Іван-Августин Михайлович Сіяк (8 квітня 1887, Ляшки Муровані — 3 листопада 1937, Сандармох) — український та радянський адвокат, доктор права, військовий, педагог, мовознавець, дипломат, діяч УСДП та КПРС, поручник УСС, сотник УГА, старшина армії УНР, військовий комісар Тернополя. Один із представників українського визвольного руху першої половини XX століття. Був старшиною австро-угорської армії та Легіону Українських січових стрільців, а в період Української революції 1917—1921 років долучився до українського державотворчого процесу. У міжвоєнний період працював у радянських дипломатичних і освітніх структурах, поєднуючи викладацьку діяльність із працею в галузі мовознавства та міжнародних відносин. У 1923—25 роках очолював Харківську губернську колегію адвокатів, а 1933 року став директором Українського інституту лінгвістичної освіти.

Належав до покоління галицької української інтелігенції, яке формувалося в умовах Австро-Угорщини та активно включилося у політичне й культурне життя доби національних революцій. Закінчив юридичний факультет Львівського університету, був пов'язаний з українським соціал-демократичним рухом та громадськими організаціями Галичини. Після встановлення радянської влади на Наддніпрянській Україні працював у системі радянських установ, однак у роки Великого терору став жертвою сталінських репресій.

У 1937 році Івана Сіяка було заарештовано органами НКВС та розстріляно в урочищі Сандармох — одному з місць масових страт української інтелігенції та діячів культури доби «Розстріляного відродження». У хрущовський період був посмертно реабілітований за відсутністю складу злочину. Постать Сіяка є прикладом складної долі українських діячів, які пройшли шлях від національного руху Галичини та військової служби в Легіоні УСС до роботи в радянських структурах і подальшого знищення під час репресій 1930-х років.

Життєпис

Австрійський період Народився 8 квітня 1887 року в селі Ляшки Муровані. Його Батько — Михайло Сіяк — був директором школи імені Бориса Грінченка у ЛьвовіШаблій О. Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення. — Париж — Львів: Фенікс, 1996. — 704 с., іл. — С. 183. — ISBN 5-87332-04-0.. З 1893 по 1897 рік Іван Сіяк навчався в народній школі в рідному селі, згодом — у Львівській гімназії впродовж 1897—1905 років. Закінчивши гімназію, вступив до Віденського університету, однак згодом перейшов до Львівського університету, на юридичний факультет. До початку Першої світової війни був активним учасником національного руху. Так, з 1905 року був членом Української соціал-демократичної партії (УСДП). В партії спершу працював як звичайний член агітатор, лектор, публіцист, літературний організатор. Через чотири роки у липні призначений до Центрального Комітету УСДП де був лідером її лівого крила. Активний учасник IV конгресу партії 3—4 грудня 1911 року. За цю діяльність його переслідувала австрійська влада. Упродовж 1905—1914 років Іван Сіяк провів у в'язницях два роки.

Ще у віці 14 років заробляв на життя репетиторством. Окрім цього, у 1905 році, працював спершу писарем, машиністом, а потім секретарем і помічником в адвокатів. Разом з тим, Іван Сіяк займався публіцистичною й літературною працею. Бувши студентом, активно цікавився теоретичними питан­нями з обсягу історії, енциклопедії й теорії права, а після закінчення університету готу­вався для праці як приват-доцент до катедри філософії й енциклопедії права, але Перша світова війна перешкодила тому. Окрім вищезгаданих зацікавлень, проявляв інтерес до питань з історії філософічних учень та соціології, де на 2-му Всеукраїнському з'їзді студентів Вищих шкіл у Львові прочитав доповідь про «Віру й науку». Тоді ж він провів резолюцію про виключення із майбутнього українського університету у Львові теологічного факультету, за що, за його власними словами, митрополит Андрій Шептицький анафемував його в «пастирському посланію». Упродовж 1910—1914 років читав цілу низку лекцій та доповідей з різних правових питань в робітничих освітніх організаціях «Воля» в Галичині й на Буковині.

З 1904 року, Іван Сіяк брав живу участь в громадському житті. Під час навчання у Львівській гімназії брав участь у таємній учнівській організації. Окрім членства в УСДП, був одним з організаторів інтернаціональної студентської Ліги вільної думки у Львівському університеті. В 1909 році був призначений його заступником голови, а вже 1910 — головою організації. За сумісництвом, з 1909 по 1914 роки був членом інтернаціональної «Спілки Моністів» в Німеччині, а також з 1908 по 1910 рік, членом Президії студентської соціалістичної організації «Вільна Громада» у Львівському університеті. Студентом університету часто виступав перед робітниками із революційними закликами. У 1906 році виголосив промови про значення Першої російської революції на мітингах у Богородчани, Старі Богородчани, Солотвино. Кошовий Богородчанської «Січі» до серпня 1914 року.

Після завершення навчання здобув ступінь доктора права, працював практикантом-«концепієнтом» у канцелярії Юрія Кобзея, батька Стефанії Кобзей, яка вчилась на природничому факультеті Львівського університету. Згодом вони одружилися та незабаром разом воювали на Східному фронті.

Військово-політичний період

У роки Першої світової пройшов шлях від рядового до старшини в Гуцульській сотні та командира чети в сотні Омеляна Левицького, на завершення, в грудні 1915 року, призначений командиром технічної сотні Українських січових стрільців (УСС) на Східному фронті. За проміжок Першої світової, Іван Сіяк отримав поранення під час наступальної операції на Галич; брав участь в боях за гору Лисоня та Бережан; відзначився під час липневого контрнаступу після поразки битви під Конюхами в 1917 році. Тоді, під час походу до Збруча, який пролягав із Конюх через Козівку, Козову, Купчинці, Бурканів, Вербовець, Звиняч, Вигнанку, Чорнокінці до Бурдяківців на Борщівниці, за боєві подвиги Іван Сіяк був нагороджений Залізним хрестом. Окрім участі у військових діях, Іван Сіяк у 1916 році завершив навчання у Віденському університеті.

Навесні 1916 року, на бойовому відтинку над Золотою Липою в Галичині, проводив перший, за його словами, мітинг на фронті полку УСС в повному бойовому поготівлі як організатор і докладчик, на якому полк УСС відмовляє послуху Бойовій Управі у Відні й «залишає за собою вільну руку на дальше». Окрім цього, в селі Пісочна на нараді галицьких старшин висловив пропозицію про розпуск УСС. В 1917 році на бойо­вому фронті над Збручем в його технічній сотні організуються комітети: адміністративно-господарський і освітньо-культурний, виборні з поміж стрільців. Восени 1918 року, будучи демобілізованим із цісарсько-королівської армії (ц. к.), залишився в Кам'янці-Подільському, де в листопаді організував повстання проти Гетьмана. Брав участь в успішній битві під Вінницею 8 липня 1918 року проти німецько-саксонсь­кого корпусу. Згодом, як самочинний військовий комісар Поділля, переговорював з Директорією. Після невдалого порозуміння в Кам'янці-Подільському відбулося повстання проти Директорії, яке зазнало поразки, через що він перейшов до Бесарабії. Там, 14 січня 1919 року організував повстання проти румун, як командир пов­станської армії і член Бесарабської (Хотинської) директорії. Повстання завершилось 1 лютого того року невдачею, а сам Сіяк був поранений. Лікування проходив в Кам'янці-Подільському. Згодом, за його власними словами, «як більшовик був арештований в Чорткові, перебував під доглядом поліції в Станиславові (нині — Івано-Франківськ)».

Після утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), в листопаді 1918 року був призначений на посаду військового комісара Тернополя. У проміжку польсько-української війни, навесні 1919 року в Станиславові разом з головою Селянсько-Робітничого Союзу (СРС) Д. Дем'янчуком та залізничником Осипом Устияновичем створив із робітників-залізничників, окремих стрільців і курсантів старшинської школи збройний залізничний загін (відомий як технічний курінь Української галицької армії (УГА)). На чолі створеного збройного залізничного загону забезпечував евакуацію уряду ЗУНР зі Станиславова до Бучача. Загін обороняв залізничний вокзал, стримував військо польське, відступив з сотнею до Нижнева, де витримали бій з переважаючим польськими легіонами. Під час травневого відступу УГА, до загону приєднався панцерний потяг «Ч. 1», тоді вони брали участь в обороні залізничного моста в Нижневі. 27 травня, загоном було здійснено розвідувальний випад на станцію Палагичі, де було розбито польські війська й захоплено 9 полонених. Вдруге загін вступив до бою біля Копичинців. На посаді коменданта Тернополя надав допомогу колишньому Новому Львівському театру. Відновлений театр давав гастролі стрільцям УГА. У 1919 році покинув партію УСДП через «принципові і тактичні непогодження».

24—25 травня 1919 року організував робітничий полк після відступу з Тернополя, задля повстання проти уряду Євгена Петрушевича. Згодом, 9 червня, після оголошення Петрушевича Диктатором ЗУНР Іван Сіяк на чолі сотні рушив до Чорткова, з метою арешту генерала Олександра Грекова та Євгена Петрушевича. Акція Сіяка зустріла опір військових частин, і він змушений був відступити за Збруч. 13 червня, після переходу, через дев'ять днів прибув до Кам'янця-Подільського де організував «Залізну бригаду», та згодом воював, за його власними словами, на два фронти: проти урядів Симона Петлюри й Євгена Петрушевича, через що він був заочно присуджений до розстрілу й оголошений «поза законом».

В кінці липня 1919 року, Сіяк разом з отаманами Фердинандом Льонером та Осипом Букшованим виступали за переговори з командуванням Червоної армії, враховуючи звернення Християна Раковського про спільну боротьбу з Польською Республікою. Одночасно, разом із бригадою в кінці липня того року вийшов у напрямок Полтава — Катеринослав (нині — Дніпро) задля організації повстань в тилу Антона Денікіна і проголошення «Самостійної народної Радянської республіки», по дорозі вів бої з УГА, військами УНР Василя Тютюнника та Юхима Божка, отамана Миколи Григор'єва, головнокомандувача Революційної повстанської армії України (РПАУ) Нестора Махна, денікінцями та за словами Івана Сіяка також з «масою дрібних бандитів». В Таращанчині разом з війском здавшись у полон, перейшов на бік Червоної армії, згодом зустрівся із Володимиром Затонським.

Радянський період З 1 березня по 1 серпня 1920 року був уповноваженим радянського Південно-Західного фронту з організації Червоної української галицької армії (ЧУГА), співробітник її Польового штабу, а також членом Комісії з розслідування переходу УГА на фронті. За цей час, як член IV Всеукраїнського з'їзду Рад у Харкові підтримував реабілітацію й припинення червоного терору проти галичан, який більшовики провадили після подій на фронті у квітні коли 2-га та 3-тя бригади ЧУГА підняли повстання 23—24 числа 1920 року. Керував справами Галицького революційного комітету (Галревком) й був головою Ліквідкомісії Галревкому в 14-й армії з 1 серпня по 15 грудня 1920 року під політичним захистом Володимира Затонського, який відправив Сіяка в Москву, де останній впродовж 1919—1920 років неодноразово зустрічався з Володимиром Леніним. У цей же період, Іван Сіяк був довіреною особою Володимира Леніна та Льва Троцького. Згодом на одній із зустрічей у Кремлі, Ленін і Микола Бухарін одразу дали Сіяку рекомендації для вступу в РКП(б). 5 грудня вступив до РКП(б), а через два дні після вступу вже виступав на VII Всеросійському з'їзді Рад. Співорганізатор газети «Більшовик» та журналу . На посаді керуючого справами уряду ГСРР він замінив Немоловського.