Мі́цівці — село в Україні, у Новодунаєвецькій селищній територіальній громаді Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.
Село згадується з XVI ст. У XVI—XVII ст., звалось Городище, Старе Городище, Трихівці, Стрихівці. Сліди стародавнього укріплення було видно на правому березі річки. Це земляні шанці, де знаходили залізні уламки.
Назва
Село Міцівці не завжди носило таку назву. В залежності від історичних умов, зміни власників село змінювало свою назву. В XVI-XVII століттях село носило такі назви: «Городище», «Старе Городище», «Мукарівське Городище», а також «Старі Трихівці», «Старі Стрихівці». Спробуємо з’ясувати причини таких змін. На наш погляд можна погодитись з висловленою ще на початку минулого століття думкою Юхима Сіцінського про те, що назва «Городище» вказує на існування на території села давнього поселення, а можливо й міста. Ця думка повністю підтверджується археологічними матеріалами. Очевидно з часом, коли виникло багато «нових» міст (городищ) село почали називати «Старим Городищем».
Географія Подільське село Міцівці розташоване в південно-західній частині України, за 48 кілометрів автодорогами від Кам’янця-Подільського, відстань від Міцівців до Києва — 380 кілометрів, до обласного центру — 50 кілометрів. Через село протікає річка Студениця, яка впадає в Дністер. Повз село проходить автошлях національного значення та закінчується автошлях територіального значення .
Середня висота над рівнем моря 200 м, кількість жителів 1501 особа, 631 дворів, площа 502,85 м².
Клімат Міцівці знаходяться в межах вологого континентального клімату із теплим літом, але діяльність людини призводить до зміни клімату та глобального потепління.
Історія Археологічні пам’ятки Міцівець На перший погляд територія села Міцівець з археологічної точки зору не викликає інтересу. Однак розвідки і подальші дослідження проведені в 70-80 роках XX століття співробітниками і студентами Кам’янець-Подільського педагогічного інституту свідчать про зворотне.
На території села, в урочищі Шовковиця, виявлено старожитності носіїв Трипільської культури IV-ІІІ тис. до н. е. Залишки трипільського поселення знайдено і проти нижнього ставу в урочищі Окопи, що в південно-східній частині села. Тут виявлено кераміку середнього етапу розвитку трипілля та олівцевидні нуклеуси часів мезоліту. Рештки подібного поселення було знайдено і в урочищі Шовковиця та на ближніх городах мешканців села. В урочищі Глинки, за 1,5 км на схід від села розвідано пізньотрипільське поселення.
Археологічні знахідки свідчать, що територія села була заселена й пізнішими поселенцями. Так, на відстані 1-1,2 км від вказаного вище урочища Окопи в південно-східному напрямку розташоване урочище Могилки. Тут виявлено курган. Його висота від сучасної поверхні сягає 1-1,5 м, діаметр курганного насипу — 70 м. В центрі вершини кургану простежується довгастий майданчик з випаленої глини, який витягнутий на 1-1,2 м. У східно-західному напрямку. Навколо майданчика є підковоподібне підвищення (стінка) висотою 10-15 см і товщиною 8-10 см.
На північному сході села, за 400-500 м від вказаного кургану, з лівої сторони дороги, яка сполучає Міцівці з сусіднім селом Макіївці, виявлено ще три кургани аналогічні першому. Віддаль між ними 150 м. Їхня висота від сучасної поверхні ґрунту становить 0,5-0,7 м. Діаметр курганних насипів дорівнює 40-50 м. На вершинах кожного з курганів простежується скупчення дрібних камінців та обпаленої глиняної обмазки (середній курган). Археологи вважають, що це залишки культових вогнищ, які запалювалися і горіли на честь похованих в цих курганах.
Курган також знайдено за 1 км від села біля дороги на станцію Дунаївці. Висота кургану дорівнює 0,5 м, діаметр — близько 15 м. Ще один курган дослідники виявили західніше села, в урочищі Акаційки. Його висота близько 1м., діаметр близько 25 м.
На території села є й інші археологічні пам’ятки. Так, на подвір’ї жителя села М.Л. Берекеця, під час копання ями для льоху було виявлено черняхівське поховання (ІІ-V ст. н.е.). В могилі на глибині 0,6-0,7 м знаходився кістяк підлітка, біля якого були розміщені різноманітні черняхівські речі: трирунна ваза, високий глек з ручкою, чаша орнаментована штамповими солярними знаками, гончарна миска, два кухонних горщики (малий і великий),морська раковина, бронзова фібула та пряжка від пояса.
За 300-400 м на північ від вказаного поховання на городі садиби Б.В. Гуславського виявлено значні скупчення перепаленої глиняної обмазки та велику кількість уламків столового і кухонного черняхівського посуду. На північний схід від цих знахідок, на присадибних ділянках, які прилягають до верхнього ставу, знайдено уламки черняхівського керамічного посуду, глиняної обмазки та дрібні пічні камінці. Крім того, у південній частині села на присадибних ділянках Л.Я. Чаплінського і А.І. Матвєєва, які розташовані в прирічковій зоні, виявлені фрагменти (денця, стінки, вінчики), незначна кількість (горло посудини на вигляд пляшки, ручка) та кістяних (орнаментована пластинка виробів давньоруського часу IX-ХІІ ст.).
На південно-східних околицях с. Міцівець (урочище Окопи) в 1982 році І.І. Щегельським виявлені і обстежені залишки земляних валів давньоруського городища. Він з’ясував, що городище займало високий мис лівого берега р. Студениці та омивалося нею з півночі і заходу. З півночі городище було захищене стрімким берегом річки, усі інші сторони — насипними земляними валами, які розміщувалися за сторонами світу. Городище складалося з дитинця (укріпленої частини) і посаду (неукріпленої частини) та мало прямокутну форму.
Дитинець, загальна площа якого становила 1,62 га. Дотулявся до західного боку валу посаду. Східний і західний вали дитинця мали довжину 120 м кожен, а південний — 135 м. Посад був значно більшим. Його площа становила 2,88 га. довжина східного валу дорівнювала 160 м південного — 180 м. В місці де сходилися південний і західний вали посаду простежується майданчик розміром 13 на 10 м. На думку І.І. Щегельського, це вказує на те, що тут розміщувалася головна в’їзна і виїзна міська брама (ворота).
На території городища були розкопані уламки керамічного посуду (денця, стінки, вінчики) та фрагменти скляних кручених браслетів, залізні наконечники стріл. Біля західного валу посаду знайдені окремі людські кістки (частини стегна, уламки черепних коробок, фаланги пальців) та рештки деревного вугілля. Це свідчить, що місто було обложене очевидно монголо-татарськими загарбниками, взяте і спалене, а його жителі були знищені або взяті в полон.
На відстані 200-300 м від городища в південному і східному напрямках спостерігається насиченість землі давньоруськими керамічними виробами. За 80-100 м на схід від валу під час оранки було вивернуто на поверхню землі велику кількість обпаленої глиняної обмазки та уламки давньоруського керамічного посуду. Проведені дослідження показали, що це була домашня піч біля якої або в ній знаходилися цілі посудини. Ця знахідка доводить, що за межами городища проживало багато ремісничого люду. Крім того подальші дослідження виявили за межами городища залишки ливарного виробництва, ювелірної майстерні та гути, де виготовлялися скляні браслети.
Систематичні дослідження городища проводив В.А. Захар’єв. Йому вдалося виявити значну кількість різноманітних прикрас давньоруського часу, це зокрема: браслети, намистинки, мідні та бронзові кільця, фрагменти мідних орнаментованих браслетів, а також кам’яні та мідні натільні хрестики.
На усій території городища знайдено фрагменти скляних браслетів (120 штук). Здебільшого вони виті та різнокольорові. Найкращі виготовлені із введенням в масу жовтої барви.
Крім скляних мали місце знахідки металевих прикрас. Останні здебільшого концентровані на гребені мису в східній частині супутнього селища. Можна припустити, що тут існувала реміснича майстерня, але можливо, що речі походять із розореного скарбу. Тут виявлено такі прикраси: металеві натільні хрестики; чотири кільця (обручки), виготовлені зі смужок міді (дві з них оздоблені косими насічками); бронзовий перстень з квадратною головкою і кантиком посеред голівки; фрагмент скроневого кільця без пружини з розклепаним кінцем, який закручено у вушко; два уламки мідних браслетів, один з яких вкрито пружинним орнаментом, а на іншому орнамент у вигляді подвійних перехрещених та двох поперечних ліній; два шматки мідного дроту з загостреними кінцями (більший закручено в пружину); уламок трьох сплетених в одне та зварених дротів з розплесканим кінцем; мідна пряничка з фрагментами срібного покриття та бронзова пронизка; чотири скляні пронизки яскравих барв, серед яких дві виті; десять срібних намистинок; хрестики з сірого з вкрапленням граніту та коричнево-червоного шиферу.
З огляду на таку велику кількість прикрас можна припустити, що населення городища, навіть найбідніше, користувалося ними у повсякденному житті. До того ж можна стверджувати, що багато з цих прикрас виготовлені місцевими ремісниками, а це в свою чергу свідчить про високий рівень розвитку матеріальної культури місцевих жителів.
Населення городища мало контакти з іншими районами. Про відносини з іншими районами, зокрема північними, свідчать знахідки виробів з шиферу, оскільки саме там є поклади цього декоративного матеріалу.
Отже, можна з впевненістю стверджувати, що історичне минуле села Міцівець має глибокі корені. Першими відомими поселенцями на сучасній території села були носії трипільської культури, пізніше черняхівської культури. Однак найвищого соціально-економічного і культурного піднесення населення краю досягло у давньоруський час, підтвердженням цьому є наявність укріпленого городища та різноманітні речові пам’ятки. Подальший розвиток був припинений в зв’язку з монголо-татарською навалою та знищенням городища.
XIII-XX ст.
Після спустошення в 40-50 роках XIII ст. подільських земель монголо-татарами розпочався складний і довгий процес економічного і політичного відродження життя краю. На середину XIV ст. зросла густота населення Поділля, почалася відбудова міст. Останні зводилися вже без укріплень («городищ»), оскільки загарбники побоюючись повстань, не дозволяли будувати фортечні укріплення. Очевидно саме тому укріплення на лівому березі р. Студениці біля теперішніх Міцівець вже не було відбудоване, а залишилося лише в одній з давніх назв села — «Городище». Міцівці, як весь подільський край, до середини XIV ст. входили у так званий Подільський улус утворений татарськими феодалами.
У 1362 році литовський князь Ольгерд розбив татар на р. Синюха (Сині Води). Ця перемога дозволила йому прилучити Поділля до складу Великого Князівства Литовського. Західноруський літопис подає нам яскраву картину цих подій та зображує й обставини татарського панування: «Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга і Дмитра. Ті три брати були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки наїжджаючи збирали дань від тих отаманів. Брат же великого князя Ольгерда князь Коріат, що держав Новгород Литовський мав чотирьох синів. То були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріатовичів троє старших за дозволом та допомогою великого князя Ольгерда пішли в Подільську Землю, ввійшли в приязнь з отаманами і почали боронити Поділля, а дань баскакам давати перестали».
Таким чином і село Міцівці стало частиною Великого Князівства Литовського. Першу згадку про село знаходимо під 1404 роком. Саме тоді король Владислав Ягайло передав Петру Шафранцю величезне помістя на Поділлі — Сатанівську та Зінківську волості, а з ними і мукарівські землі, у тому числі і Міцівці. Однак незабаром всі ці помістя у Петра Шафранця за 1000 празьких (широких) грошей викупив князь Вітовт. Після смерті останнього Ягайло передав ці помістя польському вельможі Петру Одровонжу за військові заслуги. Його права на ці помістя були підтверджені грамотою короля Владислава III у 1440 році.