Донецька промисловість 1926—1938 років містить структуру й характеристику промисловості в основі меж колишньої Катеринославської губернії під час політики індустріалізації СРСР у 1920-1930-х років.

У розбудову або реконструкцію кожного підприємства важкої промисловості вкладено за роки індустріалізації понад 100 мільйонів рублів, а з 11-ма новобудовами промисловості район займав перше місце у всьому СРСР.

Дрібна промисловість на 100% працювала на задоволення повсякденних потреб населення, тоді як переважна частка продукції кожної галузі великої промисловості призначалася для споживання інших галузей і, в кінцевому підсумку, для задоволення потреб військово-промислового комплексу, підприємства якого розміщувалися, як правило, за межами України.

Економічне значення проведення індустрілізації визначалося наявністю великих запасів високоякісного вугілля, густою мережею шахт, де воно видобувалося, і залізниць, якими перевозилося на місцеві металургійні заводи і в усі регіони країни. Комуністична модернізація мало нагадувала однойменний процес в країнах Заходу. Її порівнюють на здійснювану Російською імперією вестернізацію, яка давала у повноваження імператорам військово-промисловий потенціал для здійснення на світовій арені імперіалістичної політики.

На відміну від дореволюційної індустріалізації, яка відбувалася на кошти іноземного капіталу в позиковій або інвестиційній формах, «соціалістична» індустріалізація проводилася за рахунок максимального обмеження матеріальних потреб мешканців. Мова йде про ресурси колективізованого села та й про ресурси міста у вигляді мобілізації трудових зусиль постійно зростаючого коштом селянства нових робітників.

У підсумку, під час форсованої індустріалізації життєвий рівень робітничого класу не зріс, а знизився. Але новобудови і докорінно реконструйовані підприємства важкої індустрії докорінно змінили обличчя країни. Донбас і технологічно пов’язане з ним Придніпров’я перетворилися на найбільший за обсягом освоєних капіталовкладень індустріальний регіон СРСР.

Передумови Навесні 1918 року, коли більшовики після остаточного утвердження при владі розпочали комуністичну революцію, Володимир Ленін закликав їх наслідувати першого російського імператора, який за його словами «не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства».

Головною опорою більшовиків стали згуртовані у великі колективи промислові робітники. Держава тримала їх під контролем, не зупиняючись перед терористичними засобами впливу. Наприклад, пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин – підкуркульником. Опозиціонерами і підкуркульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів – органи державної безпеки.

Після перемоги в громадянській війні та перемоги над національними державними утворенями російські комуністи планували примусово здійснити світову комуністичну революцію для всіх жителів планети. Це бажання не зникло після демобілізації п’ятимільйонної Червоної армії в 1921-1922 роках. Дискурс, після смерті Володимира Леніна змістив розмови про світову революцію, головна роль в якій відводилася Червоній армії, поступово зійшов нанівець.

В міру відбудови дореволюційного економічного потенціалу країни в компартійній пропаганді посилювалася тема «соціалістичної індустріалізації». Вона повинна була покінчити з віковою технічною відсталістю і забезпечити міцний фундамент для галузей військово-промислового комплексу СРСР. У розбудові ВПК провідну роль відігравали п’ять галузей важкої промисловості – кам’яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна і електроенергетична. Всі вони з дореволюційних часів були представлені на Донбасі.

Від 1926 року цей край перетворився в один з найбільш важливих регіонів країни, де вирішувалася доля індустріалізації. Індустріалізація проголошена XIV з’їздом ВКП(б) в грудні 1925 року «генеральною лінією» партії.

Однак тільки після перемоги Йосипа Сталіна над політичними супротивниками і зосередження в його руках всієї влади почалася «революція зверху» – своєрідний рімейк здійснюваних царським урядом в 60-90-х роках XIX століття соціально-економічних реформ. Населення

Між переписами 1926 і 1937 років число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Кількість людей в містах, де розміщувалися новобудови перших п’ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання стали Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Схожі темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя – в 4,4 рази.

В обох областях, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формувався єдиний економічний район (з 1960-х років відомий як Донецько-Придніпровський економічний район). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п’ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська – тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України – не було жодного.

Промисловість Вугіляна Напередодні Першої світової війни регіон давав 87% загальноімперського видобутку вугілля. Довоєнний рівень вуглевидобутку перевищено в 1927/28 господарському році, але питома вага басейну в загальносоюзному вуглевидобутку скоротилася до 78% в цілому по Донбасу і до 68,2% по українському Донбасу.

Відбудова і розбудова вугільного Донбасу була одним з пріоритетів центрального уряду в Москві. Технічна реконструкція старого Донбасу відбувалася шляхом концентрації вуглевидобутку в найбільш перспективних шахтах, поліпшення і оновлення їх устаткування, прискореного будівництва нових шахт.

У перші роки індустріалізації будувалися невеликі і середні шахти, які здебільшого повторювали за технікою виїмки вугілля дореволюційні проєкти. В проєктах того часу не передбачалося застосування принципово нового устаткування, запровадження повної механізації виробничих процесів. Для кожної шахти будувалася складна індивідуальна поверхня.

В роки першої п’ятирічки у проектах уже передбачалася широка механізація основних процесів вуглевидобутку. За першу п’ятирічку до ладу стало 53 шахти, за другу – 40.

Завдяки реконструкції старих шахт і будівництву нових істотно зросли нові виробничі фонди, поліпшилася їх якість. Вирішальною ділянкою технічної реконструкції шахт був забій. Зрушення, які відбувалися в ньому, знайшли своє відображення перш за все в системі розробок. Переважання пологого і похилого падіння пластів (79,5% усього добування) і відносно невелика їх потужність (від 0,6 до 1,8 м при середній динамічній потужності 0,93 м) сприяли розвитку механізації виймання вугілля важкими врубовими машинами.

У шахтах, де розроблялися пологі пласти, ефективному використанню врубової машини перешкоджав короткий забій: на його зарубку йшла незначна частина всього робочого часу, і тому врубова машина простоювала. Це привело до необхідності збільшення довжини забою пологих пластів.

На Донбасі середня довжина лави збільшилась з 48 м у 1927/28 роках до 70 м 1932 року. Механізація зарубки вугілля на крутих пластах проводилася за допомогою відбійних молотків. Пневматичні відбійні молотки застосовувалися тільки на крутих пластах з неякісними боковими породами і великим газовідділенням, тобто там, де використання врубових машин зустрічало технічні труднощі. +Станом на 1933 року вугілля було видобуто за допомогоюУ цьому джерелі, як і в усіх інших загальносоюзних статистичних збірниках, подаються дані з урахуванням Східного Донбасу в кордонах Російської Федерації.:важких врубових машин53,2%легких врубових машин0,5%відбійних молотків10,8%інших механізмів12,8%всього механізмами77,0%ручний видобуток23,0%

На кінець другої п’ятирічки 1937 року за допомогою механізованої зарубки на Донбасі було видобуто вже 90% вугілля (проти 77% в США, 84,7% в Німеччині, 51% у Великій Британії). Зростання рівня механізації зарубки стало початком удосконалення всього процесу добування вугілля. Раціональне використання врубової машини могло досягатися лише за умови механізації інших процесів вуглевидобутку. У зв’язку з цим впроваджувалася, зокрема, скреперна і конвеєрна доставка вугілля в лаві до навантажувальної площадки.

Це допомогло ліквідувати розрив між механізованою зарубкою і менш механізованою доставкою на пологих пластах. До 1936 року доставка стала механізована на 87,5%. Вузьким місцем залишалася відкатка вугілля. На корінних штреках механізована відкатка 1935 року становила 39,8%, у той час як механізоване добування досягло 80,2%, а доставка – 87,5%. Видобуток вугілля на українському Донбасі зріс з 24,8 млн тонн у 1928 р. до 39,3 млн тонн у 1932 року. Однак план першої п’ятирічки галузь виконала тільки на 85%. Прорив 1932-1933 роках, викликаний передусім Голодомором, вдалося ліквідувати тільки 1934 року, коли Донбас виконав виробничу програму на 104% і дав 60,016 млн тонн вугілля.

У 1935 році Донбас також виконав планове завдання: було видобуто 68,9 млн тонн вугілля проти плану у 68 млн тонн. Проте в наступні роки кам’яновугільна промисловість знову опинилася у прориві (результат Великого терору), і в другій п’ятирічці недовиконала план на 2%. У розрахунку на душу населення видобуток вугілля в Україні підвищився з 836,3 кг 1913 року до 2257 кг у 1938 році, тобто на 169,9% (у 1926/27 року він дорівнював 756,8 кг).

Ці темпи зростання були невеликі порівняно з іншими галузями промисловості, але виявилися достатніми, щоб наблизити душові показники виробництва по Україні до провідних країн Заходу. У 1937 році душовий видобуток вугілля становив: у США – 3429 кг, в Англії – 5165, у Німеччині – 3313, у Франції – 1065 кг.

Утім, роль донецького вугілля в економіці СРСР поступово зменшувалася в результаті розгортання видобутку в інших кам’яновугільних басейнах. Питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку скоротилася з 86,8% у 1913 році до 60,3% 1937 року (у тому числі по українському Донбасу – з 78,2 до 54,2%), тоді як частка Кузнецького басейну зросла відповідно з 2,7 до 13,9%, Уралу – з 4,2 до 6,5%, Підмосковного басейну – з 1 до 6%. У зв’язку з цим споживання донецького вугілля все більше зосереджувалося в Україні і в Центральній Росії, решта регіонів поступово переходила на місцеві види палива.

Металургійна

За обсягом капіталовкладень в роки форсованої індустріалізації перше місце посідала металургійна промисловість. У чорній металургії значна частка коштів спрямовувалася на нарощування потужностей існуючих підприємств.

Зокрема, до початку 1936 року було вкладено по діючих заводах (у млн руб.):

Макіївський завод ім. С.Кірова – 294,5. Комунарський (Алчевський) завод ім. К.Ворошилова – 148,6. Єнакієвський завод – 67,8. Сталінський (Юзівський) завод – 57,1. Костянтинівський завод ім. М.Фрунзе – 13,6.

Поряд з розширенням існуючих підприємств в Україні споруджувалися три металургійні гіганти світового значення – один в Дніпропетровській області (Криворіжсталь), один у Запорізькій (Запоріжсталь) і один в Донецькій (Азовсталь). План першої п’ятирічки передбачав побудову тільки двох заводів у Дніпропетровській та Запорізькій областях потужністю по 650 тис. тонн чавуну (з відповідною кількістю дальших продуктів переділу). Однак великий дефіцит чорних металів змусив союзний уряд істотно переглянути металургійну програму.