Любов Юхимівна Дикгоф (Емма Сторе; ) — учасниця громадянської війни в Росії, дружина есера Олександра Дикгофа-Деренталя секретарка та коханка Бориса Савінкова. Учасниця савінківських організацій «Народний союз захисту батьківщини та свободи», «Російський політичний комітет». Персонажка документального роману Василя Ардаматського «Відплата» (1967) та художніх фільмів «Крах» (1968) та «Синдикат-2» (1983).
Життєпис Емма народилася в Парижі 1896 року в родині лікарів Сторе. Навчалася в одному з паризьких ліцеїв, потім вступила на літературний факультет Сорбонни та стала викладачкою. Мати Міна Іванівна була уродженкою Одеси. Батько рано помер, і дівчинку виховував вітчим Юхим Карлович Броуд. У минулому він також був одеситом, а в Парижі почав працювати кореспондентом московської газети «Русское слово», програвши в Монте-Карло казенні гроші будучи приватним приставом. Завдяки вітчиму Емма отримала ще одне ім'я та по батькові — Любов Юхимівна. З юних років Емма відрізнялася прекрасними зовнішніми даними, біографи також згадують про навчання Емми в хореографічному училищі, заняття балетом та її виступи на естраді, а також про кінопроби.
У 1912 році вона познайомилася з російським емігрантом Олександром Дикгофом, кореспондентом московської газети «Російські відомості», який писав під псевдонімом А. Деренталь. Незабаром одружилася з ним. Олександр Дикгоф-Деренталь був есером, імовірно він брав участь (за версією історика Володимира Бурцева) у вбивстві Георгія Гапона в 1906 році.
Співробітництво Олександра Дикгофа-Деренталя із есерами було епізодичним. Під час Першої світової війни Олександр Дикгоф, за прикладом Бориса Савінкова, вступив добровольцем до лав французької армії. У ці роки він найближче зійшовся із Савінковим. Незабаром після зречення Миколи ІІ Олександр Дікгоф вирішив їхати з дружиною до революційного Петрограда.
У Петрограді Любов Юхимівна близько познайомилася з Борисом Савінковим, хоча завдяки чоловікові бачила його раніше у Парижі. Дикгофи оселилися в готелі «Асторія», куди Савінков надіслав свого ад'ютанта Флегонта Клєпікова з персональним запрошенням Любові Дікгоф зустрітися з ним у ресторані «Нева». Найменші подробиці цієї зустрічі Любов Юхимівна зберегла у своїй пам'яті до останніх днів. Борис Вікторович пізніше вигукував: «Нас звела того вечора сама революція». Поміж ними зав'язався роман. Любов Дикгоф стала секретаркою, а трохи пізніше, у 1919 році, громадянською дружиною Бориса Вікторовича, на той час вже двічі одруженого (Перша дружина Віра Глібівна Успенська, дочка письменника Гліба Успенського; друга дружина Євгенія Іванівна Зільберберг).
Зв'язок Любові Дикгоф та Бориса Савінкова не відштовхнув Олександра Дікгофа ні від дружини, ні від політика-терориста, фактично вони жили однією сім'єю утрьох. Приблизно в такому ж союзі жив інший найближчий сподвижник Бориса Савінкова Дмитро Філософов — із Зінаїдою Гіппіус та Дмитром Мережковським.
Протягом шести років доля Любові Дикгоф була міцно пов'язана із політичною діяльністю Савінкова. У 1918 році для боротьби з більшовиками Савінков, який на той час порвав з есерами, створив військову організацію «Союз захисту Батьківщини та Свободи». Після низки провалів савінківських організацій Савінков та родина Дикгофів залишили Росію. В результаті довгих поневірянь через Сибір, Далекий Схід, Китай, Індокитай та Індійський океан вони опинилися в Польщі. Це було 1920 року під час радянсько-польської війни, коли Савінков створив «Російський політичний комітет». Однак у 1921 році він та Дикгофи були видворені з країни. Настали нові поневіряння по Європі, зупинка у Франції. Весь цей час Олександр Дикгоф грав роль своєрідного «міністра закордонних справ» при савінківській організації.
Пастка для Савінкова Зрештою, Савінков порвав з білим рухом, але бурхливий політичний темперамент не дозволяв йому довгий час не діяти, його мучила ностальгія по Росії, він мріяв про поїздку на батьківщину. Тому, коли ГПУ розробило план операції «Синдикат-2» із залучення Савінкова до Радянського Союзу, йому легше було погодитися на небезпечну для нього подорож, дізнавшись, що його знову зголосилися супроводжувати Олександр та Любов Дикгофи. Особливо Савінков довіряв думці Любові. Як пише дослідник Генріх Іоффе, якщо Савінков і відмовляв їх від смертельно небезпечної подорожі, то, мабуть, не дуже наполегливо. «Головну роль тут, швидше за все, зіграла Любов Юхимівна — останнє кохання Савінкова».
Савінков довго вагався перед поїздкою до СРСР, але коли наважився, від'їзд стався у повній таємниці від усіх. Можливо, ця обставина пізніше дозволила затверджувати деяким емігрантам, коли Савінков був затриманий в СРСР і постав перед судом, що саме Дикгофи, і насамперед Любов Юхимівна, стали головними агентами ГПУ. Савінков із в'язниці протестував проти очорнення репутації Любові Дикгоф.
Так чи інакше, 15 серпня 1924 року Савінков та подружжя Дикгофів перетнули польський кордон через підготовлене співробітниками ГПУ «вікно». 16 серпня у Мінську всі троє були заарештовані та відправлені до Москви. Разом із ними було затримано ще одного співробітника Савінкова — Івана Фомічева. Затримання відбувалося на квартирі білоруського чекіста Йосипа Опанського. Його дружина Валентина Опанська, співробітниця секретного відділу, яка проводила особистий огляд Любові Юхимівни, вигукнула, побачивши спідню білизну заарештованої: «Як ви могли одягнути це, йдучи в СРСР? Вас тут будь-яка жінка вирахує!» Любов Юхимівна відповіла: «Я обрала найгірше, що в мене було!».
18 серпня група Савінкова помістили у внутрішню в'язницю ОДПУ на Луб'янці. 27—29 серпня відбувся суд над Савінковим, який виніс йому найвищу міру покарання, відразу замінену десятирічним терміном позбавлення волі. Любов Юхимівна, якій було дозволено вести у в'язниці свій щоденник, писала в ньому в день вироку 29 серпня 1924 року: «Я — єдина близька Борису Вікторовичу людина, яка знає, що чекає на нього сьогодні. Всі інші дізнаються „після“». Але наступний запис Любові Юхимівни говорить про те, що Савінков здогадувався про рішення суду: Борис Вікторович входить у камеру. З ним наглядач. «Ви не спите? Вже третя година ночі… Яка Ви бліда! Звісно, розстріл. Але суд клопочеться про пом'якшення покарання». Наглядач приносить чаю. «Суд радився 4 години. Я був упевнений, що мене розстріляють сьогодні вночі».
Савінкова утримували у винятково комфортних умовах: йому було дозволено жити в одній камері з Любов'ю Дикгоф, писати та публікуватися, влаштовувати прес-конференції для іноземної преси, отримувати емігрантські газети, відвідувати під охороною московські театри та ресторани. Все це було зроблено з метою підготувати процес над Савінковим у Радянському Союзі з максимальною пропагандистською вигодою: у результаті Савінков змушений був визнати свою провину та зректися політичної боротьби з більшовизмом, до цього він закликав і своїх політичних прихильників за кордоном.
У листі Дмитру Філософову у вересні 1924 року Савінков писав: «Моє „визнання“ Вас, звичайно, вразило. Воно, мабуть, вплинуло на Вашу долю <…> Чи було б краще, якби я на суді говорив неправду, тобто захищав ту справу, в яку вірив уже лише штучно, який підігрівається цілком фантастичними оповіданнями „приїжджих“? <…> Ніхто ні мене, ні О. О., ні Л. Ю. <Дикгоф-Деренталей> не „катував“, не „мучив“ і навіть не переконував, і смерті я не злякався. Але одна справа вмирати з твердою вірою в душі, а інша справа давно усвідомлювати, що помилився і все-таки наполягати на своєму <…> І ще ось що: я отримав обіцянку, що всі можуть повернутися <…> якби повернулися Ви…»
Але до тривалої пропагандистської ролі Савінков готовий не був, він з нетерпінням чекав на обіцяне йому звільнення. Першою звільнили Любов Дикгоф. За одними даними, до суду вона не залучалася взагалі, як і Олександр Деренталь, але фігурувала лише як свідок. Про це, зокрема, пише Василь Ардаматський у своєму романі «Відплата». За іншими даними, їй було винесено покарання у вигляді двох років ув'язнення, але після восьмимісячного відбування терміну вона була амністована.
Так чи інакше, 9 квітня 1925 року, Любов Юхимівна була випущена на волю. Їй і Савінкову, як і раніше, дозволено зустрічатися в його камері. Але поступово Борисом Вікторовичем почала опановувати депресія, у день визволення Любові Дикгоф він записав у своєму щоденнику: «Я залишився один. У спорожнілій камері стало зовсім сумно». У перші дні після звільнення Любов Юхимівна також відчуває розгубленість. 11 квітня 1925 року у щоденнику Б. В. Савінкова виник запис: «Була Л. Ю. Вона вражена своїм визволенням, чужими людьми, неприткненістю, самостійністю, тим, що біля дверей не варто вартовий».
Свого звільнення він так і не дочекався: 7 травня 1925 року він загинув за нез'ясованих обставин. За офіційною версією, він наклав на себе руки, викинувшись з тюремного вікна. Неофіційні версії не виключали, що його випадання з вікна могло бути організоване чекістами. Ще нічого не підозрюючу Л. Ю. Дикгоф викликали до Фелікса Дзержинського, і той розповів їй про смерть Савінкова Письменнику Василю Ардаматському вона згадувала пізніше: «Я схопилася за голову, закричала: „Вбивці ви! І вискочила з кабінету. Потім заспокоїлася, знову пішла до Дзержинського і він розповів мені, як загинув мій чоловік. Мене увели навіть до складу комісії з розслідування обставин його загибелі. І певною мірою я їм допомогла“. Віталій Шенталінський пише, що спонтанні емоції Любові Юхимівни виплеснулися рідною французькою мовою.
Вона розповіла слідству історію, що сталася з Савінковим чи то в Парижі, чи то у Варшаві:
Якось, повернувшись із поїздки, ми зупинилися в готелі, в номері на четвертому поверсі. Номер складався з кількох кімнат. Я розбирала валізи, розвішувала сукні, а Борис був у іншій кімнаті. Через якийсь час я його покликала. Він не відгукується. Я зайшла до другої кімнати — двері на балкон відчинені. Входжу і бачу: схопився мій Боря обома руками за поручні і сидить. Я питаю: „Боро, що з тобою?“. А він: „Еммо, я страшенно боюся висоти“. Це людина, яка могла і у вогонь, і у воду, а ось висоти боялася». </blockquote>
Але версія випадання Савінкова з вікна з необережності так і не набула широкого поширення. За відомостями Любові Юхимівни, які не увійшли до роману Ардаматського, Савінков при падінні з вікна схопився за кватирку, але вона не втримала його, і він падав разом із кватиркою. Також, за її словами, ув'язнені третього поверху в'язниці чули крик падаючого Савінкова з проханням про порятунок. Востаннє Любов Юхимівна бачила Савінкова живого уранці в день його смерті, і розмова з ним про її сукні та капелюшки не віщувала його близького кінця.
Тюремний щоденник Перебуваючи у в'язниці на Луб'янці, Любов Юхимівна почала вести щоденник. Це був щоденник у сенсі слова: він розпочато і закінчено 29 серпня 1924 року, водночас містив докладний опис подій попередніх двох тижнів, починаючи з 15 серпня. Початок щоденника був спогадом про приїзд до Польщі та про нелегальний перехід польсько-радянського кордону савінківської групи. Віталій Шенталінський вважає, що щоденник є великою цінністю, оскільки є джерелом для історії еволюції поглядів пізнього Савінкова. Оригінал щоденника написаний автором по-французьки.
«Ці дні знялися в моїй пам'яті з точністю фотографічної платівки. Я хочу їх передати на папері, хоча цілі у мене немає жодної»,— писала Любов Юхимівна на початку щоденника. Через місяць щоденник відредагував і переписав начисто Б. В. Савінков, написавши передмову для іноземного читача: