Центральне місце Берест-Литовського договору як для «східної політики» Німеччини, так і для історії Радянської Росії призвело до того, що друга мирна угода Великої війни розглядалася у значній кількості мемуарів та історичних праць: так, до 1990 тільки на території СРСР про Берестейський мир було опубліковано щонайменше 44 монографії, 33 брошури та 129 статей, а робота історика Йодайта, опублікована в 1961 році, містила перелік зі 135 робіт — переважно німецькою мовою.
Історіографія Центральне місце Берест-Литовського договору як для всієї Німецької «східної політики» (див. Ostpolitik), так і для історії Радянської Росії, призвело до того, що кожна мемуарна робота, що охоплює період 1918 року, обговорювала тему миру. Як наслідок, історик Клаус Йодайт ще в 1961 році пропонував обмежитися розглядом думок лише безпосередніх учасників переговорів та авторів подальших досліджень.
Радянська історіографія До 1990 року тільки на території СРСР про Берестейський мир було опубліковано принаймні 44 монографії, 33 брошури та 129 статей. Олена Каплуновська виділяла три етапи в радянській, вельми «партійній і канонізованій», історіографії Берестейського миру та внутрішньопартійної дискусії про нього — історіографії, що являла собою «змінний калейдоскоп історіографічних уявлень», у рамках яких фактичні дані про хід переговорів інтерпретувалися з усе нових ідеологічних і революційно-теоретичних позицій.
Джерела. 1918 — початок 30-х років Стенографічний звіт VII з'їзду РКП(б) був опублікований із затримкою у п'ять років — у зв'язку з «надзвичайним характером» прийнятих на ньому рішень. Аналогічно, протоколи засідань ЦК «берестейського періоду» були вперше опубліковані в журналі «Пролетарська революція» лише в 1928 році, після чого вийшли окремим виданням. До цього дослідники мали можливість використовувати низку опублікованих дипломатичних документів та матеріали з періодичного друку — насамперед, газети «Правда». Дипломатичні матеріали були опубліковані і в німецькому перекладі, що зробило їх важливим джерелом для німецької історіографії. Також до 1930 року були опубліковані мемуари та спогади низки учасників подій у Бересті, що практично завершило формування бази російськомовних джерел на тему. У 1968 був випущений перший том збірника документів «Радянсько-німецькі відносини», у який увійшли багато першоджерел, що висвітлюють процес дипломатичної взаємодії РРФСР та Німеччини в період переговорів.
Дослідницька література, що виходила з 1918 по 1927 рік, була нечисленна і, будучи написана під враженням від недавніх подій, як правило, емоційно забарвлена. Першими внесок у розробку проблема зробили радянські дипломати, у роботах яких робився акцент на зовнішньополітичну складову договору: вони ж першими сформулювали тезу про розрахунок на підтримку західноєвропейського пролетаріату. У той самий період ставлення партії лівих есерів до укладання миру позначилося вже у самій назві брошури члена ПЛСР Георгія Земледельця «Берестейський мир несе смерть Росії, рабство і злидні трудящим»; аналогічні позиції займали й автори-білоемігранти. Література з історії комуністичної партії в період дискусії про Берестейський мир з'явилася пізніше: окремі роботи — на початку 20-х років, а основна маса — вже у другій їх половині. Зокрема, невелика праця Павловича, опублікована вже в 1918 році, використовувалася для пропаганди ленінської позиції серед населення радянської Росії. Причому в роботах, опублікованих після поразки Троцького у боротьбі влади, позиція наркому починає трактуватися як «однозначно ворожа» — йому починає приписуватися як невиконання інструкції партії та уряду, так і готовність пожертвувати радянської владою в Росії; спробою колишнього наркома відповісти на звинувачення стала його автобіографія «Моє життя». Ще більш ідеологізовані роботи стали виходити з друку на початку 1930-х років: у них «ворожою» стала і позиція Бухаріна, яка раніше — ґрунтуючись на думці Леніна — трактувалася як розбіжність у поглядах із тактичних питань.
Одним із перших історіографів проблеми Берестя можна вважати і самого Леніна: у п'ятому виданні його зібрання творів налічувалося загалом 119 робіт та усних виступів, у яких піднімається проблема Берестейського миру; із них 29 робіт і виступів присвячені аналізу становища всередині РКП(б), а безпосередньо під час дискусії Леніним було написано одинадцять статей; багато робіт було перекладено німецькою. Крім того, через шість років після підписання Берестейського мирного договору, збірка промов Леніна з роз'ясненням змісту його позиції була опублікована в Харкові і тоді ж була випущена брошура, до якої крім ленінських промов і статей входила і частина про роль Леніна в укладанні миру. Окрім того, напередодні початку Німецько-радянської війни, подібне видання з'явилось в Іжевську: Полторак припускав, що підставою до його видання стало прагнення провести паралель між подіями 1918 року та міжнародною ситуацією, що склалася напередодні укладання пакту Молотова — Ріббентропа.
Початок 30-х — середина 50-х років На думку Каплуновської в радянських роботах про Берестейський мир, опублікованих у 1930-1950-х роках помітно «посилюється вплив культу особистості І. В. Сталіна», що призвело до «найглибшого спотворення історичної істини», що почалося в 1931 році — після листа Сталіна в журнал «Пролетарська революція»: «головною метою [істориків] був доказ підривної, антирадянської діяльності супротивників мирного перепочинку». У нечисленній літературі даного періоду простежується як загальна спрямованість на викриття ворогів у керівництві партії, так і створення образу Сталіна як послідовного захисника політики Леніна: а сама ж тема переважно «відзначалася в науковій і політичній літературі скоромовкою, одним і тим же штампом, що не ставив під сумнів правильність ленінської позиції і того, що І. В. Сталін та його найближчі соратники поділяли позицію В. І. Леніна».
Кульмінації сталіністська концепція внутрішньопартійної дискусії про Берестейський мир досягла в «Короткому курсі історії ВКП(б)»: викладена в «канонізованій» книзі схема відтворювалася в радянській історіографії аж до другої половини 1950-х. Дискусія подавалася читачам як боротьба з єдиним антипартійним угрупуванням «зрадників», що включало Троцького та Бухаріна; вплив «лівих» комуністів у партії значно зменшувався. Крім того, ідея «мирного співіснування» з Заходом з'являлася в арсеналі більшовиків вже в 1918 році. Також «звеличувалася» роль Сталіна у виробленні берестейської тактики, незважаючи на те, що його «Твори» містили лише кілька сторінок з цього питання .
Середина 50-х — 1991 рік Для радянської історіографії з середини 50-х до кінця 80-х років було характерне накопичення значної кількості досліджень з історії як самого Берестейського миру, так і про внутрішньопартійну дискусію навколо нього, що включали серед іншого і роботи зі становища в регіональних партійних організаціях, що змінили уявлення про незначність впливу «лівих» комуністів у місцевих партійних організаціях у момент вирішення питання про війну та мир. Після смерті Сталіна відбулася також і відмова від принципу «двох вождів» революції. Зокрема в цей період — у 1954 році — була випущена книга Івана Коблякова, яка активно використовувалася і німецькими авторами.
Після 1953 року в радянській історіографії знову виявилася точка зору на берестейську партійну дискусію як на теоретичну суперечку однодумців: що, однак, не знайшло значної підтримки в літературі, яка виходила на території СРСР — перевага залишилася за дослідженнями, що характеризували Троцького та Бухаріна як «прихованих ворогів Радянської влади». При цьому тільки в 1963 Олександр Чубар'ян у своїй брошурі «Берестейський мир» дав більш розгорнуту характеристику процесу підписання самого договору і описав його наслідки: з того моменту в СРСР було прийнято вважати, що історія Берестейського миру в принципі вичерпана. У самій книзі приділялася значну увагу курсу Антанти (і США) і не заперечувалося, що запропонована в лютому 1918 допомога Антанти була відкинута Леніним; Чубар'ян також підкреслював ленінське розуміння тимчасового характеру берестейської угоди, але не домовляв про додаткову угоду від 27 серпня 1918. На думку Каплунівської, із завершенням періоду «відлиги» — з 1970-х до початку 1980-х років — у радянській історіографії Берестя знову почали «чітко простежуватися неосталіністичні тенденції».
Наприкінці 1980-х років у СРСР з'явилися низка робіт, автори яких намагалися по-новому поглянути на зміст дискусії про Берестейський мир, долаючи усталені на той момент стереотипи. Зокрема, Гнат Горєлов у біографії Бухаріна намагався зрозуміти мотиви дій радянського лідера під час дискусії, наголошуючи надію Бухаріна на майбутню світову революцію та його бажання протиставити «союзу імперіалістів» міжнародний революційний фронт. Одночасно Віталій Старцев переглядав ставлення до гасла Троцького «ні миру, ні війни», не відмовляючи даної позиції в логіці — на його думку, маневр Троцького зазнав краху через перебільшення наркомом революційних настроїв у Німеччині — а Олександр Панцов вперше в пізній радянській історіографії зазначав, що в поглядах Леніна та Троцького були й спільні моменти. Початок перегляду питання про ставлення більшовиків до світової революції було покладене у статті Валерія Журавльова «Рубікон Берестя», у якій автор намагався показати прихильність до цієї ідеї не тільки «лівих» комуністів, а й Леніна: «Уявлення більшовиків про неминучість світової революції зіткнулися з жорстокою реальністю — міццю австро-німецького імперіалізму, який загрожував розчавити Радянську владу. Результатом цього зіткнення і став Берестейський мир». У 1991 року вийшла «ємна і насичена фактами» книга Ігоря Ксенофонтова, у якій автор прагнув "показати справжню роль… як В. І. Леніна, але й… Л. Д. Троцького, Л. Б. Каменєва, Г .О. Зінов'єва, Й. В. Сталіна … ".
Російська історіографія На самому початку пострадянського періоду світ побачила «велика за об'ємом і „рихла“ за змістом» монографія Юрія Фельштинського, що нагадувала Полтораку журналістське есе, у якому автор намагався довести, що Берестейський договір став результатом некомпетентності та невмілих дій Леніна та його прихильників. У «ґрунтовній» монографії Ольги Поршневої, що з'явилася у 2000 році, окремий розділ був присвячений вивченню ставлення широкого загалу населення до укладання миру — у книзі робився висновок, що наслідком прийняття документа стало розгортання широкомасштабної Громадянської війни та військової інтервенції. У 2007 році була опублікована монографія Ірини Міхутіної, у якій авторка суттєво змістила звичні акценти, намагаючись довести, що підписання договору було вдалим лише для української Центральної ради — і повторювала радянську версію про особисту ініціативу Троцького у проведенні політики «ні війни, ні світу»: Полторак вважав, що робота не сприяла розвитку історіографії на тему.
Історик В. В. Калашніков вважав ленінську позицію щодо Берестя наслідком реалістичного підходу до перспектив формування пост-імперської держави, розцінюючи сам мирний договір як своєрідний аналог пакту Молотова — Ріббентропа; аналогічно думки професора Ф. А. Селезньова, Калашніков звертав увагу на міжнародне значення переговорів у Бересті-Литовському. Одночасно, у XXI століття відбулося «множення числа інтерпретацій» подій: російські дослідники стали розглядати Берестя-Литовське і як ленінську «пастку» для Німеччини, і як демонстрацію провалу більшовицької зовнішньої політики, і навіть як «ганьба» Росії. Полторак також зазначав, що одним із найслабших місць російської історіографії було незнання фахівцями зарубіжної історіографії з проблеми, особливо німецької та турецької. Станом на 2015 рік Берестейському миру не було присвячено жодного докторського дисертаційного дослідження .
Українська та болгарська історіографія