Хрестоно́сці (від , «позначений хрестом»; , , , , ) — учасники хрестових походів. Зазвичай нашивали на одяг зображення хреста як знак своїх добрих намірів. У вузькому значенні — лицар-християнин, учасник хрестового походу. У широкому значенні — християнин будь-якого стану (лицар, клірик чи простолюдин), що є учасником хрестового походу.
У 1095 році Папа Урбан II проголосив перший похід на Клермонському соборі. Він заохочував військову підтримку візантійського імператора Олексія I Комніна та закликав до збройного паломництва до Єрусалиму. У всіх соціальних прошарках Західної Європи це викликало ентузіазм. Учасники їхали з усієї Європи та мали різноманітні мотиви- релігійний порятунок, виконання феодальних зобов’язань, можливості для слави та економічні чи політичні переваги. Пізніші експедиції проводилися загалом більш організованими арміями, іноді очолюваними королем. Усім учасникам було надано папські індульгенції.Початкові успіхи привели до заснування чотирьох держав хрестоносців: графство Едеса ; Антіохійське князівство; Єрусалимське королівство; і графство Триполі. Європейська присутність у певній формі зберігалася в регіоні до падіння Акри в 1291 році. Після цього подальших великих військових кампаній не було організовано.
Інші санкціоновані церквою кампанії включають хрестові походи проти християн, які не підкорювалися папським постановам, і єретиків, проти Османської імперії та з політичних мотивів. Боротьба проти маврів на Піренейському півострові — Реконкіста — завершилася в 1492 році падінням Гранади. З 1147 року Північні хрестові походи велися проти язичницьких племен у Північній Європі. Хрестові походи проти християн розпочалися з Альбігойського хрестового походу в XIII столітті і продовжилися під час гуситських війн на початку XV століття. Хрестові походи проти османів почалися наприкінці XIV століття і включають Хрестовий похід до Варни. Народні хрестові походи, включно з Хрестовим походом дітей 1212 року, були породжені масами і не були санкціоновані Церквою.
Термінологія
Термін «хрестовий похід» вперше стосувався військових експедицій, здійснених європейськими християнами в XI, XII і XIII століттях до Святої Землі. Конфлікти, до яких застосовується цей термін, були розширені, щоб охопити інші кампанії, ініційовані, підтримувані та іноді керовані Латинською Церквою з різними цілями, переважно релігійними, іноді політичними. Ці війни відрізнялися від попередніх християнських релігійних воєн тим, що вважалися вправою покаяння, тому учасники отримували відшкодування від покарань за всі зізнані гріхи. Що таке хрестовий похід, розуміють по-різному, особливо щодо ранніх хрестових походів, і точне визначення залишається предметом дебатів серед сучасних істориків.
Під час Першого хрестового походу для кампанії використовувалися iter, «подорож» і peregrinatio, «паломництво». Термінологія хрестоносців майже не відрізнялася від термінології християнського паломництва протягом 12 століття. Спеціальний термін для хрестоносців у формі crucesignatus — «підписаний хрестом» — з’явився на початку 12 століття. Це призвело до появи французького терміну croisade — хресна дорога. До середини 13-го століття хрест став основним описом хрестових походів з crux transmarina — «заморський хрест» — використовувався для хрестових походів у східному Середземномор’ї, а crux cismarina — «хрест по цей бік моря» — для тих, що в Європі. Використання croiserie, «хрестовий похід» у середньоанглійській мові можна датувати бл. 1300, але сучасний англійський «хрестовий похід» датується початком 1700-х років. Держави хрестоносців Сирії та Палестини були відомі як «Outremer» від французького outre-mer, що означає «земля за морем».
Хрестові походи і Свята Земля, 1095-1291
До кінця XI століття період територіальної експансії ісламських арабів закінчився на багато століть. Віддаленість Святої Землі від ісламської боротьби за владу забезпечила відносний мир і процвітання в Сирії та Палестині. Мусульмансько-західноєвропейські контакти були лише мінімальними в конфлікті на Піренейському півостровіJotischky, Andrew (2004). Crusading and the Crusader States. Pearson Longman. ISBN 978-1-351-98392-1. Візантійська імперія та ісламський світ були давніми центрами багатства, культури та військової могутності. Вони розглядали Західну Європу як глушину, яка представляє невелику організовану загрозуAsbridge, Thomas (2012). The Crusades: The War for the Holy Land. Simon & Schuster. ISBN 978-1-84983-688-3. До 1025 року візантійський імператор Василь II максимально розширив територіальне відновлення. Кордони простягалися на схід до Ірану. Болгарія та більша частина південної Італії були під контролем, а піратство було придушено в Середземному морі. Відносини імперії з ісламськими сусідами були не більш сварливими, ніж її відносини зі слов'янами чи західними християнами. нормани в Італії ; на півночі печеніги, серби та половці ; і турки-сельджуки на сході змагалися з Імперією, і імператори вербували найманців — навіть іноді від своїх ворогів — щоб впоратися з цим викликом.
Політичну ситуацію в Західній Азії змінили пізніші хвилі турецької міграції, зокрема прихід турків-сельджуків у X столітті. Раніше вони були незначним правлячим кланом із Трансоксанії, але нещодавно прийняли іслам і мігрували до Ірану. За два десятиліття після свого прибуття вони завоювали Іран, Ірак і Близький Схід. Сельджуки та їхні послідовники походили з сунітської традиції. Це призвело їх до конфлікту в Палестині та Сирії з Фатімідами, які були шиїтами. Сельджуки були кочовими, тюркомовними та інколи шаманськими, дуже відрізнялися від своїх осілих, арабомовних підданих. Ця відмінність і управління територією на основі політичних уподобань і конкуренція між незалежними князями, а не географією, послабили владні структури. У 1071 році візантійський імператор Роман IV Діоген спробував протистояти, щоб придушити спорадичні набіги сельджуків, що призвело до його поразки в битві при Манцікерті. Колись історики вважали цю подію ключовою, але тепер Манцікерт розглядається як лише один крок у розширенні Великої імперії Сельджуків.
Еволюція християнської теології війни розвинулась із зв’язку римського громадянства з християнством, коли громадяни були зобов’язані боротися з ворогами імперії. Вчення про священну війну походить від теолога IV ст. Святого Августина. Він стверджував, що агресивна війна є гріхом, але визнав, що «справедлива війна» може бути раціональною, якщо вона була проголошена законною владою, була оборонною або для повернення земель і без надмірного рівня насильства. У Західній Європі для вирішення суперечок зазвичай використовувалися насильницькі дії, і папство намагалося пом’якшити це. Історики вважали, що рухи «Мир і Боже перемир’я» обмежували конфлікт між християнами з X ст.; вплив помітний у промовах Урбана II. Інші історики стверджують, що ефективність була обмеженою і вона зникла до часу хрестових походів. Папа Олександр II розробив систему вербування за допомогою присяги для військового забезпечення, яку його наступник Папа Григорій VII поширив на всю Європу. В 11-му столітті християнський конфлікт з мусульманами на південних периферіях християнського світу спонсорувала Церква, включаючи облогу Барбастро та норманське завоювання Сицилії. У 1074 році Григорій VII запланував демонстрацію військової сили для зміцнення принципу папського суверенітету. Його бачення священної війни на підтримку Візантії проти сельджуків було першим прототипом хрестового походу, але не знайшло підтримки.
Перший хрестовий похід був несподіваною подією для сучасних літописців, але історичний аналіз показує, що він мав коріння в більш ранніх подіях, коли і священнослужителі, і миряни визнавали роль Єрусалиму в християнстві як гідну покаяльного паломництва. У 1071 році Єрусалим був захоплений турецьким полководцем Ацизом, який захопив більшу частину Сирії та Палестини в рамках експансії сельджуків на Близький Схід. Влада сельджуків над містом була слабкою, і паломники, що поверталися, повідомляли про труднощі та утиски християн. Бажання Візантії отримати військову допомогу збігалося зі зростаючою готовністю західної знаті прийняти папське військове керівництво.
Перший хрестовий похід Докладніше: Перший хрестовий похід
У 1095 році візантійський імператор Олексій I Комнін попросив військової допомоги у папи Урбана II на соборі в П'яченці. Ймовірно, він очікував невеликої кількості найманців, якими міг би керувати. Олексій відновив фінанси та авторитет імперії, але все ще стикався з численними іноземними ворогами. Пізніше того ж року на Клермонській раді Урбан знову підняв це питання та проповідував хрестовий похід. Майже одразу французький священик Петро Пустельник зібрав тисячі переважно бідних у Народний хрестовий похід. Подорожуючи Німеччиною, німецькі банди вбивали єврейські громади в Рейнської області під час широкомасштабної антиєврейської діяльності. Євреї сприймалися такими ж ворогами, як і мусульмани. Їх вважали відповідальними за розп'яття, і їх було помітно швидше. Люди дивувалися, навіщо їм долати тисячі миль, щоб боротися з невіруючими, коли їх було багато ближче до дому. Незабаром після того, як вони покинули контрольовану Візантією територію під час подорожі до Нікеї, ці хрестоносці були знищені в турецькій засідці в битві при Чіветоті.
Конфлікт з Урбаном II означав, що король Франції Філіп I та імператор Священної Римської імперії Генріх IV відмовилися від участі. Аристократи з Франції, Західної Німеччини, Нідерландів, Лангедоку та Італії очолювали незалежні контингенти в розхитаних, мінливих угодах, заснованих на зв’язках владицтва, родини, етнічної приналежності та мови. Старший державний діяч Раймонд IV, граф Тулузи, був першим, йому суперничали відносно бідний, але войовничий італо-нормандський Боемунд Тарентський і його племінник Танкред. Готфрід Буйонський і його брат Балдуін, а також війська з Лотарингії, Лотарінгії та Німеччини також приєдналися. Ці п'ять князів були ключовими для кампанії, яка була посилена північно-французькою армією на чолі з Робертом Куртозом, графом Стефаном II Блуа та графом Робертом II Фландрським. Загальна кількість могла досягати 100 000 осіб, включаючи некомбатантів. Вони подорожували на схід по суші до Константинополя, де їх обережно зустрів імператор. Олексій переконав багатьох князів присягнути йому на вірність і що їхньою першою метою має бути Нікея, столиця султанату Рум. Султан Кілідж Арслан покинув місто, щоб вирішити територіальну суперечку, що дозволило захопити його після облоги Нікеї та штурму Візантійського флоту на піку латино-грецької співпраці. в битві при Аскалоні 12 серпня. Більшість хрестоносців вважали своє паломництво завершеним і повернулися до Європи. Коли справа дійшла до майбутнього управління містом, саме Ґотфрід взяв на себе керівництво та титул Advocatus Sancti Sepulchri, Захисник Гробу Господнього. Присутність військ з Лотарингії припинила можливість того, що Єрусалим стане церковною територією, і претензії Раймонда. У Годфріа залишилося лише 300 лицарів і 2000 піхотинців. Танкред також залишився з амбіціями отримати власне князівство.
Ісламський світ, здається, ледве зареєстрував хрестовий похід; звичайно, є обмежені письмові свідчення до 1130 року. Частково це може бути наслідком небажання розповідати про поразку мусульман, але, швидше за все, це результат культурного непорозуміння. Аль-Афдал Шаханшах і мусульманський світ прийняли хрестоносців за останніх у довгій лінії візантійських найманців, а не за релігійно вмотивованих воїнів, які мали намір завоювати та осісти. Мусульманський світ був поділений між сунітами Сирії та Іраку та шиїтськими Фатімідами Єгипту. Турки вважали єдність недосяжною після смерті султана Малік-Шаха в 1092 році з ворогуючими правителями в Дамаску та Алеппо. Крім того, у Багдаді сельджукський султан Баркіярук і аббасидський халіф аль-Мустазір вели боротьбу за владу. Це дало хрестоносцям вирішальну можливість консолідуватися без будь-якої панісламської контратаки.
Початок 12 ст.