свободи жінок. Вони виступають проти юридичних чи соціальних зусиль щодо контролю сексуальних дій між дорослими за згодою, незалежно від того, ініціюються вони урядом, феміністками, противниками фемінізму.
Деякі феміністки взяли участь у секс-позитивному феміністському русі у відповідь на зусилля антипорнографічних феміністок другої хвилі із пояснення утиску жінок через порнографію. Цей період напружених дискусій і розбрату між секс-позитивними та антипорнографічними феміністками на початку 1980-х, які часто називали феміністичними секс-війнами, започаткував третю хвилю фемінізму на початку 1990-х років. Феміністки, які визнали себе секс-позитивними, взяли участь у дебатах як пряму відповідь на те, що вони вважали патріархальним контролем сексуальності.
Історія Авторки Гейл Рубін та вбачають передумови розвитку секс-позитивного фемінізму у роботах секс-реформаторів та працівників, відповідальних за сексуальну освіту та доступ до контрацепції, таких як Гевлок Елліс, Маргарет Сенгер, та, згодом, Альфред Кінсі та . Однак сучасне втілення секс-позитивного фемінізму з'явилося після посилення уваги феміністок до порнографії як джерела утиску жінок у 1970-х.
Піднесення фемінізму другої хвилі було одночасним із сексуальною революцією та рішеннями, що послаблювали юридичні обмеження доступу до порнографії. У 70-х роках радикальні феміністки все більше зосереджувались на питаннях сексуальності в патріархальному суспільстві. Феміністичні групи почали досліджувати феміністичну сексуальність. Це було особливо характерно для лесбійських сепаратистських груп, але деякі гетеросексуальні жіночі групи, такі як «Червоні панчохи» (Redstockings), також зайнялися цим питанням.
З іншого боку, були феміністки, такі як Бетті Додсон, що вбачили сексуальне задоволення та мастурбацію жінок центральними для їх звільнення. У цю епоху порнографія не була основною проблемою; радикальні феміністки, як правило, виступали проти порнографії, але це питання не трактувалось як особливо важливе до середини 1970-х.
Однак існували феміністки, що виступали за захист прав повій, такі як , яка проводила кампанію за декриміналізацію проституції.
Наприкінці 1970-х американська культура була все більше занепокоєна наслідками десятиліття більшої сексуальної свободи, включно із занепокоєнням з приводу явних проявів насильства та сексуальних зображень у ЗМІ, поширення порнографії, збільшення сексуальної активності серед підлітків, а також розповсюдження дитячої порнографії та передбачуване поширення снаф-фільмів (ця атмосфера створювала моральну паніку, яка досягла свого піку в середині 1980-х). Ці занепокоєння знайшли відбиття у феміністському русі: радикальні феміністки концептуалізували порнографію однією з центральних основ патріархату та безпосередньою причиною насильства проти жінок. Робін Морган резюмувала цю ідею у своїй заяві: «Порнографія — це теорія; зґвалтування — практика».
Андреа Дворкін та Робін Морган почали формулювати жорстку антипорнографічну позицію, засновану на радикальному фемінізмі, починаючи з 1974 року, а антипорно-феміністичні групи, такі як «Жінки проти порнографії», стали активними в різних містах США наприкінці 1970-х. Антипорнографічні феміністки розширили свою критику, включивши, крім порнографії, проституцію та БДСМ, тому інші феміністки стали більш критичними до антипорно-фемінізму. Сюди входили феміністки, що практикують БДСМ (зокрема, ), захисниці прав повій, багато ліберальних та антиавторитарних феміністок.
Одним із перших феміністичних аргументів проти антипорнографічної течії був нарис «Фемінізм, моралізм та порнографія», вперше опублікований у жовтні 1979 року у «Village Voice». Re-published as: У відповідь на створення «Жінок проти порнографії» в 1979 році Вілліс написала статтю, у якій стверджувала, що феміністки не повинні загально засуджувати будь-яку порнографію. Re-published as: See also:
Рубін закликає до нової феміністичної теорії сексу, зауважуючи, що існуючі феміністичні думки про секс часто розглядають сексуальну лібералізацію як тенденцію, яка лише збільшує привілеї чоловіків. Рубін критикує антипорнографічних феміністок, які, за її словами, «засудили практично кожен варіант сексуального вираження як антифеміністичний», аргументуючи тим, що їх погляд на сексуальність небезпечно близький до антифеміністської, консервативної сексуальної моралі. Рубін закликає феміністок розглядати політичні аспекти сексуальності, не сприяючи при цьому сексуальним репресіям. Вона стверджує, що вину за утиск жінок слід покласти на цільові наміри, які цього заслуговують: «сім'я, релігія, освіта, практики виховання дітей, засоби масової інформації, держава, психіатрія, дискримінація на роботі та нерівна оплата праці…», аніж на відносно невпливові сексуальні меншини.
(1995) стверджує, що для феміністок у 1970-х і 1980-х звернення до питань сексуального самовираження було результатом розчарування невдачами фемінізму у політичній площині: у США зазнала невдачі, а права на аборти потрапили під загрозу під час адміністрації Рейгана.
Китайська вчена Ілейн Джеффріс зазначає, що позиція «антиповії» отримала все більше критики під час створення міжнародного руху повій у 1985 році, що вимагали визнання своїх прав як питання емансипації, а не злочинності, аморальності чи хвороби. До 2000-х позитивно-сексуальна позиція спонукала різні міжнародні правозахисні організації активно тиснути на китайський уряд, щоб він відмовився від офіційної політики заборони проституції в пореформеному Китаї та визнав добровільну проституцію законною роботою.
Основні ідеї
Гейл Рубін резюмує конфлікт щодо сексу у фемінізмі. Вона каже, що одна феміністична течія критикує сексуальні обмеження та труднощі, з якими стикаються сексуально активні жінки (наприклад, доступ до абортів), тоді як інша течія розглядає сексуальну лібералізацію як продовження «чоловічої привілеї».
Просексуальні феміністки стверджують, що патріархат обмежує сексуальне самовираження і виступає за надання людям усіх статей більшої сексуальної можливості, а не за обмеження порнографії. Секс-позитивні феміністки загалом відкидають сексуальний есенціалізм, визначений Рубін як «ідея, що секс є природною силою, яка почала існувати раніше соціального життя і яка формує установи». Вони швидше розглядають сексуальну орієнтацію та стать як соціальні конструкції, які знаходяться під сильним впливом суспільства.
Деякі радикальні феміністки відкидають роздвоєність «сексуально-позитивного» та «сексуально-негативного» фемінізму, припускаючи, що натомість справжній розрив існує між ліберальним та радикальним фемінізмом.Murphy, Meghan. "The divide isn't between 'sex negative' and 'sex positive' feminists — it's between liberal and radical feminism ". Feminist Current. Published April 11, 2014. Retrieved December 24, 2017.
Секс-радикальні феміністки доходять до секс-позитивної позиції через глибоку недовіру до здатності патріархату забезпечити інтереси жінок у законах, що сексуально їх обмежують. Інші феміністки визначають сексуальне звільнення жінок як справжній мотив жіночого руху. Наомі Вульф пише: «Оргазм — це природний заклик організму до феміністичної політики». , національна координаторка Асоціації лібертаріанських феміністок (), пише, що у сфері сексуальності уряд відверто дискримінує жінок.
Необхідно також розуміти соціальний фон, в якому діє секс-позитивний фемінізм: християнські суспільства часто перебувають під впливом того, що розуміється як «традиційна» сексуальна мораль, яка полягає в тому, що сексуальна активність повинна відбуватися лише у шлюбі й повинна передбачати вагінальний статевий акт; забороняються сексуальні дії поза шлюбом та «неприродний секс» (тобто оральний, анальний секс, які називають «содомією»). Проте примусовий статевий акт у шлюбі не розглядається деякими соціальними та релігійними консерваторами як аморальний через існування так званих «подружніх обов'язків» , визначених у Біблії.
Крім того, в певних культурах, особливо в середземноморських країнах, які зазнали впливу римо-католицизму, існують традиційні ідеї мужності та жіночої чистоти. Це призвело до того, що багато хто трактує подвійний стандарт між чоловічою та жіночою сексуальністю: від чоловіків очікується сексуальна напористість як спосіб підтвердити свою мужність, але жінка, щоб залишатися і вважатися «хорошою» повинна бути чистою. Чезаре Ломброзо у своїй книзі The Female Offender («Жінка-правопорушниця») стверджував, що жінок можна класифікувати на три типи: кримінальну жінку, повію та нормальну жінку. Таким чином, високо сексуальні жінки (секс-працівниці) вважалися ненормальними. View online.
Сексуальна позитивність За словами сексологині та авторки Керол Квін в інтерв'ю з дослідницею та професоркою Лінн Комеллою сексуальна позитивність ― «це культурна філософія, яка розуміє сексуальність як потенційно позитивну силу в житті людини […] на відміну від сексуального негативу, який розглядає секс як проблематичний, руйнівний, небезпечний. Секс-позитивність дозволяє і […] відзначає сексуальне різноманіття, різні бажання та структури відносин, а також індивідуальний вибір на основі згоди … [негативний сексуальний досвід спричинений нестачею інформації, підтримки та вибору] ― це культурні умови, які сексуальна позитивність дозволяє нам вказати на скорочення здорового та приємного сексуального досвіду»
Вона також додала, «Це відчуття того, що багатьом з нас відмовляли у наданні місця та повноважень говорити за себе та говорити про питання, що стосуються нашої спільноти, ― це те, що […] призвело до розквіту секс-позитивного фемінізму. І це причина, чому існує секс-позитивний фемінізм, а не просто сексуальна позитивність».
Основні політичні проблеми
Порнографія Питання порнографії було чи не першим питанням, яке об'єднало секс-позитивних феміністки, хоча нинішні погляди на цю тему є широкими та складними. Протягом 1980-х років Андреа Дворкін та , а також активістки, натхненні їх працями, працювали на користь постанов про боротьбу з порнографією в ряді міст США, а також у Канаді. Перший такий указ був прийнятий міською радою в Міннеаполісі у 1983 році. Маккіннон і Дворкін обрали тактику оформлення порнографії як проблему цивільних прав, аргументуючи, що показ порнографії є дискримінацією за ознакою статі щодо жінок. Реакцією секс-позитивісток на цей аргумент було те, що законодавство проти порнографії порушує право жінок на свободу слова. Незабаром після цього коаліція антипорно-феміністок та правих угруповань досягла успіху в прийнятті подібного розпорядження в Індіанаполісі. Пізніше ця постанова була визнана неконституційною Федеральним судом у справі «».
Гейл Рубін пише, що антипорнографічні феміністки перебільшують небезпеку порнографії, демонструючи найбільш разючі порнографічні зображення (наприклад, пов'язані з садомазохізмом) поза контекстом, таким чином, що зображених жінок ґвалтують, а не підкреслюють, що це сцени зображують фантазії та використовують акторів, які дали згоду бути показаними таким чином. Секс-позитивні феміністки стверджують, що доступ до порнографії настільки важливий для жінок, як і для чоловіків, і що ніщо не принижує приналежність жінок щодо порнографії. Однак феміністки, які виступають проти порнографії, не погоджуються з цим, часто стверджуючи, що саме подібні зображення призводять до того, що фактичні дії заохочуються та здійснюються Available to view online as: .